Зворотня сторона Демонології, стр. 19

В кількох метрах перед нами запульсувала і загусла темрява. Заклубочився чорний туман, засмерділо паленою сіркою.

Їх було двоє, з величезними незграбними крилами за спиною, гладкими, як коліно, черепами і об'ємними надбрівними дугами, вигляд яких примушував задуматись про сумнівність концепції незворотності еволюції.

— Бра-аток! — гнусаво промимрив один з них, — а закуріть нє будєт?

Бішоп рикнув, здибив шерсть на загривку і клацнув іклами.

— Не курю. Мінздрав попереджує.

У нього явно руки свербіли, але бідолага чесно тримався у межах пристойності.

Смердючі уособлення гротеску підійшли ближче, судомно посміхаючись і намацуючи якусь гіпотетичну зброю. Той самий, що першим вийшов на контакт, звернувся безпосередньо до мене.

— Ну, фіфа, сєводнє субота. Ти чє, Боса нєрвіровуєш?

— Мм… е-е, — я гарячково обдумувала стратегію виходу з кризи. Може симулювати приступ безумства і з диким реготом повіситися дебілу на шию, піддих йому правим коліном і руки в ноги? А може…

— Не ферштейн, — заперечила я, — Бухштабірен зі, бітте.

Дебілів пройняло, аж сльози на очі нагорнулись. Вони відступили і почали радитись. Пан Бішоп підняв брову і закліпав очима.

— Ти це, все в порядку?

— Щоранку роблю я зарядку, здорова, свіжа і в порядку.

Видно, турбуючись про мою психічну рівновагу, Бішоп, вдався до рішучих дій. Він тричі перехрестив кримінальних елементів, витягнув вперед долоню і страшним утробним голосом забубнів:

… Pater noster, qui est in caelis, sanctificetur est nomen Tuum, adveniat regnum Tuum…

Ну, ось, іще одна жертва жахливого заразного розумового розладу. Мої дебіли стурбовано перезирнулися.

— Я виганяю тебе, нечистий дух, істинне втілення ворога нашого, — продовжував пан Бішоп, зриваючись з баритону на недолугий тенор і далі, в піднебесну височінь.

… сам Господь наказує тобі, святий хрест наказує тобі, кров святих мучеників наказує тобі, Гронгад другого ієрархічного ступеню і третього базару, лику янгольського… — тут Бішоп видихнув пар, — от би святої водички!

— Ну так плюньте, — скептично порадила я.

— Єретичка! — зло кинув він і знову почав хрестити ошелешених дебілів.

— Ну раз такая ізмєна, какіє пра-аблєми? — сказав перший і смикнув другого за крило, — па-ашли, братан Момусь.

Момусь потупцявся на місці і неочікувано тонким голоском кинув образливе:

— Ну дайош, мазіха, связалася с мусором, блін!

М-да, іноді сама собі дивуюсь. Дебіли розвернулися і пірнули у лімб. Зате аромат залишився. Холєра! Треба заборонити так смердіти в громадських місцях!

— Н-ну? — Бішоп блимнув на мене іронічним оком, — Зрозуміла?

— Так, от тепер нарешті мій куций інтелект зумів осягнути всю глибину змісту ваших пророчих слів. А ще я зрозуміла, що ви — мусор, та іще, на мою думку, екзорцист-аматор. Я відчуваю себе у дещо двозначному становищі.

— Неправда! — занервував мій демонолог, — підлий наклеп, жорстока невиправдана образа!

— А звідки ж ви Гронгада знаєте?

— Ну, ображаєш експерта. Хай вже що, а Люкових посіпак-шісток я знаю. От тільки третього чогось не було. Гронгад, Момусь і Махонін.

— Ха-ха. Отже, три символічні шістки — це Люкові посіпаки. Ви, насправді, розширюєте мої горизонти. А що то ви тут за шоу влаштували?

— Як, шоу? Класичне вигнання злих духів. Правда, не дали по-людськи справу завершити, я саме збирався прочитати найбільш ефектний старовинний псалом “Геть Аут Нафік, Смеллі Монстер”. Такий був шанс, та ж якісь демони пішли з тонкою кишкою. Такому пальця покажи, і він вже драпає, як чорт від ладану.

— Ви заговорюєтеся. І я взагалі вже серйозно роздумую над тим, чи не врізати вам по пиці. А може, ще краще… Ходи сюди, любчику, я тебе поцілую!

— … sed libera nos a malo, — простогнав насмерть заляканий Бішоп, піднявши погляд горм, яко Варвара-великомучениця.

— Так я й знала, що вам моя прихильність глибоко до фєні. Та ще не все втрачено. Ну що, вертаємось?

— Нічого не сталося, я правильно зрозумів?

— Абсолютно. А шпики?

— Шпик. Один. І це не ЗБОНЧ.

— Ну це ми і так, методом логічного виключення… А тоді, що? І чим це загрожує?

— Не знаю, хто б іще міг цікавитись… Хіба, ДУПІ…

— Де, перепрошую?

— Державне Управління Превентивної Інквізиції. Страшна організація, та це навряд. Хоча, якщо хтось доніс…

Ми перезирнулися і одночасно дійшли висновку. Бета?!

— Домовимось так: це — робоча гіпотеза, яка за умови своєї екстремальної правдоподібності вимагає превентивних заходів.

— Бішопе, а ви, часом, ніколи не працювали в цій… ДУПІ?

— Де? А-а, та ні, я просто звик чітко формулювати думки, потім ними зручніше користуватись.

— Багаторазового, значить, використання. Точно, в довгостроковому періоді це виправдовує затрати. Значить так, я сьогодні йду на розвідку.

— Це ще куди?

— По бабах, пане Бішоп.

— Назад, значить, на вихідні позиції?

— Ні, це ви туди йдете. Зорієнтуєтеся за світлом червоних ліхтарів. Бонавентура!

Бішоп розвернувся і, з болем ображеного авторитету в очах, поцікавився:

— Це ти до цього, недолугого представника місцевої влади? Як вони там, загнивають у болоті корумпованої бюрократії?

— Чого ж, процвітають. То їх рідна стихія.

Пан Теодор зробив останню спробу:

— А він і справді…того?

— Кого? Не цікавилася, як він проводить вільний час. Та правда, інкуб. Задоволені?

Він не відповів, та я бачила, навряд чи. На його милому обличчі проступили риси Азазелло, демона сумніву. Лише пізніше я зрозуміла, що він мав усі підстави як побажати мені щасливої дороги і успіхів у особистому житті, так і намагатись утримати мене від цього необачного кроку. Ну так я ж цього не знала! Порада всім чоловікам всього світу: не треба вважати жінок за телепаток тільки тому, що вони розуміють хто ви, з чим ви і чого вам треба. Просто, більшу частину часу ваші бажання доволі нехитрі і однозначні.

— Будь обачна, добре? — нарешті спромігся він.

— І ви, бережіть себе. Не перевантажуйтесь, дотримуйтесь режиму праці, харчування і відпочинку. Працюйте над позитивним баченням світу.

Він зітхнув і хитнув головою, мовляв, дурепа була, дурепою і залишилася. Ну, зізнаюся, є щось від того.