Кодло, стр. 49

Першу половину життя ми вчимося, другу — вчимо самі… Це ніщо інше, як прагнення компенсації, вічне колесо перероджень. Сьогодні — нас, завтра — ми… Адже будь-яке навчання — це примус. Демаркаційні лінії, якими розтинають землю обітовану, перекладання хреста з одних плечей — на інші.

Будь— яке навчання -це обман, адже нас вчать ті, хто має над нами владу.

Втім, влада — це теж обман. Це — наркотичне зілля, яке викликає ілюзію контролю. Приємну і небезпечну ілюзію. І згодом будь-який "керманич долі" — керівник, вождь, маніпулятор — потрапляє у залежність від цього наркотику, починаючи служити йому, у релігійному запалі жертвуючи все, що має.

Власне, релігія — це такий же обман, поєднання абсурду і ритуалу. Вірю, бо безглуздо… Люди невибагливі. В них свій шкурний інтерес — страх або сподівання винагороди. "Бо велика нагорода чекає нас на небесах…" Чекає, звісно. Бог-любов, навколо якого обертається невибагливий всесвіт…

Любов, звичайно — теж обман, незгірш за інші. Клондайк, куди стікаються тисячі золотошукачів. Шукачів щастя, яких самих ошукують… Любов — це взагалі надзвичайно безглузде явище. Адже люди добровільно погоджуються закрити очі на правду, довіряючи свою долю першому-ліпшому… Втім, дурість, як казав мудрий Еразм, — провідник і покровитель суспільства.

Зрештою, суспільство — це також обман. Чи, радше, — театр. Ми дуримо інших, інші роблять вигляд, що вірять. А ми вдаємо, що віримо їм. І навіть, буває, плескаємо в долоні, в захопленні від гри. А як інакше можна жити у світі, де кожен має по кілька облич, де слова — це трясовина, на дні якої марно шукати зміст?

Отож, школа — це ін’єкція обману, яку ми отримуємо в ніжному віці, щоб зуміти вижити у світі лицемірства, чи то пак, лицедійства… Школа — це плацдарм для військових вчень, де ми випробовуємо свою силу, щоб потім, озброєними і небезпечними, вирушити в світ. І горе тому, хто так і не зуміє створити з себе бойову одиницю. На нього, щирого і відвертого, ніхто не чекає, таких, переважно, кличуть невдахами і нездарами. Звісно, вміння переконливо дурити — це й справді велика вдача, щедрий дар.

Всі ми потроху — народні артисти. Однак, є такі, хто вміє дурити професійно, для кого обман — покликання і сенс життя. Таким людям збрехати набагато легше, ніж сказати правду. А знаєте, чому? Правда — це слабкість, це демонстрація власної вразливості… Отож, їм просто страшно. Нині ця параноя набуває епідемічного розмаху. Брешуть всі, відчайдушно, розпачливо… Щоб потім, на самоті, напитись до очманіння або ридати, душачи подушку в обіймах.

І це — теж наслідки нашого виховання. Ми вчимося бути безжальними до себе і до інших, нехай там як не пропагують ідеологію "другої щоки". Безжальними, тому що світ належить першим. Тому що виживає сильніший. Цього теж навчають в школі, бо школа — слуга суспільства, а суспільство — заручник прогресу. Прогрес, поступ якого все пришвидшується, в свою чергу, неможливий без природного відбору. А природний відбір безжальний.

Отож, ми самі прирекли себе на брехню. Затиснені в кут, ми будемо дурити себе і інших, аж поки нас не замкнуть в камері з м’якими стінами… А може, ми призвичаїмось? Може, нас врятує своєчасна мутація, що дозволить нам протистояти параної неминучого прогресу?

Еволюція продовжується?