Вибрані твори, стр. 99

— Чого ж не знати? — здивовано відповів Григорій і нахмурився: заговорили давня злість і образа.

— Його треба також у список ввести.

— Дмитра Горицвіта? — здивувався Шевчик. — Він же середняк, — і почуття злості чомусь почало осідати, коли перед очима побачив Докію, Югину і темну тінь Дмитра.

— Який там в чорта середняк! — скривився Крамовий. — Нема чого тобі захищати куркулів. Справжніх своїх ворогів не бачите, а на чесних культурних радянських господарів нападаєте.

— Так Дмитро ж не був ні твердоздаточником, ні…

— Ну, так що із того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував? — гостро подивився крізь запітнілі окуляри.

— Ні.

— Як ні! — скипів Крамовий. — Сам починаєш куркулів захищати, у прихвосні лізеш! А коли Дмитра були побили — робив ти в нього?!

— Помагав трохи по господарству… Столярувати вчився…

— Столярувати? Заплатив тобі що?

— Я ж учився. Дав мені столярського начиння…

— А говориш — не наймитував! Сьогодні, коли хтось буде захищати Дмитра, виступи зі своїм словом, — уже наказав Крамовий. — Нема чого панькатися з ворогами. Ти його жалієш, а він тебе чуть не зарубав. Прийде час — і зарубає. Це такий… Тільки без дрібновласницьких переживань. Виступай прямо, рубай з плеча, по-більшовицьки. Не будь лемішкою. — Швидко пішов назустріч бородатому, всьому в пороші, Маркові Григоровичу Синиці.

Старий пасічник розкрив поли великого добрячого кожуха і обережно спустив на підлогу свого мізинчика — семилітню дочку Соломію.

Дівчинка сміливими очима оглянулась навколо і пішла до Івана Тимофійовича Бондаря.

— Ти чого сюди прийшла? — жартівливо почав гримати на неї.

— Батько мене саму в лісі боїться залишити, хоча мені й не страшно.

— А як вовки нападуть?

— Я на піч заховаюсь і кожушиною накриюсь.

— А коли вони на піч полізуть?

— Тоді я із рушниці буду стріляти, — промовила вже несміливо й пошепки, щоб не почув неправди батько.

Старий пасічник жив далеко від села у лісі. Коло дому був невеликий городець і чималий сад, затиснутий з усіх сторін обважнілим, могучим чорноліссям. І хоча не близький світ було тьопати до села, одначе пасічник тепер справно приходив на збори, прикриваючи кожухом і бородою свою Соломію. Після смерті жінки він, куди б не йшов, не розлучався із дочкою. І не раз бувало — на зборах, коли хтось виступав з помосту, обзивався дитячий голос:

— Татку, я спати хочу.

І сміх котився від задніх лав до самого промовця…

— Ти чого, Григорію, задумався? — підійшов до Шевчика пасічник.

— Та нічого, — роздратовано махнув рукою.

— Хтось у душу з чобітьми заліз? Бачу, бачу. Приніс мені нову книжку про бджільництво?

— Забувся. Завтра принесу, — пішов до дверей. Хоч Григорій і досі мав злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотілося. Намагався розібратися в плутанині думок, аж голова почала стугоніти. Нервувався і злостився на себе. Чув, що трапилось щось невірне, і довго одне рішення не могло переважити друге. Іноді злість різко підіймалася вгору, і мстива думка забивала подих: «Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справді може піти за куркульнею, залюбки всадити дуплет зі свого дробовика…». «Брехня, — обзивалась друга думка. — Бачив ти в нього що-небудь вороже? То твоя власна злість говорить».

Вийшов надвір. Сніг вдарив у гаряче чоло і почав розтавати.

Низько і глухо стугоніли обмерзлі дерева, тоскно петляла і кружляла темносива метелиця, як петляли і кружляли тепер думки в наболілому мозку. Не швидко Григорій зайшов у тепле приміщення. Спіймав на собі різкий погляд Крамового і знітився. Бридко стало на душі, аж замлостило всередині…

Головував Іван Тимофійович Бондар, який, передбачалось, мав бути головою колгоспу, але верховодив на зборах Крамовий. Говорив довго і гаряче про колективізацію, розкуркулення, часто вміло на прикладах підрізав ті корінці, які могли стати йому на заваді.

Першим у списку стояв Денисенко Ларіон. Висловилося кілька колгоспників. Думка була одностайна.

— Хто за те, щоб розкуркулити його? — поставив на голосування Бондар.

Дружно піднялися над головами руки і з шелестом опустились вниз…

— Данило Заятчук! — читає із списку Петро Крамовий. Сині жили поопухали і тремтять на його лобі.

Знову високо підняті руки закривають обличчя людей.

— Горицвіт Дмитро! — глухо кидає Крамовий. І раптом мертва тиша. Потім заремствували голоси позаду, незрозуміле подивився Іван Тимофійович на Крамового і почав наливатися жаром.

Спереду підвівся Варивон Очерет — невеликий, кремезний і впертий. Для чогось оглянувся назад. Всією рукою зірвав шапку з голови.

— Не погоджуюсь, значить, — обвів очима президію. І Крамовий зразу ж скипів:

— Не погоджуєшся? Це тобі, думаєш, польський сейм? Там один шляхтич міг сказати: «Не позвалям» — і зірвати роботу сейму. Ти — не шляхтич, а збори — не сейм. Тут воля народу діє. Люди знають, хто їхній ворог, їх за чарку не купиш, як тебе купує і продає Горицвіт.

— Я не повія, щоб продаватися! — поблід Варивон. — Де, я питаю, у списках Варчук, Данько? Хто це починає середняків розкуркулювати?! — загарячився Варивон, підступаючи ближче до сцени.

— Середняків? — примружився Крамовий, втискаючи в кожне слово лиху значимість. — Середняки наймитів не наймали. Товаришу Шевчик, роз'ясни громадянинові Очерету, як ти спину гнув на Горицвіта.

І зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж перехилився зі сцени, відшукуючи знайому постать. Але Григорія в сельбуді не було. «Злякався», — злість пересмикнула огрядну постать Крамового, але він зразу ж усміхнувся і удавано веселим голосом заговорив:

— Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливій справі. Але перед цим він мені сам розповідав, як наймитував у Горицвіта, столярував, і той йому замість плати дав дві поганенькі стамески. На, мовляв, тобі, небоже, що мені негоже. Зробив, як типовий експлуататор… Чуєш, який це середняк? Експлуататор! — перекошуючи уста, звернувся до Очерета. — Класову пильність загубили ви, громадянине. Став на голосування, — звернувся до Бондаря.

— Не ставитиму. Зі мною ніхто не радився про доповнення списку.

— А чому б ми мали радитися з родичем куркуля? Щоб йому до вечора переказали, як сплавити добро? Розуміли, що у вас погана закваска.

— Мені слово можна? — обізвався ззаду Марко Григорович.

— Прошу, прошу, — приязно, піддобрюючись, розплився в усмішці Крамовий. — У вас, думаю, нема родинних почуттів до куркульні.

— Чого нема, так нема, — погодився старий пасічник, труснувши широкою бородою.

— Татку, не чіпай, — спросоння обізвалась Соломія. Легкий смішок задзвенів у напруженій важкій тиші.

— Я думаю, — заговорив пасічник, — з Дмитра такий куркуль, як із мене турецький султан.

І полегшений сміх сколихнув людьми. Одначе його зразу ж обрізав Крамовий:

— З чого ви смієтесь? З відсталості своєї? Я поважаю, шаную чесного трудівника Марка Григоровича. Але, увесь час живучи в лісах, він, як самотній камінь, обріс мохом, повз нього проходило життя і не в усьому може розібратися чоловік. Нам треба допомогти йому по-новому осмислити сучасні події. Куркуль — це не такий, як ви його звикли бачити на плакатах, — з ножем, обрізо'м… зубастий, окатий…

Говорив довго і переконливо, знову наводив приклади і знову нападав на родинні зв'язки, відсталість, притуплення класової пильності. Нарешті, саркастично усміхнувшися, з притиском закінчив:

— Через те, що голова зборів відмовився від своїх обов'язків, — про це ми іншим разом більш грунтовно поговоримо, — ставлю на голосування.

Він знав, відчував, що, незважаючи на всю його красномовність, мало рук підійметься на притихлих зборах. Тому повернув справу інакше:

— Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвіта?.. Раз, два, три, чотири… словом меншість… Пішли далі…

XІ

Варивон зразу, ще не закінчились збори, прибіг до Дмитра. Засніжений, став на порозі, люто затупав ногами і зосереджено підійшов до Дмитра, що саме підшивав шлею.