Зворотня сторона Демонології, стр. 10

Зранку переді мною постала проблема — як позбутися чоловічого переслідування. Може, для когось це і не проблема, а вже певне досягнення, але, за всіх інших рівних умов, з чоловіками завжди більше клопоту. Звичайно, я маю на увазі пана Бішопа. Якщо я збираюся відвідати Гаела, можливого товариша по нещастю, і отримати дещицю корисної інформації, треба якось змусити його дати мені спокій. Не вигадавши нічого кращого, я повісили на двері своєї кімнати табличку “Не турбувати”. Дуже корисна річ. Якщо ви колись надумаєте відкривати бордель, то такі таблички — перше, що слід придбати для нового закладу.

Було би добре, якби всі вирішили, що просто хочу спокійно поспати. Спокійно, ха! Атмосфера не та. Згадати б тільки мої сьогоднішні сни, які, я певна, потішили би око пана Бьорнса, мого викладача з сексології! “Природа чи виховання?”— вкотре вже задавала я собі питання і не знаходила відповіді.

Гаел — ось хто мусить мені допомогти. Шкода, що він про це поки що не знав. А то б у мене було набагато менше проблем із штурмом муніципалітету. Всілякі бюрократи мають просто панічний страх перед контактом з народними масами, от і ховаються за високими стінами, ровами, валами і природніми перешкодами у вигляді озброєних загонів.

Коли я підійшла до замку, перед ним уже стовбичило чимало народу. Невмиваний і розлючений клас пригноблених потрясав вилами, скандуючи: “Трудящим — виробничі відносини без інтиму!” Не знаю, яка ідеологія стояла за цими суспільними заворушеннями, але, схоже, її творець зумів чітко сформулювати потреби пролетаріату.

Я звернулася до одного з охоронців.

— Як мені потрапити до приймальні Гаела?

— Какова лешева? — рявкнуло страховидло, — Прійом по вторнікам!

Господи, найманці! Варвари з півночі! Якщо це Гаел притяг їх до Яснізорії, то хорошого від нього чекати марно.

— Та я до нього зі справи — все ж таки спробувала я, — він сам запрошував мене на зустріч. Я представляю інтереси Борделю Мадам Мадлен.

— Я ж вам сказал! А што, — видно, таки, у спинному мозку думка запрацювала, — с бордєлєм?

— Необхідна процедура для поновлення ліцензії. Ви ж не хочете, щоб його закрили?!

Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода — приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури.

— Хто?! — прозвучало питання звідкись згори.

Я назвалася і повторила своє пояснення.

— Процедура? — прошипів жіночий голос, — а довідка у вас є?

— Яка довідка? — здивувалася я, передбачаючи ускладнення.

— Про проходження медичного обстеження.

— Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі.

— Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву.

— Які двері?

Все марно. Мною більше ніхто не цікавився.

Печальна доля оббивателя порогів — в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту.

Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви — Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи.

Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку — “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.

З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.

— Чого ви тут двері довбаєте? — почувся голос зсередини, — не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.

— А я ж хто по вашому? — визвірилася я, — інкасація?

— Тьху-тьху-тьху.

Двері обережно прочинилися.

— Щось я вас не пам'ятаю.

— А я стажерка. Перший день працюю.

— Вам що, теж в газети потрапити закортіло? — поцікавилися двері.

— Чого б це?

— Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…

— Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, — невпевнено збрехала я.

Двері вибухнули реготом.

— А, може, ви мене пустите всередину, — спробувала я, — а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.

Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.

Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак — солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.

Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…

— Ви що, дівчино, на чаї ворожите? — поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. — А хочете, я вам кави замовлю?

Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.

— Хочу, — бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити — Боже збав.

— Сподіваюсь, не надто міцна, — галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, — А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?

— Мн-н… Так.

— І як вам?

— Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.

— А сам “волоцюга Гаел”?

— А що, у вас негативний досвід?

Він раптом вибухнув істеричним сміхом.

— Вгадали!

— Щось я вас погано розумію, — покосилася я на сусіда, — а ви ким тут працюєте?

— Головою муніципалітету.

— Го… го… Ой, чорт!

— Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! — Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі — від забобонного жаху до улесливого зачудування.