Вибрані твори, стр. 81

— Патякай мені, — примирливо промовив Дмитро.

— Ні, ні, Югино, ти слідкуй за ним — він потайний у тебе. Він не тільки гречку вміє сіяти… Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити своїм — скоро вистава почнеться.

— Кого побачимо, тому й скажемо, — спокійно відповів Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.

— Хай буде так. Був я в правлінні. Твоя радість приїхала з району.

— Крамовий? — насупився Дмитро.

— Він самий. Знову у нас уповноваженим по сівбі. Про тебе згадував.

— Він згадає, — злісно процідив. — Обіцяв і на тому світі згадати мені минуле До моєї бригади присікався?

— Ні. Кушнір, значить, почав йому скаржитись, що ніяк не може відділити овес від вівсюга — трієр не одвіває його. Поміркували, поговорили і ні до чого не дійшли. Тоді Крамовий і кинув, як він уміє: «Чого ж ваш агроном. Горицвіт, ні до чого не додумається?»

— Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорінилася жаба в нашому районі. Скільки років сидить і нікуди не щезне з очей… В тридцятому році були присадили його, так знову почав видряпуватися…

— Дмитре, — м'яко торкнулась його руки Югина. — Сідаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться…

Вибілене невелике сонце, як тільки воно зимою уміє, вибігло з-за хатів, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима і косою в руках, поїхав до Бугу. Дорогою він обігнав кількох колгоспників своєї бригади, а з Варивонової не зустрів нікого. Викручуючи зигзаги поміж деревами, проворно спустився до ріки і здивовано зупинився на льоду. Проти нього біля фоси височіло три високі стіжки сіна, а в глибині лугу чорніло два ключі косарів.

— Добрий ранок, Дмитре Тимофійовичу, — радісно привітався з ним Леонід Сергієнко. — І ви косити? Непогано придумав наш бригадир.

— Він придумає, — невиразно промовив Дмитро, і Леонід не розібрав, чи насмішка, чи злість була в його голосі. — «Невдоволений видно, що випередили його», — усміхаючись в душі, вирішив Леонід і знову почав згортати у валок тонкі покоси.

Кушнір, довідавшися про хитрощі Варивона, довго вичитував йому в правлінні і пригрозив повідомити про недостойний вчинок загальні збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районній газеті несподівано з'явилася невеличка замітка… про ініціативу бригади Варивона Очерета. Листоноша приніс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспів, і Варивон, ледве втискаючи неслухняний сміх, здивовано і обурено говорив Дмитрові:

— І як тебе в газеті не згадали — голови, значить, не прикладу. Всі ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. І сам не знаю, за що така напасть і почесть?

— Досить, досить мені… І-ні-ці-атор, — насмішкувато протягнув Дмитро.

— Нічого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острівка — там, по-моєму, повинні зайці бути. Дмитре, а дуже в тебе на серці… того? Дуже шкрябає?

— Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?

— От і виступай після цього на сцені. Свої проходу не дадуть. Я пішов у обхід. Гляди, не промаж. — Варивон, задоволено наспівуючи пісеньку, широкими і важкими кроками пішов до острова. Незабаром його міцний, басовитий голос обізвався у високих моложах і, посилений луною, загримів у кручі.

Не встиг Дмитро зірвати з плеча рушницю, як очманілий заєць вискочив із кущів і помчав через Буг.

Кров з гулом вдарила в голову, занило біля вух. Не цілячись, вистрілив Дмитро і промазав. Не присів, а впав на коліно і знову вистрілив. Заєць, чудернацько блиснувши білим підбоєм, перекотився через голову і незграбно ковзнувся по льоду.

Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рівновагу і ще скоріше побіг. Він не почув, як засичав і увігнувся під ним яснець, тільки раптом побачив перед собою живе сяйво кількох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лід.

«Бистра!» — обухом гупнула догадка. Хотів зупинитись і, зразу ж зрозумівши свою помилку, побіг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лід вислизнув з-під ніг.

Дмитрові раптом здалося, що високий берег Бугу підскочив і злетів угору. Пірнувши з головою в пекучі, як окріп, хвилі, Дмитро почув, що течія міцно вдарила йому в груди.

«Це ж зараз під лід затягне». — Надлюдським зусиллям, усім тілом рвонувся з холодної купелі, високо піднявши руки. Головою і щиколодками лівої руки вдарився в податливий лід, а кулак правої, різнувши шершаву лінію ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це відчуває усім тілом, напружено борючись проти течії, що люто тягне, рве його під лід. Покаліченими пальцями правиці, обережно і легко, щоб не обломитися, впивається в кригу і вже, задихаючись, підводить голову над водою. Тепер і сонце, і дерева, і берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лід, він намагається вибратись на поверхню. Але тонка крига обривається під руками, і Дмитро ледве не з головою опускається в ріку. Знову схоплюється за шершавий виступ і знову обломлюється. Він уже ледве чує пальці. Противний важкий і сирий холод стискає, крутить кості. Вода підбиває обважніле тіло, туго повертає його, трохи опускає донизу і знову рве в густу бистрінь.

— Дмитре! Держись, Дмитре! — розпластавшись на льоду, до нього повзе Варивон. — Завісся руками.

Поволі витягає червоні, як перепечені раки, неслухняні руки на лід. Сп'яніла голова хилиться донизу.

— Держись, дружок! — і Дмитро із здивованням бачить незвично сіре обличчя і вогкий блиск в очах Варивона. — Лови! — кидає кінець ремінця.

Але вже руки так заклякли, що не можуть зігнутись. Витягаючи шию, міцно впивається зубами в солонувату шкуру, неймовірним зусиллям подається вперед, і Варивон витягує його на кригу.

— Дмитре, дружок, — тремтять побілілі товсті губи, і ясні сльози радості течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрісканими пальцями він зриває з Дмитра піджак, сорочку і ніяк не може вдягнути в свій полушубок напівпритомного товариша.

Швидко проходить хвилина якогось оціпеніння чи напівзабуття. Дмитро, стікаючи струмками, вперто підводиться з криги і, похитуючись, біжить до своїх лиж. В чоботях противно чмакає вода.

— Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, — поспішає слідом в одній сорочці Варивон.

— Поки ти запряжеш коні… — застуджено хрипить Дмитро, вскакує в лижі і, пригнувшись, уперто піднімається на крутий берег. За ним вода вишиває на рожевому снігу дві химерних манишки. З кожним разом узор стає рідшим і рідшим. І незабаром Дмитро у зосередженій і лютій напрузі чує дзвін перемерзлого одягу і холодний перестук волосу, що крижаними пасмами нависає на брови.

«Коли це так було зі мною? — прикусив нижню губу, і пріснувата тонка накип льоду ледве чутно озвалась під зубами. — Увесь берусь кригою».

І він, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усієї сили мчить до села, що піднімає в золотисте повітря голубі вежі диму.

ІІ

Іще в напівсні Дмитро чує, як за вікнами лікарні важко зітхає машина і на її зітхання обзиваються тремтінням співучі шибки; чує сердечний біль і млость. Потім щось темне нависає над ним, і він прокидається, зразу ж мружачи очі від веселої зливи сонячного проміння.

— О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тільки обличчя, значить, і посиніло, і пожовтіло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синиці в ліси приїжджав: усякими кольорами розрисовуєшся. Ну, та тобі ж не на весілля іти. Як воно чуєш себе? — Варивон у широкому халаті тепер схожий на присадкуватий рухливий дзвін.

— Нічого. Серце тільки часто болить, товаришу ініціаторе.

— Це мені слово більше подобається, ніж Бульба чи Фальстаф. А ти, значить, не звертай уваги на серце і бережи здоров'я. Да, — раптом поважніє Варивон. — Крупозне запалення — це не жарти. Недаром кажуть: риба і зайці заведуть у старці. Вони і до смерті можуть завести… Ех, Дмитре, яких я вчора меньків наловив. Розумієш, найшли собі схованку внизу біля гатки, де млин стоїть. Там я їх і накрив. Наловив, іду додому і дивуюсь: чого радості на душі нема? То, бувало, як спіймаю щось путяще, аж затанцюю. А це — і меньків повно, а веселості ніякої. Сів собі, задумався: що воно за знак питання? І зрозумів: тебе нема.