Вибрані твори, стр. 309

— Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?

— Хіба дитя не казало?

Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.

— Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.

— Ой дядьку!.. — скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.

— Що ж мале напатякало вам?— вірить і не вірить тато покупцеві.

А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.

— Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній — нічого й думати.

— Оце дочекався помочі! — батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.

— Так-так, — нахмарився й дядько Трохим. — А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

— Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!

— Вашою?! — зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець. — Невже вашою?

— Моєю! — добродушно засміявся цибань. — Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!

— Веселий ви чоловік, — не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.

А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:

— Ви її горілкою не підпоювали?

— У нас не ваша вдача, — насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере «соб» — на сміх.

— Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, — приязно поглядає цибань на дядька Трохима. — На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?

— Може, й будемо.

— Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять — і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?

— Хай буде так! — Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.

— От люблю, коли якась комерція є! — нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: — Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?

Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:

— Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.

— Усюди, але не на ярмарку! — заграв очима батько. — В торгу і святі правди не кажуть, — неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?

— Ой хочу! Коли можна — з маком!

— Ще й з маком? — погрізнішало батькове надбрів'я. — Дома я тобі утру маку!

— Е? — не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.

А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.

— Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, — мало не плачучи, благаю селянина.

— Та не буду її кості калічити, — пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.

Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.

Розділ сьомий

Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?

На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: «Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна».

І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.

Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!

Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.

А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..

Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.

Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді — на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною…

У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата — і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.

То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:

— Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.

Я пропустив характеристику повз вуха.

— А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.

— З мене досить і такого вариводи, — чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.

— Так уже, мамо, хочеться того галіфе…

— А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.

— А галіфе пошиєте?

— Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..

— Хіба ж галіфе на спину шиється… — ще не здаюся я.

— Можна й на спину, аби витримала вона, — і насмішкувато, і журно посміхається мати.

Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!

Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки — і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому — із справжнісінької «чортової шкіри», що навіть дорослим іде на святешні штани.

— Ну, як воно, сину? — обертається од печі мати.

— Ой спасибі, мамочко… Як же ви без мірки?

— А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть — розтягнемо, широкі — підшиємо, довгі — на виріст підуть.

От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, — чи то в одежинці, чи то у взутті, — міцність.

— Приміряти можна?

— Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.

— Я до дядька Себастіяна піду.

— Ох і надокучаєш ти йому.

— Це я чую тільки од вас, а не від нього.

— Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.

Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.