Зворотня сторона Демонології, стр. 35

Знизу, з холу чулися звуки п’яного дебошу. Святі отці істину шукають, подумала я. Per speculum at in eanigmae…

Зітхаючи, я попрямувала до кімнати, плануючи, певно, ще пошукати телепечатку. Ага, зараз.

Назустріч мені вийшов усміхнений пан Бішоп.

— Ми тут з Медді, е-ее, придумали, як тобі вирішити твою проблему.

Медді сперлася на його плече і грайливо вкусила пана Теодора за вушко. Бішопа трохи перекосило.

— Ну, — я хижо вишкірилася, — особа чоловічої статі, в непоганій формі, здається в оренду на привабливих умовах?

Бішоп, ображено:

— Кохана, твоя онучка мене зовсім не поважає.

Медді насупилась.

— Ага, хіба в неї є підстави? Хоча, з іншої сторони, я ж, наче, мушу гарантувати якість… Ні, Делі, дійсно, Теодор тебе не розчарує. Я тут йому дещо показала…

— О, ці бабцн, — я підморгнула Бішопові, — вони таке творять, коли думають, що це востаннє. Ну добре, нехай, в передостаннє. Дозвольте пройти, шановні.

Медді вразила мене своєю витримкою.

— Делі, ходи сюди. До дзеркала.

Так, ну тут я ледве не зімліла. Звісно, не було вже мого відображення. Хвороба прогресує! Що ж далі робити?

— Хочу крові, — невпевнено проказала я, клацаючи іклами.

— Крові? — здивувався Бішоп.

— Крові? — не зрозуміла Медді.

— Ех, — я тяжко зітхнула, звертаючись до пустого, як серце повії, дзеркала, — їм не зрозуміти. Скоти.

Я зайшла до кімнати, повільно причиняючи за собою двері. Потім лягла на ліжко, з ніжністю пригортаючи подушку. Бішоп — що, він мені завжди подобався, але Гаел… Від того в мене з самого початку дах рвонуло зі страшною силою. Гаел… Очі кольору грозового неба, довгі вії… сильні руки з великими долонями, теплі-теплі губи… Аж слинки течуть. Я плюнула в стелю. Курва.

Потім полізла у валізу з речами Медді і витягла звідти телепечатку. Напевне, мені дуже хотілося його бачити — наступної хвилини я вже була під дверима його спальні. Однак, біля дверей стояла пара червоних черевичків на високих підборах. “Фетиш Поцоліні” прочитала я на одному з них. “Мейден, Дай-в-Ань” — було написано на іншому. Ласкаво просимо до клубу…

Стукати у двері я не стала, а відразу вистрибнула через вікно. Поверх, правда, був перший, на рівні грунту. Надворі я відразу ж потрапила під косі промені сонця і здригнулася від крижаного холоду. Ще одна особливість перетворення мене на нечисту силу? “Шоб тобі протуберанці повідсихали, огидний жовтий карлик,” — прошипіла я, відступаючи в тінь будинку. Так я і йшла додому, клацаючи зубами і ховаючись в затінку перевулків і підворіть. Ледве дочвалала. Святих отців, на щастя, вже не було — забралися, бо час був якраз до вечірні.

— Медді! — заволала я, ледве досягши рятівної темряви холу “Марії-Магдаліни”,— давай сюди своє приладдя. Будемо вставляти запобіжники, бо проводка вже гори-и-ить!

Медді зреагувала миттєво.

— Зараз, папери приготую.

— Хей, ти що? Які папери? Може ще свідків і нотаріуса покликати — канделябру тримати?

— Дай мені півгодини, добре? А то з тобою не розбереш — то те, то се…

— Ну добре. Якраз причепурюся для такої нагоди, жаль, нафарбуватися нема як — не видно моєї наглої пики, як не крути.

Коли я повернулася, всі були вже готові для процедури. У холі бару сиділи: пан Бішоп з нервовою усмішкою (як дівиця на виданні, їй Бо’), урочиста Медді і два напівпрозорі чорти. Пан Аврелій розливав коктейлі. Коли я ввійшла, всі присутні розвернулися і порозкривали роти.

— Делі, що це? — прохрипів вражений Бішоп.

— Це? А, це — квітка апельсина, — Біла квіточка була приколота до сукні.

— Ти що? — осудливо хмукнув пан Теодор, — суккуби ж відродясь…

— Ех ви, цинік. Хіба ж можна зводити все до банальної фізіології? Коли ще буде шанс так познущатись над вимогами подвійного стандарту?

— Дуже мило, — Медді взяла ситуацію в свої руки, — Делі, сядь. Почнемо. Пане нотаріус, папери.

Один з чортів дістав зі шкіряного кейсу величенький сувій і почав читати.

“Такого-то числа, такого-то місяця Лілле Аделін, далі — “Замовник” і Теодор Бішоп, далі — “Підрядник” заключили договір про наступне…”

Далі йшлося про те, що Бішоп береться надавати послуги Замовнику, тобто, мені, згідно з встановленими стандартами у межах фізіологічно допустимого бюджету, за що Замовник гарантує Підряднику багатство, вічну молодість і безсмертя, артикул 142, 96 і 115 із загального кошторису. Договір припиняється у разі невиконання однією зі сторін вищеназваних зобов’язань, у разі смерті чи визнання недієздатним Підрядника чи за обопільною згодою сторін. Засвідчив приватний нотаріус Маммон і молодший секретар головного управління юстиції Пургаторію, Юдимир. Далі — підписи сторін.

Ми розписалися, звісно, кров’ю невинних дівчат (її завбачливий нотаріус запропонував у окремій чорнильниці). Далі всі випили коктейлю “Перше причастя” і нам запропонували усамітнитися для виконання умов договору. Медді виявила бажання сказати мені пару слів “на посошок” (чи то, як кажуть, “на коня”?). Вона підвела мене до вікна і, злодійкувато озираючись, промовила:

— Пам’ятаєш, я тобі казала про проблему віку? Як зупинити старіння?

— Я слухаю.

— Якщо ти вважаєш, що зараз — твоя найкраща форма, то… просто не стримуйся, і ти отримаєш від нього абсолютно все.

— Ти мені що, смертовбивство пропонуєш? І не жаль? Навіть мені його, дарма, що секенд-хенд, а якось шкода.

— Мені що головне — повідомити. А там, сама вирішуй. Справа хазяяча.

— А як же договір, і все таке?

— Та що там, раз живемо. Не переймайся, у мене хороші зв’язки у карних структурах.

Що ж, інформація для роздумів. Я підійшла до стійки бару і багатозначно кахикнула.

— Партнере? Гм-гм.

Бішоп роззирнувся, шукаючи підтримки. Медді була зайнята розмовою з нотаріусом. Пан Аврелій щось товкмачив Юдимиру про проблему співвідношення вільного вибору і ролі Божого провидіння в історії, на що молодший секретар махнув рукою і, зі словами “блаженний якийсь”, присмоктався до пляшки.

Пан Теодор опинився один на один із Замовником. Замовник, схоже, не приймав “зараз, доп’ю” чи “знаєш, щось у мене голова болить” за відповідь. Нещасний тремтячими руками поставив на стійку свою склянку і востаннє пробурмотавши “Pater noster”, зітхнув: