Вибрані твори, стр. 213

Перед очима чоловіка пропливало теперішнє життя рідної дочки, впліталося в його життя і знову розходилось, як однакові сумовиті голоси невільницької пісні, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтіла біля шибок, просячись на засніжений простір.

Випала голка з одерев'янілих пальців Олександри. Світло різкими болючими плямами наповняло налиті сльозами очі.

«Це тільки подумати — ополониками кормили навесні, — пригадувала слова із давньої листівки. — Тому і висихаєш осіннім стеблом, моя доню».

Світанком Полікарп поклав посилочку у кишеню і тихо потюпав у місто. Нелегко ішлося старому по копній дорозі, та горе хоч і хилило донизу, одначе і вперед гнало.

— Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! — подивилася на пакуночок нахмурена зубаста дівка.

— Чого ж велика? Рівно двісті п'ятдесят грамів. Точно, як в аптеці. Вага вірна, — попробував бадьоритися, але винна усмішка скривила його уста.

— Хіба ви не знаєте, що з нового року приймаються посилки тільки по сто грамів?

— По сто? Так це за сто грамів я двадцять кілометрів пішки йшов?

— А мені яке діло? Не я закони встановлюю.

— Щоб вас уже земля сира встановила! — розлютований Полікарп, немов сліпий, вийшов із пошти і не стямився, коли опинився на передмісті.

Однак чим далі він відходив од пошти, тим більше розум брав верх над злістю і, зайшовши до убогої халупки, попросив підстаркувату жінку, щоб зашила йому в посилочку один сухар. І знову потюпав старий на пошту, а потім додому.

У синіх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тільки над самою землею блищала вузька світла смуга. По завіяному шляху вітер переганяв сухі димчасті струмки снігу, зрідка в них вплітався напівстиснутим дитячим кулачком дубовий листок або чіпка опука перекотиполя. Втомився старий місити чобітьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка від поту, по жилавих скронях покотилися краплини, осідаючи на довгих, опущених донизу вусах…

Весною скільки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Німеччину. Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови — хоч на якийсь час зарадив горю. Та не було чим відкупитися. І пішла Степанида тим битим шляхом, проклинаючи Варчука і чужинців. Бачив, як на станції їх повтискали в товарні вагони, потім вартові зачинили скрипливі двері, обкрутили дротом, і навіки зникло заплакане скорботне обличчя дочки.

Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив дзвоник, заскрипіли полозки по снігу.

— Агей! З дороги! — почув застуджений голос. Відскочив од колії. Баскі коні обдали його сніговою порошею. На санях, міцно притискаючись один до одного, сиділи Митрофан Созоненко і Сафрон Варчук. Лице Варчука майже повністю було закрите башликом і коміром. Раптом зупинились вороні, покриті памороззю коні, і владний голос старости наказав:

— Сідай, Полікарпе, підвезу трохи. Та швидше рухайся. Ідеш, неначе упився.

І раптом уся накипіла злість піднялася в грудях чоловіка.

— Щоб ти своєю кров'ю упився, як нашою упиваєшся! Їдь, сатана, щоб ти на той світ поїхав! — підняв над головою сухий кулак.

— Ах ти сволоцюго! — крутнув Варчук над головою плетеним батогом, але Полікарп встиг одхилитися, і удар протягнув його тільки по плечах. Созоненко віжками вдарив коні, і санки потонули в крупчастому сизосиньому тумані.

Проклинаючи Варчука, ішов важкою дорогою. Краплини поту, як сльози, текли по сухих, поморщених щоках і важкими шротинками довбали сніг.

Усе село проклинало старосту, та ті прокльони помагали як мертвому припарка. Розповнів, розбух чоловік; на чорному клинцюватому обличчі зморшки налилися жиром і неначе повужчали неблискучі очі, напружено рухаючися в припухлих темних обідках. Роздався староста і в плечах, і в стані, тільки більше зігнувся, неначе від того, що намагався все потягнути в своє подвір'я, загарбати собі. Він розумів, що тільки тепер можна безкарно нажитися, збагатіти. Вірячи в міцність німецької влади, не раз повторював Созоненку: «Кінчиться війна, і фашист прибере усе до своїх рук, так прибере, що не дасть нам із тобою ні фунта украсти. Коли навіть будеш ти головою громадського господарства, а я старостою, так переведе нас на пайок. Він, фашист, не дурний, себе не зобидить. Тільки раз на віку буває така пора поживитися. Отож бери, поки береться».

І брали, крали, аж гай шумів. Підводами возили собі зерно, мед, продавали баришникам людську худобу, вивозили найкращий ліс, за безцінь скуповували хати і майно тих, кого лиха година погнала на розстріл і шибениці.

Людям фашистська неволя була страшною чумою, а Варчукові — золотим дном. Хто був спроможніший — відкуповувався від проклятої вербовки. Навіть негласна плата встановилась: корова або шість золотих п'ятірок чи щось рівноцінне цьому. Тому-то в багатьох уже на каторзі було по двоє і троє дітей з сім'ї. Навіть Митрофан Созоненко, що майстерно обробляв усякі спекулятивні справи, посилаючи своїх менших синів аж в Румунію, завидував Варчукові:

— Насобачився ж ти, Сафроне. Озолотить тебе війна.

— Так уже й озолотить. Не без того, щоб що-небудь не перепало, але й тобі немало пливе до рук, — примирливо посміхнувся у вуса.

— Мені стільки перепливає, скільки в тебе з носа капне. Нема правди на світі.

— Нема, — погоджувався, вдавано зітхаючи. — Тільки трохи осталося її у бога та в тебе, Митрофане. — І реготав неприємним сухим сміхом.

— Треба буде поїхати в Літинський район, — перебивав його сміх рудоволосий пітний Созоненко.

— Чого? Поживою пахне?

— А ти хіба не чув? — недовірливим допитливим поглядом випитував правду з тьмяних очей: «Чи не збирається потайки поїхати?»

— Не міряй усіх на свою мірку. Розказуй.

— Розумієш, сказився народ: повстав у трьох селах, перебив гітлерівців, поліцаїв і старосту.

— Старосту? — холоне всередині.

— Що, страшно? — сміється розкотисте Созоненко. — Звісно, не пожалували, і тебе не пожалують. Так от, перебили всіх і об'явили радянську владу. Двічі німці робили напад на ці села, але відбивалися всі: і старі, і малі, і жінки. Всі, до одного чоловіка, об'явили себе партизанами. Ну, а тепер виїжджає туди військо, і села мають доноги вирізати.

— Ліфер сказав?

— Ліфер.

— Значить, треба їхати. Ти вже приготувався?

— Уже.

— Поїду і я, — і, поспішаючи додому, ще більше згинався, а ніздрі широко роздмухувалися, чуючи добру поживу. Дарма що була вона облита кривавим потом і сльозами.

VІІІ

Надвечір розвідник із загону імені Леніна помер. Недалеко від старовинного валу, праворуч могили Стражнікова, ближче до озера, партизани пішнями роздовбали примерзлий попелястий грунт, а потім лопатами швидко викопали неглибоку яму, щоб підгрунтова вода не потривожила вояцького тіла.

Поховали розвідника з усіма партизанськими почестями. Накрили голову червоним прапором, тільки замість рушнично-кулеметного салюту дали гарматний, бо патронів було обмаль. На свіжий пагорбок поклали вінок із хвої, і він небавом почав зацвітати дрібним білим квітом — пустився навскісний тихий сніг.

Не одна могила уже виросла біля спокійного лісового озера. Не встигли дужі ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися ясні очі на сонце, не намилувалися серця життям, а вже земля заколисала своїх оборонців міцним, непробудним сном.

Віддали останню шану, Дмитро навпростець снігами пішов до штабної землянки, лишаючи за собою стежку глибоко витиснутих слідів. Посеред озера його наздогнав Созінов. Обличчя начальника штабу було незвично похмурим і блідим.