Вибрані твори, стр. 41

«Кирпата ж, кирпата. І що тільки Гриць в мені знайшов?» — і сама до себе засміється, добре знаючи, що не кирпата вона.

Постоли-то є, тільки волів нема. Дарма! І радісним стуком віддається в серці слово «Гриць». Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться дівчина, а на самоті розмовляє досхочу, сміється й тривожиться.

Які тепер хвилюючі дні настали. Буває, не виходиш з чужої роботи — чи то в полі жнеш, в'яжеш, чи на городі пораєшся, — втомишся, перепечешся на сонці та поденщині, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовляєш із ним. Ідеш — співаєш з дівчатами і чуєш, як легко твій спів котиться над ланами, подає голос косарям, і в далекому полі зараз чує Гриць її. А дівчата такі добрі стали — кращих у світі не знайти. І хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому році попрощається із своїми подругами, і вже без неї будуть співатися веснянки, і хтось замість неї буде виглядати своє дівоче щастя.

Навіки покладе вона свій вінок у скриню, заховає коси під кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодиці запинаються.

«Яка ж з мене молодиця буде?» — задиркувато блиснули очі, і знову біжить до дзеркала з хусткою в кожній руці. Одну обережно скручує і зав'язує замість кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх. Голова більшає і незвично, і смішно, і радісно бачити себе такою.

— Ти ще довго будеш прибиратися мені? — стає на порозі Марійка. — А все зле на тебе! Чи це вітер в твоїй голові ходить? Рано, рано пов'язуватись починаєш, — з докором похитує головою.

— Мамо, — червоніючи, зриває хустку, кидається до матері, міцно охоплює руками її шию і кріпко-кріпко припадає до грудей.

— Годі, годі! Ледве з ніг не збила. Нема доброго патика під рукою.

— І ви б мене били? — тісніш притуляється, заглядаючи знизу в вічі матері.

— А то б ні! — раптом зітхає.

— Чого ви, мамо?

— Нічого.

— Скажіть, скажіть! — не випускає матері з рук.

— Кажу ж тобі — нічого. Збирайся в сельбуд.

— А скажіть! — цілує в уста і допитливо дивиться на сухе, в зморшках обличчя.

— Дивлюсь я на тебе, ніколи молодість не думає наперед, — поправляє на дочці спідницю. — І хлопець він розумний і красивий, тільки ж бідний. Нелегко житиметься тобі, як вийдеш за нього.

— Ви знову, мамо, своє.

— Не про себе, — про твоє щастя думаю. Вийти заміж — не дощову годину пересидіти, і любощі погіркнуть, коли в сирій холодній хаті перегибнеш, коли пучки на чужій пряжі протреш до м'яса, коли на поденщині памороки заб'ються. Нічого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася на своєму віку. Поки на цю хату стягнулися… Нікому того добра не зичу… Хоча б він хату мав. Розвалиться стара — узнаєш, як солодко в комірному жити; не проживеш, тільки вік прокапариш. Коли б трохи багатший засватався — зразу віддала б.

— А я не пішла б.

— Пішла. Присилувала б! Думаєш, мало переболіла за тебе? Ходімо ж поїмо трохи та й підемо.

— Добре, мамо, я зараз.

Марійка виходить в другу хату. Югина наспіх складає в скриню вбрання і підходить до стіни, поправляючи волосся.

Щось темне майнуло в дзеркалі — це вона хутчій відчуває, ніж бачить, її вуха повні невколисаних материних слів, задума облягає дівоче серце і вона не чує, як уста шепчуть: «Грицю».

3 темносинього неба покотилася зірка, приснула трьома промінцями і біля самої землі погасла золотисто-зеленавою дугою.

XXІX

Визоріло.

Навіть листком не поколихне глибокий передосінній вечір, і теплі яблуневі пахощі хвилями з двох боків ллються на дорогу.

Село засвітилось розкиданими вогниками. Зрідка перемовляються скрипучі журавлі, дзвякне об цямрину порожнє відро, і пролита на траву вода заспокоїть землю.

Дмитро, оповитий темрявою, поволі роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули двері у Федори, і два парубки загорлали на подвір'ї протяжливу пісню.

— Тихіше, соколики, — попросив з порога жіночий голос.

Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився від міцного горілчаного духу, що неприємно вирвався в пахучий спокій вечора.

«Хоч би дома жлуктали, чорти окаянні!»

З-за рогу вулиці блиснув освітленими вікнами сельбуд, біля дверей не стихав парубочий гамір, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартівливих пісень і тонули в гомоні. Світло різко вдарило в очі — аж примружився спочатку.

Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червоніла широка завіса, ясніше освітлена посередині, в глибині сцени постукували молотки. В перших рядах помітив Григорія, той вклонився і усміхнувся йому довірливою усмішкою.

Пробиваючись на своє місце, побачив: біля Григорія сиділа Югина з Марійкою, і глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотіло влягтися на своє місце, хоча й намагався поглузувати сам із себе: «Завидки беруть. Добрий товариш із тебе, що найкращому другові позавидував… Над серцем своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й годі!»

Пішов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечі Югини.

— Добрий вечір, тітко Маріє, Югино, — вклонився жінкам. йому випало сидіти поруч з Марійкою.

— Вечір добрий, Дмитре, — всміхнулась одними устами Марійка. — Заставила дочка на старість по сельбудах на вистави ходити, — пробачливо глянула на Югину.

— Чого ж? Діло добре. Після праці праведної й відпочити треба, — сів біля молодиці.

— Це воно вам, молодшим, а нам… — та й не доказала, тільки головою хитнула. Була рада, що сидить біля хазяйновитої дитини, тому зразу ж і почала про господарство говорити. Він відповідав поважно, не дивлячись у бік Югини, однак відчував кожен її рух і усміх.

— Озимину посіяв уже.

— А ми коли б через півмісяця вспіли. Правда, на тому тижні Іван має в район за кіньми і реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? — і водночас хотіла вивідати, чи не осудить парубок, бодай хоч зміною голосу, затії чоловіка. Ні, так само рівно і спокійно заговорив:

— Дадуть. Держава тепер кріпко безкінним помагає. Сказано — своя власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.

— Еге ж, еге ж, — з задоволенням подивилась на парубка. І все подобалось у ньому: спокійна мова, гордовитий з горбинкою ніс, брунатне довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом і великі темні руки на колінах, що стільки пересіяли зерна, стільки потримали чепіги, стільки меблі зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину і зітхнула.

Дмитро допитливо подивився на блідожовтий, посічений зморшками, присушений вид жінки і задумавсь. Бувають такі хвилини, коли людина майже точно довідується, про що думає інша, і в Дмитра сильніше забилося серце, коли відчув, що не Григорій, а він подобався Марійці.

— Великий начальник іде — Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, — перехилився до Дмитра Григорій.

— Отой, що за троцькізм каявся в газеті?

— Він самий, — прошепотів Григорій. — 3 області на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.

— Він може, — з неприємністю згадав давнину, коли вперше побачив Крамового у Варчука.

Огрядний білявий чоловік з портфелем під рукою, поблискуючи скельцями окулярів, недбало просунувся тісним рядом і сів перед ними. М'яке тіло, обтягнуте чорним піджаком, глибоко втиснулося в крісло і охопило складкою вигнуте бильце. Шия, червона і пітна, також нависала над білим комірцем.

На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сільради Свирид Яковлевич Мірошниченко. Він сильно вдихнув повітря, бо округлилась складка під нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посередині підборіддя. Поволі підніс угору велику руку, провів очима по рядках, на мить зупинив погляд на Дмитрові, видно, щось міркуючи. Гомін стихав.