Вибрані твори, стр. 232

— Це ж усі для вас привезли.

— Ну, знаєш, це сльоза для нас усіх. Ними тільки преміюватимуть найкращих партизанок. Жінкам усюди везе: і празник восьмого березня мають, і автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо і нам не дадуть, повір, не дадуть. Скажуть: ви, хлопці, метиковані, без автоматів обійдетеся. А хлопці ж які у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тільки без інструмента… — і Пантелій так розжалобив довірливого пілота, що той уже хотів йому витягнути зо два автомати.

Дмитро помітив цю гру, підкликав Пантелія.

— Ти що витворяєш?

— Я? Нічого, товаришу командире, — зробив здивований вигляд. — Просто із своїм дружком зустрівся. Потолкував задушевно.

— А як прізвище твого дружка?

— Прізвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє — всякий запам'ятає. А звати його Василем. Красиве ім'я і хлопець підходящий. Прямо тобі справжній орел-партизан. — І, задоволений своїм порівнянням, подивився на Дмитра, думаючи, що його слова і командира проймуть.

— Скільки ж ти автоматів хотів вициганити?

— Для хлопців п'ять, вам шостий, собі сьомий… Не спідручно ж вам із таким старим автоматом ходити, — і, вважаючи, що він цими словами роздобрив командира, уже діловито додав: — Хлопцям не завадило б із пару баранів притаскати. Хай везуть та нас не забувають.

— А за пару баранів скільки автоматів думаєш узяти?

— Нічого, товаришу командире. — А потім завагався: — Ну, тут діло полюбовне. Можна нічого, можна і щось… Ні, навіть словом про це не обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсім без зброї.

— Так от, про автомати забудь. А зараз біжи до свого друга, тільки прізвище запам'ятай його, і спитай, чи хватить місця для живого грузу.

— Біжу, товаришу командире, — легко метнувся до самольота.

В літак поклали двадцять поранених партизанів, дві вагітних жінки. Представник Українського партизанського штабу взяв особисті справи кожного партизана, звіти загонів, нагородні матеріали, а Івану Васильовичу вручив акуратний пакунок.

Жолудь зі своїми хлопцями встиг до відльоту доставити п'ять овець, але для них, на превеликий жаль Пантелія, не знайшлося місця.

— Дуже славна машина, тільки чого б було конструкторові не збільшити її на якусь пару метрів, — щиро пожалкував завзятий партизан.

Загурчали мотори, колихнувся літак, підстрибуючи, побіг по довгастому майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одірвався од землі, між зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильовані воїни ще довго слідкували за небом, не розходячись з галявини.

Вранці штабні радисти прийняли радіограму, що самольот щасливо приземлився на московському аеродромі.

А це вже було несподіванкою для всіх — опівдні другого дня в їхній загін приїхали Іван Васильович і Генадій Павлович вручати нагороди.

Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися і повзводне вишикувалися на лісовій прогалині. Коротку, але задушевну промову виголосив Іоан Васильович, а потім почав вручати бойові ордени та медалі.

— Горицвіт Дмитро Тимофійович!

І вперше за півтора року партизанського життя пішла обертом земля і під ногами і в очах командира, його нагороджувала Батьківщина! Вона не забула колишнього простого хлібороба.

І тепер, коли прийшла його пора, він знову в якусь мить побачив усе своє життя, усе привілля, яке сходив своїми ногами, усе небо, що перегойдувалось над ним. І схотілося стати кращим, більше зробити добра, міцніше пригорнути до себе дивний світ та бити, бити ворога, аж поки знову не заспіває уся земля і колосом, і сонцем, і піснями…

— Нагороджується орденом Леніна.

Неначе крізь сон, він чує вигуки «ура», бачить, як полетіли вгору шапки партизанів в честь свого командира, бачить обличчя Івана Васильовича і шматок голубого сліпучого неба, що пробивається поміж деревами, як степове озеречко, його цілують терпкі губи Кошового, і він невміло, невпопад відповідає на поцілунок і вже бачить дорогий профіль в золотому колосистому обідку.

Дмитро повертається до своїх партизанів і раптом приходить до пам'яті, помічаючи їхні добрі очі, радість на шорстких обвітрених обличчях. Уже, усміхаючись в душі, бачить із новим автоматом Пантелія Жолудя, що з захопленням і відданістю стежить за своїм командиром, бачить Соломію, спокійного Лазорка Іванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вікторівну. От вона, вірна кров землі — його велика більшовицька рідня.

Що ж йому сказати? Усі слова розбігаються від тиску почуттів. А його слова чекають воїни — це він відчуває кожною своєю клітиною. І, заглибившись у себе, бачить контури шеренг, не помічаючи окремих облич.

— Товариші партизани! кдина мета у нашім житті: жити вільно і щасливо, по-братерськи жити з братами, з великою ріднею всієї нашої землі. А ключі від щастя у наших руках. Зараз строгі ці ключі: один — на п'ять набоїв, другий — на десять, третій — на сорок сім. І всі вони дуже хороші, коли ворога б'ють. Биймо ж його так, щоб аж чортам у пеклі було завидно… Рука моя не дрогне в боях, бо б'ємося ми за своє щастя, за своїх дітей, матерів, за свою радянську владу, за свою рідну Вітчизну. Спасибі за нагороду нашому великому народу, спасибі тій людині, що все своє життя і сили віддає за нас, простих тружеників, — великому Сталіну спасибі!

І знову «ура» прокотилося лісом. Схвильований Дмитро підійшов до своїх воїнів.

Були нагороджені орденами і Тур, і Созінов, і Гоглідзе, і Жолудь, і Дуденко, і Іванець, і Соломія, і Слюсар, і Ольга Вікторівна, і всі старі партизани, що відзначились у боях. Одначе здивованню Дмитра не було краю, коли Іван Васильович прочитав, що орденами Червоної Зірки нагороджено Степана Синицю і Андрія Горицвіта.

«Син», — не стримуючи усмішки, побачив перед собою струнку, трохи сухорляву постать Андрія, обняв хлопця, поцілував.

— Звідки ж такі відомості були про них? — запитав Кошового після того, як були вручені нагороди.

— Ну, знаєш, ми не маємо щастя бути батьками нагороджених дітей, а тому більше знаємо, чим, не вказуючи пальцем, деякі батьки.

— Товаришу командире! — підійшов до Дмитра Пантелій Жолудь, сяючи орденом Червоного Прапора. — Відпустіть до завтрашнього дня додому. Матір, сестричку хочу провідати.

— Аж коли про них згадав. А насправді?

— Матір, сестричку і ще одну сестру.

— Двоюрідну?

— Так, здається.

— Їдь, тільки щоб завтра увечері був.

— Як із пушки буду. Ви ще не знаєте мене!.. А деньок який сьогодні, товаришу командире! Півжиття віддай — і мало!

— Хороший деньок, — і заслухавсь, як на прогалині, зімкнувшися тісним колом, спираючись на зброю, заспівали партизани. Переливчастий міцний тенор неспішне і привільне вивів перші слова величної пісні, і всі підхопили її міцними, по-степовому широкими голосами.

Безмежне роздолля, що не знає кінця-краю, і роздум, і відвага, і глибинний сум так переплелися у пісні, що Дмитро не витримав — підійшов до співаків, сів біля них, увійшов і чуттям, і думою, і голосом в пісню. «От де вона — вірна кров народна», — задуманими очима оглядав своїх товаришів по зброї.

Та недовго довелося співати: підійшов Тур, і вони обоє попрямували в штаб з'єднання, де мало розглядатись питання про масово-політичну роботу серед населення партизанського краю.

XXІV

Вночі розвідники Гоглідзе привели до свого командира оброслого, сухорлявого чоловіка. В його помутнілих до жовтизни очах горів хворобливий блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчір'ям і підв'язана грубим полотняним рушником до шиї. Розбиті черевики порозбухали од вогкості, вся одіж, пошматована і пошарпана, пахла болотом. Утома аж перехитувала його, опускала набряклі і посинілі повіки, тільки різко окреслені складки біля рота говорили про шалену впертість та біль.

— Сідай! — показав рукою на стілець Гоглідзе, коли заспаний бородатий хазяїн хати поставив на столі мідний, приплюснутий біля гноту, каганець із гільзи снаряда.