Зворотня сторона Демонології, стр. 15

“Чого я хочу? Так-с. Ну хочу ж я чогось. Ну, скажімо… Рінальдо, кис-кис. Хочу, щоб ти перетворився на прекрасного юнака. Абра-кадабра, три віники, швабра! Е-ее. Що, слабу? Ну, я так і знала. Ні, щоб хоч раз в своєму недостойному житті зробити мені приємне. Тільки те і вмієш, що жерти, невдячна тварюка.” Рінальдо іронічно нявкнув і тицьнувся мордою у ціль свого існування — мисочку з котячими наїдками.

“Ну добре, тоді почнемо з елементарного. Нехай буде світло!” Думаєте, щось вийшло? Ну що за знущання, я ж не вічну темряву замовляла! А варто би. А то щось нічого у мене не виходить. Я ухойдокала ледве не весь день на цю марну справу, і все — коту під хвіст. Ну, власне, усього цього матюччя я би Рінальдо під хвіст не побажала, не така вже я і жорстока. Як не крути, поганий з мене демон, так, ні те, ні се. Я сіла на підвіконня, щоби з журбою в очах тупо споглядати темряву. Життя не склалося, хана високим сподіванням. Дайте мені мотузку!

Аж тут мої депресивні думки було грубо перервано: телепечатка засвітилася і видала відчайдушний зойк недорізаного поросяти. О, Гаел, блакитна мрія ідіота! Як же я забула?! В мене відразу почали труситися руки, голос зрадливо захрип. Ну нічого, це зазвичай чоловікам подобається. Ніколи не могла зрозуміти, чому. Щоправда, цього від мене і не вимагається: треба лише вміти користуватися тим, чого не розумієш.

— Хелло! Кому якого чорта треба о третій ночі?

— Мені треба тебе, чортику, для конфіденційної бесіди в романтичному антуражі.

— Треба? Та ну!

— Сумніваєшся? Правильно, пізнання починається з сумніву.

— Пізнавати — що? Людську ницість і підступність у польових умовах?

— Чи я хіба про людей? Ми ж із чортів починали.

— Ну, все, що добре починається…

— В мене є кілька ідей щодо того якби це його погірше закінчити. Чи можна сподіватися на твою компанію?

— А чом би й ні? Ви дуже вчасно — третя ночі, я саме почала нудьгувати.

— Тоді, прошу, поклади свого маленького пальчика на візерунок печатки і зроби так, щоби тобі дуже захотілося мене побачити.

— Це як — позичити тобі гроші? — я й не звернула уваги, що перейшла на “ти”. Але, пробачте, яку можна мати повагу до чоловіка, який вимагає твоєї компанії о такій годині?

— Варіант. Або просто уяви, що я тобі подобаюсь. Важко? Знаю.

— Нічого-нічого. Мене так приваблюють завдання, які неможливо виконати.

— Грх-хх-х, — Гаел, здається, вдавився наступною реплікою.

— Спробуємо по-конвенційному, — я відразу ж скористалася нагодою, — може так, пішачка, пройтись нічними Манівцями до якогось пам'ятника…

— Чого?

— Ну, хіба ти не вивчав Історію Дошлюбних Стосунків? Елементарно. Пам'ятник — традиційне місце зустрічі за… за… Ну, для побачень, словом.

— Чого ж, можна. А де ти вивчала такий, гм, екзотичний предмет?

— В Університеті. Моя спеціалізація — теоретична сексологія.

— О-о. Як дотепно. Отже, біля пам'ятника.

— Окі-докі. Чекайте.

— Як соловейко — літа.

— Як алкоголік — стограм, як збоченець — слушної нагоди.

Я зістрибнула з підвіконня і кру-угом, через ліве плече — до дзеркала. І звідки цей голодний оскал? Так, побільше демонічного блиску в очах. Що там? Ага, зоряний вир. Ну то потім. Загадкова блідість? Чи краще здоровий рум'янець пристрасті? Боже, що одягнути? Нічого. Ха-ха, хороша ідея. А-аделін, припинити істерику! Вільно. Вхуу. Стратегічну ціль дислоковано: пам'ятник. Кроком — руш. Я ж не бігом сказала! Бігати будеш до дамської кімнати, як приспічить. Гордовитою такою ходою, як третя леді королівської опочивальні, відповідальна за недоторканість королівських шкарпеток.

А пам'ятник? Ну, у нас всього один пам'ятник, який є в кожному місті Яснізорії. Пам'ятник Герою. Ніхто не знає, хто він і за що був удостоєний всенародної пошани. Він не має голови. Правда, існувала традиція, за кожних політичних нововведень чіпляти пам'ятнику іншу голову, відповідно до ідеологій і особистих уподобань лідерів. Безліч легенд пов'язані з Пам'ятником. Кажуть, буцімто він вилитий з цілковитого золота 999 проби. Знаю, що не буває такого. Ну от, хтось і вирішив пересвідчитися, відтявши Герою голову. А ще кажуть, що однієї буремної серпневої ночі голова відпала сама, її підібрали вандали і зробили з неї якесь збоченське божество, а ймовірно, попільничку. Зараз пам'ятник так і стоїть без голови, нещасний і одинокий, з німим докором у очах.

Мене тієї ночі, зізнатись, дуже мало хвилювала доля Пам'ятника, зрозуміло чому. Треба було дбати про власну голову, Герою все одно вже нічим не допоможеш.

Ми з Гаелом з'явилися на площі одночасно. Який поганий смак, де він вчився? Однак, він виглядає ще краще, ніж останнього разу. Нові парфуми. Солодкі, правда, мені такі геть не подобаються. Буду терпіти. О, Гаел, ти б знав, на які жертви я йду заради тебе!

Поки я захоплювалася власним благородством, Гаел продовжував шкіритись. Сподіваюсь, вигляд у мене не надто захеканий, а то аж соромно якось.

— Ну? — на одному диханні видала я сентенцію, проникнуту сумнівом і тривогою сподівання.

— Так от, — примруживши око, красномовно відповів Гаел.

Наступної хвилини ми вже реготали від власної винахідливості; контакт братніх розумів відбувся.

— Це необхідно відзначити, — слушно запропонував мій супутник.

— Просто життєво необхідно. І бажано би чогось поміцніше, — з ентузіазмом підхопила я, — Я ж, власне, за тим і тут. А то вже всі мої знайомі стомилися наливати мені кожного разу з нагоди чергового дня тижня.

— Правильно. Відвертість за відвертість. Я маю намір споїти це невинне дитя і дико розважатись, спостерігаючи, як ти непристойно поводишся в моєму товаристві.

— Це можна. А пресу вже запросили? Щоби всі бачили, що голова муніципалітету може дико розважатися не тільки в компанії штатних стажерок.

Я думала, він образиться. Але ні, Гаел сміявся так, що мешканці сусідніх будинків, напевне, попрокидалися із зойком і раптовим бажанням викликати органи охорони порядку.

Ну що ж, мій кавалер пройшов перше випробування на міцність. Тут мені спало на думку, що я якраз завалила цей тест — погана звичка атакувати відразу ж, не знаючи броду.