Зворотня сторона Демонології, стр. 39

Жовтнева, 31 справді була місцем, де я могла б жити: всюди живописний гармидер, одяг розташований за методом випадкових чисел, велике (прибране!) ліжко з купою подушок, книжки, розкладені там, де в них виникає найбільша потреба, як то, “Диво голодування” — у кухні, “Страх польоту” — на підвіконні, “Міжнародний політичний аналіз” — у вбиральні. Під ліжком лежали Лоліта, Жюстіна, Анжеліка, Мессаліна, Маріана, Орлеанська діва, Алексанідрійська куртизанка, Леді Чаттерлей, коханець Леді Чаттерлей, чоловік Леді Чаттерлей і психоаналітик Леді Чаттерлей. Навіть одяг був мого розміру, десь 44-56. Я переодягнулася і відчула себе людиною, якою я, насправді, і не була. Себто, я про це не знала. А може це й добре. Це був мій останній день, проведений в компанії дівочої наївності і чистої совісті. Ввечері до мене постукав якийсь незнайомець.

— А де Херрі? — здивувалася я.

— У Херрі терміновий виклик. На тому світі корабель якийсь на дно пішов — напоровся на айсберг з геологами, геологи були п’яні, почали чіплятися до дам, наїзжати на капітана, той звелів дати їм по пиці, зав’язався міжнародний скандал, і Амайранські власті скинула на нього дві бомби для того, щоб зам’яти справу. Так що роботи багато.

— Он воно що! А ви тоді хто?

— А я Вергілій. Я, взагалі, тут екскурсоводом працюю, Херрі попросив показати вам місцевість, так що чіпляйтеся до хвоста — і ру-ушаймо!

— Стоп, що? Куди? Чекайте!

Та той мене не слухав, і, схопивши за руки, потяг насолоджуватися нічним життям Пургаторію. Тут, звісно, було на що подивитися. Все світилося досвітніми вогнями, люди були веселі й нетверезі, адже їх якраз поминали квартою і земля, вже напевне, була їм пухом. Всюди були бари, де можна було пропити душу, ломбарди, де можна було її закласти, казино, де можна було її програти. Ходовий був, схоже, товар.

У пана Вергілія просто очі розбігалися, він не знав, яку мені розвагу перше запропонувати: вистава на Широкому Шляху, чи його улюблене піп-шоу “По другому колу”, чи танц-пол “У св. Віта”. Мене також було ознайомлено з сіттю ресторанів, якими заправляли Цербер і сини, з виставкою антикваріату на тему “Нетлінне і нерукотворне”, навіть з підпільним закладом для поцінувачів опіуму і такого подібного “Дим вітчизни”. Мимохідь мені показали будинок письменників, де знаходилася і контора пана Вергілія під назвою “Facilis descensus Avernis”. Коли ми проходили повз, з вікна на якомусь високому поверсі вилетіло людське тіло і гучно хряснуло об бруківку. Я дещо здивувалася такій свободі норовів, тож пан Вергілій пояснив — там відбувалася вечірка філософів-гуманістів, а може, він не був впевнений, то постмодерністи влаштували дискурс і запросили критиків на чарку. Ото люди розважаються!

Після того ми вирішили, що дамі треба випити. Недалеко знайшовся і питний заклад, що звався “Елефант”.

— Чому слон? — здивувалася я.

— Ну… Напевно, в сенсі, що як уп’єшся, то і слона не помітиш, хоч би навіть червоного. Тільки обережно, тут іноді з вікон горщики з квітами падають.

Ми сіли в куточку і замовили по бренді. Від алкоголю, нормальна мова пана Вергілія час від часу збивалася на гекзаметр, і з ним ставало доволі тяжко спілкуватися. Мені стало трохи сумно, не знати чому. Здавалося, що в мене є якась нагальна справа, а я тут розважаюся, а може, напиваюся з горя. Смак бренді нагадував мені щось приємне, хвилююче і безнадійне. Знов таки, я не пам’ятала, що саме.

— Пан Вергілій, я ризикнула перервати його промову, — у вас ніколи не виникало відчуття, що якась частина життя немов зникла, стерлася з пам’яті?

— Та ні. Хоча… Якось, після того, як греки спалили Трою, ми з одним моторним парубком так добре прийняли, що… А чому ви питаєте?

— Та я, ой, а-ап-пчхи! Перепрошую.

— А, купалися у Стіксі!

— І я відчуваю, що мені треба згадати щось важливе. Так, наче хтось зумисне влаштував мені цю добровільно-примусову ванну. Може таке бути?

— Хтось? Зумисне? Хто ж в змозі таке зробити? Ви знаєте, як тут у нас все відбувається, чи теж забули?

— Боюсь, що так.

Він зітхнув і спробував пояснити.

— Вмираючи, людина перетинає кордон Старого Світу і опиняється тут, у нас, в Пургаторії. Не знати, правда, де, тож у нас усюди конкретні дороговкази розвішані. Тут люди приходять до тями, проводять якийсь час, далі ми з Херрі влаштовуємо орієнтаційну програму, щоб попередити культурний шок. А після того, охочі сідають в човник і Херрі везе їх на той берег Стіксу.

— А що на тому берегу?

— Там? Ну, ще ніхто звідти не повертався. Дехто навіть лишається тут, бо бояться того, що там може чекати. Залишаються і розбудовують Новий Пургаторій. Ну, я, власне, до чого. Сюди люди потрапляють абсолютно спонтанно, цього ніхто не може контролювати. Як броунівський рух.

— О, ви теж знаєте Броуна? Його політична партія була однією з найвпливовіших, поки він не посварився з Брауном…

— Чув. Ну, отже. Якщо хтось і міг зробити подібне, то це тільки або Бог…

— А Бог, на вашу думку, хто?

— О, Богдан Сергійович. Ми його так жартома називаємо. Він — голова правління банку Пургаторію. Великий філантроп. Я чув, і в Старому світі у нього теж капіталовкладення, у нього там, здається, син представляє інтереси банку.

— Чудесно. Або Бог, або -?

— Люк.

— Десь я вже це чула.

— Звісно. Люк, він же Люцифер, він же “Дідько лисий”, голова синдикату. Займається підривною діяльністю, мріє про нероздільну владу над світом.

— Неприємний тип. Так що ж робити? Можна тепер мені хоч щось згадати?

— Просто. 40 сенсів психоаналізу, електрошокова терапія…

— А може ще простіше — цеглиною по макітрі, — скептично зауважила я, — дешево і сердито.

— Непогана ідея, — чомусь підтримав мене співрозмовник, — та тільки спеціалістів майже не лишилося. От закидати камінням — скільки завгодно.

— Ага, посипати дрібненьким гравієм і утрамбувати.

— Одне правильно. Потрібне якесь потрясіння. Умовно кажучи, щоб витрясти брудну річкову воду з вух.

— Що ж ви не дбаєте про чистоту водоймищ? Чистилище називається. А щоб воду витрясти, може мені пострибати на одній нозі?

— Ага, кілометри чотири. Треба щось більш ефективне…