Зворотня сторона Демонології, стр. 13

Я бачила чудовий сон. Один з тих, гарячково-пошлих, коли прокидаєшся, червонієш, зітхаєш і… не можеш нічого згадати. Я спробувала повернутися назад до сну, але там уже усе позачиняли і вивісили табличку “кінець сеансу”. Шкода. Але одне точно відомо — снився мені нинішній голова муніципалітету. Збоченець, демон-інкуб, словом, Гаел. Та й начхати. Хай собі сниться, мені не шкода. Я солодко потягнулася, все іще намагаючись не впустити до очей нахабні промені сонця. І тут мене спіткала несподіванка. Кінцівки не знайшли ніякого опору для моїх ранкових викрутасів. З'ясувалося, що я знаходжуся у якомусь такому підвішеному стані, левітуючи просто над ліжком. Ні, ми так не домовлялися… Але яке мало бути круте порно, щоб мене аж так підкинуло! Шкода, що не пам'ятаю.

Іще трохи поборсавшись у невагомості, я змусила себе повернутися на ту саму грішну землю, де на мене чекали справи. Я загорнулася у рушник і вирушила на кухню розшукувати собі кави. Навколо було тихо. Ну, звісно, чи зустрінеш кого зранку у борделі? Але ні. Що сталося зі світом? Всі мої звичайні уявлення про дійсність руйнувалися день за днем — із кухні вже доносився чарівний аромат.

Я стала на порозі і зворушено спостерігала таку собі маленьку сімейну сценку за участю власниці борделю та експерта-демонолога. Мадам Мадлен, гладенько зачесана і вбрана по-домашньому чаклувала коло вогню, готуючи каву, а пан Бішоп спостерігав за нею і таємниче так усміхався, сидячи на кухонному столі.

Я розчулено зітхнула, чим і було покладено кінець цій ідилії. Обоє розвернулися до мене, при чому щелепа Бішопа повільно, але вірно опустилася на комірець. Я збагнула, що стою перед ними боса, лише у рушнику. Але, чорт забирай, я ж у себе вдома!

— Доброго ранку, Медді. А ви чого витріщилися, пан Бішоп? Вам теж — доброго ранку.

— Вітаю-вітаю. Ну, як провели ніч-ніч? Без пригод?

— Не знаю. Темно було. І я відчуваю нагальну потребу у черговій ін'єкції кавової субстанції. На мене стане?

— Стане-стане, — пан Бішоп нервово м'яв пальці лівої руки, — ти б хоч-хоч одяглася, чи що.

— Чорта з два-два! Де ви так цікаво говорити навчилися?

— Ану всі цить! — втрутилася Медді, — ніяких сварок на моїй кухні!

— Мир, Бішоп. Мир і Гаряча Кава!

— Мгнмм-м…

— Теодоре, не попечіться!

— Пізно! Курв-ссс…

Наступні кілька хвилин ми зосереджено дмухали у чашечки. Пан Бішоп зло поглядав в мій бік, на що я призивно шкірилася і кліпала очима. Медді, роздумуючи над якоюсь метафізичною проблемою, повільно бовтала каву ложечкою. Та раптом — дзвінок! Медді підскочила, немов помітивши, що сидить, настромившись на гвіздок у кріслі.

— Медді, полундра! Бігом! Клієнт на порозі!

— Аделін, я тебе…

— Ага, обіллю гарячим дустом і поріжу серце тупим ножем на дрібні кубіки.

— Свята невинність! Ти ще не знаєш на що я здатна!

— Наприклад — відчинити двері? Я ж так не піду.

— З чого це ти взяла?

— Та годі вже, — піднявся пан Бішоп, — Сидіть. Я сам відкрию.

Ось так і сталося, що пан Бішоп знову став для мене вісником нещастя. Взагалі, дуже зручно мати таку людину в оточенні — знаєш, що це саме вона приносить тобі всілякі неприємності, і можна вже контролювати ситуацію. Та і побити є кого у крайньому випадку. Це стимулює.

Пан Бішоп повернувся з листом у руці і виразом крайньої спантеличеності на обличчі.

— Це тобі, — він простягнув мені конверта.

— Ні, прошу, це помилка!

— Ну, нащо ж так лякатися? Немає там штампу інквізиції, я перевіряв.

— Вірити? Вам?

— От і вір своїй покійній бабусі, — образився Бішоп.

Медді чомусь тихо захихотіла. Істерика? Ну, все нормально.

Я відкрила конверт. Ось, зачитую текст листа:

“Люба моя Аделін! Щиро вітаю із вступом до наших рядів. Сподіваюсь, ти отримуєш Задоволення. Чекаю тебе наступної Суботи для посвяти і отримання членського квитка. Завжди і щиро твій, Люк.”

Я обернулася до свого незрівнянного викладача. Бішоп мав такі великі невинні очі, як малюк, що нашкодив просто на дорогий килим. Медді дивилася на нас із скорботою і нерозумінням. Я дивилася на них і чухала потилицю.

— Бішопе, я здається здогадуюсь. Це поганий жарт.

— Просто огидний, — погодився той.

— І належить він, я думаю, нашій спільній знайомій, яка в свій час зуміла осідлати люстру…

— Гірше! Набага-ато гірше…

— Люстру? — здивувалася Медді, — А що це у вас за фізичні вправи?

— А це, ми готуємося скласти достойну конкуренцію твому закладу. Із такою майстерністю ми перестрибнемо творців індійських трактатів…

— Делі, не заводься, — порадив пан Бішоп, — у тебе тут зараз велика проблема.

— Яка така?

— Тобі загрожує незалік.

— Пізно схопилися! Невпійманий — не крадій.

— Ну чого ж, було би бажання, — замріяно повідав Бішоп, — та годі. Невже ти не слухала нічого, що я говорив на лекціях?

— Мені було не до того. Я розглядала красеня-викладача. Було би бажання!

— Аделін, я прошу уваги! Знаєш, хто такий Люк?

Тут, нарешті, я замовкла. Мені самій було цікаво.

— Люк. Від слова “світло”. Світлодайний. Люцифер.

При звуці цього слова почалися спецефекти. З-під стражденного кухонного столу із криком голодного Дракули вилетіло щось велике, руде і волохате, стрибнуло, вчепилося в мій благенький рушник і зависло, видаючи в ефір зойки на межі можливого. Ну, а ми чим гірші? Я заверещала так, що від страху здригнулося все живе.

— Рі-іна-аальдо! Скоти-ина! Так тебе, перетак! Бішопе, тримайте!

— Що? — розгубився той, — Тебе чи рушник?

— Кота-а! Заберіть від мене цю інфернальну тварюку! І по морді, по рудій, жирній пиці, щоби не вищало!

Пан Бішоп чесно намагався, але нічого з того не вийшло. Кіт продовжував дико кричати.

— Н-ну я ніяк не можу…

— Станьте зручніше і спробуйте ще раз.

— Даремно. Нічого не вийде.

— Але чому?

— Але як? Ви з ним зріднилися навіки. Буде тобі симпатичне манто, яке диким завиванням сповіщатиме перехожих про твоє наближення, щоб дати їм час подбати про безпеку.

— Бішопе, я для вас зорі з небес дістану. Зніміть цю холєру!

— І це щоб жінка благала мене її роздягти! Життя прекрасне!