Вибрані твори, стр. 300

— То чом не знаю? — відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: — Є дві найвищі науки — космографія і політграмота…

— Чим же вона найвища?

— Сам подумай своєю головою: просто «грамота» є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть «політ», тому вона і є високою наукою.

Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.

— Михайлику, це ти?! — дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.

— І ти вже прийшла до школи? — не знаю, що сказати їй.

— Я перша прийшла, — і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. — Все боялася, щоб не спізнитися.

— А може, ти хотіла всім сережки показати?

— Безсовісний, — відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: — Я тобі щось принесла. Знаєш що?

— Звідки мені знати.

Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: «Ги».

— Ти чого? — одразу накостричився я.

— Бо щось знаю, — хитро дивиться на мене й Любу. — От розкажу всім хлопцям.

— Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? — скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. — Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:

— Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.

— Пусти! — раптом заскиглив Цибуля. — Он розчавиш перо.

— А набріхувати будеш?

— Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.

Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?

Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:

— Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, — я зараз! — Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. — Здогадався, що в мене?

— Де там.

— Дивись! — і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. — Це твої.

— Чого ж вони мої?

— А хто рвав липовий цвіт?

— То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.

— От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

— Тоді спасибі.

— Пиши на здоров'я, — точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?

— То заробила ти срібного карбованця?

— Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце — одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?

— Чого ж, підемо.

— То й добре, — чого нам боятись пустобреха…

У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.

І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:

— Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати…

Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую — наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.

— Ти чого, дівко, гойдаєшся? — вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.

— Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, — вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.

— І дослухалась! — Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. — Ти й сьогодні першою в школу прийшла?

— Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, — каже таємниче, а погляд її аж зоріє. — І по гриби ми сьогодні не підемо.

— Це ж чого?

— Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.

— І ти їдеш? — обізвався жаль у мене.

— Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.

— Ти ж скоріше приїжджай.

— Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця — скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.

І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.

Розділ п'ятий

День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати — і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля — до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.

— Е? — не вірю я.

— Поглянь у дзеркало.

І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.

— То сиплються іскри?

— Ще й як! — відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.

Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову — та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ — клямка, ключ — клямка!

— Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, — застерігає мати, щоб я не длявся. — Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.

— А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! — Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

— Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.

— Мушу пам'ятати! — безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір — і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!

А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу…

Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:

Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді — усе те, в чому я живу.

«Так-так-так», — бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.

Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування…