Вибрані твори, стр. 68

— Дайте мені віжки. Я вже поганяв, — діловито вчепився Леонід у свіжі, іще із іскристими прожилками мотузки.

— Еге ж, тату, він поганяв. Ми із дядьком Полікарпом аж до Бугу їздили. Біля парому коні чогось налякалися і Льоня ледве з воза не вискочив.

— Щось я цього не пам'ятаю, — невдоволено поглянув на дівчину.

— Татку, а правда — в нас коні не відберуть?

— А хто ж може відібрати?

— Це Даньків Іван казав, що наші коні і коростяві, і скоро здохнуть, і їх у нас відберуть. Так Льоня йому духопеликів надавав. Сам ти коростявий, — каже. — І ніхто у нас худоби не відбере, бо вона созівська. А ти, куркуленко поганий, а… як то, Льоню?

— Агітацією займаєшся, — поважно промовив Леонід. На краю села діти поскочувались з воза і навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав дівчину, почекав її. Потім діти взялися за руки і, щось співаючи, гордовито пішли по середині вулиці.

Обминувши Варчуків хутір, Кушнір в'їхав у рожеве надвечірнє чорнолісся. Дорога, переплетена тінями і проміннями, неначе казка, тягнулась в освітлену даль, в широке вікно тихої просіки. По-новому оглядав Кушнір лісові, прихорошені багрецем картини, і усмішка теплилась в його очах і на устах. Здавалось, наче все поширшало і просвітилось навколо нього. Він знав, що гіркі турботи не давлять йому плечі, — все далі і далі відходять від його серця. Він розумів і причину цього. Коли в декого із созівців думки ще були переполовинені, хитливі, то він усім своїм єством вростав у нові діла і ясно відчував, як розкривається перед ним широке життя.

— Ти знаєш, що товариш Ленін про сози писав? — раз на зборах комітету незаможних селян напався з запалом він на Гната Карпця.

— Товариш Ленін про сози нічого не писав, — поправив його з президії Крамовий.

Кушнір на мить оторопів, з ненавистю поглянув на Крамового.

— Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш Ленін наперед нам життя показав. І про сози він сказав. І товариш Сталін про сози сказав. Ось я знайду це і докажу, докажу вам.

Цього ж вечора, під співчутливу усмішку бібліотекарки, він узяв кілька томів Леніна і у вільний час не відривався від книг.

«Що видумав, чорт окатий, — сердився на Крамового. — Щоб у товариша Леніна нічого про сози не, писалося. Та повік цього не може бути». — Кушнір не сумнівався, що він знайде потрібне місце у творах великого вчителя і при всіх людях осоромить пихатого Крамового.

Густіли ліси і надвечір'я. На конях все ніжніше переливались іскорками ворсинки, а темносині зіниці з розумною, майже людською, усмішкою вже починали чорніти. Спірно вклавши на воза хворост, Кушнір пішов у глибінь лісу, ближче до сонця.

Легко дихалося чоловікові, ясно дивилось очам, і він, сам того не помічаючи, тихо пустив у чорнолісся давню і вічно юну пісню про Богунію, яку почув на фронтах громадянської війни. І давні друзі, оживаючи в навіки вирізьблених картинах бою, ставали поруч із ним. Він уже їх бачив не в боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими молодими, якими вони були десять років назад.

І несподівано чорнолісся сухо ахнуло одним і другим пострілом. Кушнір підсвідоме кинувся назад. Кілька потоків думок з ревінням розривали його голову.

Ось уже на галявинці видніється високий віз.

«А де ж булані? Де булані?»

Широко розплющені очі блукають поміж деревами, по галявинці і враз зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлівають останнім відблиском проміння.

Кушнір, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно вивернувши голову, незручно лежав на зарошеній осінній траві. Рожевий прикушений кінчик язика темнів і шершавів прямо на виду. З-під тонкої шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих підковах підручного ще тріпотіли прожилки проміння.

Болючим зором Кушнір ще раз оглянув коней і раптом побачив, що в простреленім вусі борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким вирком перехлюпнулась і струмочком покотилась до вогкого темносинього, майже по-людськи скорботного ока.

Беззвучно плачучи і розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих і ще трепетних коней.

L

— Дмитре, бери берданку — і гайда в ліс.

— Свириде Яковлевичу, що воно? — застигла Докія біля розчинених дверей.

— Двоногі вовки завелися. Треба облаву зробити.

— Ох!

Дмитро швидко одягнувся, зірвав із стіни берданку і рішуче вийшов із хати.

— Дмитре, сину! — покликала Докія. Він рвучко обернувся назад, підійшов до матері, пригорнув її.

— Не бійтесь, мамо… чого ви? — не знає, як заспокоїти, і раптом, перехилившись, цілує її у голову. І Докія обома руками вхопилась за серце, заточилась назад… Так само її перед своєю смертю поцілував у голову Тимофій. Лихі передчуття охопили і трусять всім її тілом.

— Дмитре!

— Не треба, мамо, уже обзивається невидима темінь, заховавши і Мірошниченка, і сина.

— Дмитре! — Хоче побігти навздогін і, мов підкошена, опускається на росяний моріг.

Спогади і картини завирували нею, немов течія утлим човном.

З чорної далини виходить її Тимофій і стрічається із сином аж біля діброви, куди щойно попрямував Мірошниченко.

«Коли ж таке життя настане, що не буде ворогів, не буде крові і сліз, коли тільки люди будуть жити на землі?» — Підводиться з холодної трави. Отерплими, болючими ногами вона прямує до хати. Поволі натягає на себе катанку і, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босоніж прямує до лісу.

З огидою, наче склубочену гадюку, обминає Варчуків хутір, входить й яругу, налиту пругким вітром і передзвоном роси».. До неї приглушено долітає чийсь голос.

«Знову біднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой, нелегке. Хто тільки не норовить його вирвати з наших рук». — Скоріше прямує до рідних голосів, до рідних людей.

В темряві вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Підійти до нього не посміла: ще нагримає, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона непомітно буде слідкувати за всім у лісах.

Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко від глибокої болотистої яруги, перехопивши всі дороги, що йшли від села і парні Січкаря.

Якось зразу закурілись знизу ліси і сильніше, немов перетягнуті струни, забриніли обважнілі краплини. Під їхній перестук непомітно задрімав Полікарп Сергієнко, умостившись клубком на купині пересохлого листу. І раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Від нього різко кинувся вбік невисокий чоловік. Переляканий Полікарп спочатку для чогось знову упав на землю, а потім кинувся до Мірошниченка.

— Побіг, побіг! — захекавшись, вказував рукою на захід. Мірошниченко по виразу обличчя Полікарпа зрозумів усе.

— Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з правої руки буду триматись.

Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетів уперед. Здавалось, легко звиваючись поміж деревами, він навіть не торкався землі… Іще ривок — і на галявині замаячіла неясно окреслена постать, що вбігала в склепіння чорнолісся.

Невідомий обернувся, викинув руку вперед, і над головою Дмитра з свистом пролетів свинцевий рій. Проте парубок, забувши про небезпеку, з радістю помічає, що він наздожене невідомого.

На ходу, не цілячись, вистрелив з берданки, і в цей час утікач круто звертає до яруги, що безмірним озером забіліла поміж деревами. Іще, як поплавок на воді, гойднулась в тумані голова невідомого і зникла в місиві сизуватих хвиль.

Розлютований Дмитро зупинився понад вигибом яру, ще раз навмання розрядив берданку.

«Утік проклятущий. Коли б не ця розмазня — Полікарп…» — стирає шорсткою, мов рашпіль, рукою гарячий піт із чола.

— На досвідченого ворога напали, — підійшов Мірошниченко, і в парубка од здивовання брови зметнулися на чоло: коли й устиг літній чоловік добігти до цього закутка?

Свирид Яковлевич зупиняється біля Дмитра; увесь в задумі, потверділим розумним поглядом впивається в туманне плесо. Потоки ранку вже перевисли над ним і воно, піднімаючи скривавлені крила, з шерехом і зітханням пливе поверх неясно окреслених верховіть.