Чеслав. В темряві сонця, стр. 24

Зазвичай такий гомінкий та веселий люд зараз, чекаючи таїнства, стояв тихо.

Та от натовпом пробіг квапливий шепіт, і на галявині з’явилася процесія чоловіків. Вони несли на плечах дерев’яні ноші, на яких спочивало тіло Велимира.

Люди розступилися, даючи змогу пронести тіло до багаття. Чоловіки, не поспішаючи, рушили живим коридором, а під ноги їм посипалися квіти та запашні трави. Величний у своєму спокої, погойдуючись, немов у хиткому човні, пропливав Велимир над головами родичів. Підійшовши до багаття, чоловіки обережно опустили його тіло на ще земне ложе. Для Велимира все тепер було востаннє на цій землі-матінці.

Слідом на галявині з’явився волхв Колобор із тліючою сухою гілочкою в руках. Її п’янкий запах заспокоював, упокорював душі присутніх. Тричі обійшовши з нею навколо багаття, волхв наблизився до краю стрімчака й кинув скіпку вниз, а потім повільно здійняв руки до неба і почав волати до богів Великих. За якийсь час волхв повернувся до людей й урочисто повідомив очікуване:

— Боги й предки наші готові прийняти славного Велимира.

Натовп ожив. Болеслава, що досі стояла спокійна та навіть трохи відчужена, заголосила й заридала. Жінки підхопили її голосіння, рвучи на собі розпущені коси та дряпаючи обличчя. Бо це був час плакати за тим, хто йде. І полилися над лісом і річкою тужні жіночі голоси, перевиті риданнями, наче пісня, тільки така сумна, що аж серце рве.

Напевно, лише тепер Чеслав остаточно зрозумів, що в нього більше немає батька. Він бачив його на багатті: такого рідного й водночас уже такого не схожого на себе живого.

— У нашому племені дружина сходить на багаття разом із чоловіком.

Чеслав різко повернув голову. Поруч стояла Неждана.

— У нашому племені так давно вже не заведено. Та й Болеслава не дружина батькові.

Він не бачив її відтоді, як пішов на полювання. Смерть батька та загадка його загибелі заступили йому все колишнє життя, відсунули кудись далеко. Але Неждану він пам’ятав. І навіть у цей важкий для себе час був радий, що вона поруч.

— Мені шкода, що вбили твого батька. Правда, — вона була щира. — Багато хто, мабуть, думає, що це я принесла нещастя у ваше городище й ваш дім. Тичуть пальцями в мій бік, скоса дивляться, шепочуться за спиною, певно, страшні слова кажуть, — понизивши голос, з гіркотою зашепотіла Неждана.

Немов стріли, кололи ті слова Чеслава. Він і сам розумів, наскільки тепер непринадне становище Неждани в городищі. Розумів, і хто винен у цьому. Але, на жаль, нічого не міг вдіяти, щоб уберегти й захистити її.

— Мої родичі не жорстокі, але в нас горе… Це я тебе сюди привів, на мені й провина.

Помовчавши, Неждана додала:

— Може, вони й мають рацію. Не думаю, щоб мої родичі простили викрадення…

— Про своїх родичів мовчи, а то ще більше лиха накличеш. Нікому про те зараз знати не слід, — квапливо перервав дівчину Чеслав. — Мені потрібно знайти того, хто вбив батька. І якщо це був твій родич, то… я помщуся, — обличчя Чеслава зробилося твердим і рішучим. — Вибач.

— Помстишся?! Ти, що й сам тепер на прив’язі сидиш?! — обпалила його поглядом та так само суворо відказала дівчина.

— Ох, і не по-доброму дивиться Зимобор у ваш із Ратибором бік! — Це Кудряш протиснувся крізь натовп ближче до них. — Та й іншим членам Ради нашіптує, що не без вашої провини загинув Велимир. Не розумію тільки, чого це він так лютує.

— За Зоряну, певно. Та й добрим він ніколи не був.

Вірний друг Кудряш, переконаний у невинності товариша, ще вночі пробрався до кліті, де сиділи брати, аби розповісти, що діється в городищі та який поголос іде про те, що сталося.

— Ти, Кудряше, будь ласка, за Нежданою наглянь, щоб хто не скривдив у городищі, — шепнув на вухо другові Чеслав.

У цей час до багаття підвели коня Велимирового, гнідого красеня. Кінь, нервово перебираючи ногами, насторожено косив очі на юрбу. Побачивши тіло хазяїна та відчувши його запах, він радісно заіржав. Але Велимир уже не міг привітати його у відповідь.

Колобор, зробивши кілька широких кроків, опинився біля скакуна. Вигукнувши заклик до душі Велимирової, волхв різко змахнув у повітрі великим ножем — лише лезо блиснуло на сонці — і полоснув коня по горлу. Гнідий, очевидно, навіть не встиг нічого втямити. З його горла заюшила кров, зросивши багаття, але він продовжував стояти. Потім трохи похитнувся, і раптом ноги його підкосилися. Кінь завалився на землю спершу передніми ногами, а потім і зовсім упав… Тепер Велимирові буде зручно дістатися до своїх пращурів.

Колобор знову звів руки до неба, і народ змовк. Ще раз повідомивши богам і предкам, що славний Велимир залишає землю-матінку та йде в їхнє небесне городище, волхв узяв із рук помічника Горазда палаючу гілку й підніс її до соломи.

Вогонь, як дикий звір, жадібно лизнув, а потім і вкусив перший оберемок сухої трави. Відтак, немов розсмакувавши, почав вихоплювати дедалі нові й нові шматки, швидко жеручи огорожу, а далі й весь сухостій своєю вогненною пащею. Жінки заголосили та заридали з новою силою. Чоловіки, зціпивши зуби, мовчки дивилися на поховальне багаття. Можливо, кожен із них думав, що настане і його час: ось так само із цього місця піти у путь…

Дим від прутів і соломи затулив від очей родичів тіло Велимира, до якого вже дістався ненажера вогонь.

Укрив, відокремивши світ живих від світу мертвих. Сховав від цікавих очей, щоб сталося диво переходу славного Велимира у світ його пращурів…

А коли багаття розійшлося, охопивши все громаддя дров і величезним смолоскипом здійнявшись угору, немов намагаючись вкусити ще й неба, у юрбі відбувся якийсь рух. Це Болеслава, не втримавшись від горя на ногах, повалилася на землю. Жалісливий народ кинувся піднімати нещасну.

Чеслав, що стояв доти, задумавшись про щось своє, та, як зачарований, дивився на багаття, де горіло тіло його батька, зненацька опам’ятався, потривожений людською метушнею. Вибравши мить, коли всі погляди були спрямовані на багаття та Болеславу, він прокрався до краю стрімчака й, розбігшись, стрибнув…

Пролетівши якусь мить у повітрі, Чеслав відчув, що тіло його раптом обдало прохолодою. Це річка прийняла його у своє лоно і, підхопивши, понесла, понесла… Отямившись, він спробував не виринати, а проплисти під водою якомога довше й далі. Подалі від того берега, з якого щойно стрибнув. Але ось юнак відчув, що повітря не лишилося в грудях, і він змушений був гребти до поверхні. Виринувши, Чеслав крізь шум річки почув крик дурника Вишати:

— Отако, отако, він пливе, пливе! Ха-ха-ха! Водичко, водичко, забрала його та й випустила! Вишата бачить, бачить!

До його крику приєдналися вигуки й інших людей, які помітили плавця. Тільки Чеславові вже було не до них.

Частина друга

Утікач

Він повільно пробирався стежкою, що вилася повз болото. Ішов обережно, сторожко озираючись на всі боки. Тепер, коли Чеслав був утікачем, утікачем із власного племені, він мав бути надто обережним. Юнак уважно дослухався до перегуку птахів, лісових звуків і шерехів. Вони, такі зрозумілі тому, хто виріс у лісі, могли попередити про небезпеку. І боятися доводилося тепер не чужинців зловорожих, не звіра дикого, а близьких йому родичів.

Ще коли разом із братом сиділи вони замкнені в кліті, у нього час від часу виникала думка про втечу. Але він гнав її геть, як настирливу муху. Та згодом знову й знову повертався до неї: він таки мусить тікати. Його дратували, не давали спокою власна бездіяльність, нерозкрита таємниця загибелі батька, недовіра Ради, підозри одноплемінників щодо його вини та неможливість довести зворотне.

Там, на стрімчаку, коли багаття поглинуло тіло батька, Чеслав зрозумів, що має вчинити саме так. Що лише так у нього з’явиться можливість розібратися в усьому, що сталося, помститися за батька та відстояти свою честь. І зробити це можна негайно, на цій галявині. Варто тільки зробити крок — і ти вільний. І юнак його зробив…