Вибрані твори, стр. 219

— Наша, — Софія підійшла до печі, біля якої лежали в'язочки соснової дранки, вийняла одну пахучу платівку і подала партизанці: — Це теж наші листівки.

— Винахід! — весело засміялася жінка, прочитавши на дранці повідомлення Радінформбюро.

— На ярмарку їх легше розповсюджувати, аніж звичайні листівки.

— А от одяг, здається, свій даєте?

— Свій, — призналася Софія. — Збираємо більше для чоловіків. Не зобидьте мене — візьміть.

Вони тепло, мов подруги, попрощалися, і партизанка пішла городами в темну весняну ніч.

— Не дочекаюсь я Григорія, — з жалем сказала другого дня Орина. — Коли б мав скоро прийти, не подавав би звістки.

— Може й діждетеся, — відповіла Софія, хтозна в який раз перечитуючи листа.

— Ні, дочко, не судьба мені. Оце поклади в скриню, щоб напохваті було.

— Що це?

— Моє вбрання. Останнє, — і діловито, спокійно подала тугий вузлик, де лежали намітка, чорне плаття, біла хустина, чорні носки і невелика подушка.

Тільки тепер Софія з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть наближається до їхньої хати.

За ці дні, пильно придивляючись до баби, помічала, як та мінилася і на очах прощалася зі світом: послухали і аж посиніли руки та ноги; закруглилися, глибоко запали і стали неначе прозорішими очі, а на обличчі з'явився темний рум'янець.

— Ще кілька день залишилося їй до смерті, — пошепки якось сказала сусідка і похитала головою. Та не довелося Орині померти своєю смертю.

ХІІ

Розкидавши ручки, біля Югини лежала Ольга, на другому ліжку горілиць спав Андрій. І чомусь Докії здалося, що хата пахне болотяними травами, прокислою водяною іржею. Що за причина? Ще раз вдихнула повітря. В сухій настій васильків вплітався вогкий дух кінської м'яти і прісний недобрий присмак багновища.

Своя хата вже не радує, а лякає її. Таке життя настало… Коли ж цьому край буде? Усе добре одвернулося од людей, і тільки горе суше мозок, розриває на шматки серце, в'ялить до самої кості напрацьоване тіло.

То перше вона йшла на поле, наче на весілля. Отой шматок блакитного неба, затканий сонячною пряжею, отой споконвічний широкий шлях, оті пшениці, що обважнілим колосом солодко пощіпували їй руки, оті три ставки, нащетинені високими стрілами очерету, оті веселі горді люди — велика рідня її, — все кожного разу здавалося новим, радувало око і душу. А тепер сама земля віє кладовищем. Куди не підеш — тільки розмови про людське безталання. Тужать похилені осиротілі оселі, горюють молоді вдови, попідвіконню ходять сироти-діти.

Сама земля плаче…

З дивовижною яскравістю бачила засмучені обличчя рідні, сусідів, знайомих і здригнулась, згадуючи, як перелякалася тої осені в лісі. У неділю пішла по гриби. Погожий осінній ранок снував на стернях срібнорожеві нитки павутиння, нанизавши на них переливчасті дрібні зерна роси. Парували, неначе закипали, мідні чаші розлогих дубів, і сумовито оголялися на смерть перелякані, трепетні осики. Через дорогу в ліску заворкотав дикий голуб. І враз далеко-далеко, мабуть аж на шосе, прогуркотів вибух.

— Оце добре! — зраділа і зразу ж острахом пройнялася: а може Дмитро порядкував зі своїми хлопцями. Що, як ловлять його?

І, боліючи серцем, заплющила очі, прислухаючись до кожного шереху.

Спокійно в прогрітому сонцем і пахощами грибів осінньому лісі. Тихо падають з дерев на землю золоті дукати. На дичці застукав дятел і штопором, донизу, почав писати чіпкими ногами круги по замшілій корі. Великий гриб, наче брунатний картуз, притулився до потрісканого стемнілого срібла старої берези. Докія потягнула його за корінець до себе, і податлива м'яка земля піднялася вгору, оголюючи білу сітчатку грибниці. Колись вона тільки дорікнула б собі в думці, що так необережно розкрила грибницю. А тепер примхливе плетиво знову нагадало смерть, намітку в домовині, і, сидячи навпочіпки біля кореневища, довго не могла заспокоїтись, перебираючи в голові печалі останніх місяців.

Тупіт копит вивів її з задуми. Навмання, припадаючи до шиї коня, лісом скакав Андрій. Русявий чуб вибився з-під картуза, а допитливі очі гостро нишпорили навкруги. Ось він побачив її, одначе хоче їхати далі, та вона гукає внука до себе.

— Андрію, Андрію!

Хлопець неохоче повертає коня і під'їжджає до неї.

— Що ви, бабо, гриби збираєте? Назбирали вже? — з перебільшеною цікавістю питає хлопець. Обличчя його заляпане згустками болота, штани мокрі, покриті іржею і зеленими, краплинами жабуриння. Чорні виразні очі натомлені, а кінь важко зводить запітнілими боками.

— Ти де був? Чому такий заляпаний?

— Де був?.. Кінь розпутався вночі і аж на болоті знайшов його… Так де ж ваші гриби? — збиває Андрій її з пуття.

Вона вже не сумнівається, що хлопець хитрує, і докірливо дивиться на нього.

— Їй-богу, бабо, на болоті знайшов коня. Замерз, що й досі не можу нагрітися. Поїду додому.

І це «їй-богу» — бо хлопець ніколи не божився — ще більше непокоїть її. Вона підходить впритул до коня і пильно вдивляється в очі дитині. Андрій спочатку намагався заховатися од її допитливого погляду, а потім насупився і різко спідлоба вперся очима в неї. Так само, як і в Дмитра, затріпотіли крила трохи навислого, з горбинкою носа, а губи стиснулись в один тонкий пружок.

І, вона знає, вже більше нічого питати Андрія: обценьками не вирвеш зайвого слова. Таким був її Тимофій, таким був Дмитро, таким і внук вдався.

А Андрій різко дивиться, насторожений, як птах перед польотом, і рішуча впертість аж набухає в кожному його русі.

— Їдь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи.

— Добре, бабо! — раптом веселіє хлопець, в очах проскакують світлі іскорки. — На Рокотовщину ідіть. Там грибів!.. — він риссю виїжджає на просіку, затінену узорчастим обважнілим склепінням осіннього лісу…

Вітер недбало розірвав хмару, і в димчастому просвітку поплив повновидий місяць. Жовте проміння процідилося в хату і освітило бліде обличчя Андрія. Рівно дихаючи, лежав хлопець на ліжку, накритий батьківським піджаком. Довгасте обличчя з затіненими очними впадинами було гордовитим, впертим, і тільки рожевий пелюсток нижньої губи, відкриваючи лінію зубів, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз.

Роде, мій роде, що нам робити в цьому жорстокому світі? Куди з вами подітися, дрібні діти, де порятунку та захисту шукати? То втішалася вами, як самим сонцем, а тепер підтинає життя проклятий фашист, підтинає, мов сокира дерево. Хіба ж так думалось жити?.. Усі вчителі не могли нахвалитись її онуками. Та й сама бачила: до чого не візьмуться, все до ладу доведуть… Коли б наші повернулися, коли б розійшлися ці поганські хмари, як туман по долині…

В уяві пропливало місиво постатей чужинських, огидливих потвор і виразно чула, як оті ковані чоботи не в землю — в її груди в'їдались.

Тяжко горювала вдова, та треба ж було підтримувати Югину, внучат, тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всі печалі.

Краще накрила піджаком Андрія і, коли відступала назад, ненароком торкнулася рукою бильця ліжка. Мокра одіж обпекла їй пальці. На викручених, ще не просохлих штанах Андрія рясніли волокнисті нитки водоростей.

— Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохкається? Запитай — знову пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пішов. І справді, хто його по тих болотах мордує? Неспроста часто пропадає кудись хлопець.

Пішла в другу хату, лягла на ліжко, та заснути не могла. І печаль, і думи, і спомини обступили її, як хмари отого місяця, розширили серце, і не спалось вдові, як не спиться перед горем людським.

Знову підвелася з постелі, вийшла на вулицю. Брудні хмари лахміттям затягнули небо, заховали місяць і своїм обвислим ганчір'ям хилились долі, наче хотіли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала в садок У темряві світили напіврозквітлим суцвіттям яблуні, біля плотів одцвітали вишні, рясно покривши пелюстками вогку землю…