Вибрані твори, стр. 209

— Та вона йому сама призналась, — безапеляційно вставляє Пантелій Жолудь і, косуючи оком на Іванця, починає розповідати: — Три роки походив Лазорко до Марії, три пари чобіт стоптав, вже й на четверті набрав юхти, а Марусі і трьох слів не сказав, тільки парубків од дівчини відбив: силища ж у нього, як у ведмедя, — кому охота без половини ребер залишатися. Бачить Маруся, що меду із жука не їсти, то й сама одного вечора іде в атаку: «Лазорко, любий мій, голубе сивий, пташко лісова». А він мовчить. «Люблю тебе, моє щастя». Хоч би бровою парубок повів. «Чи ти дурно до мене ходиш, чи сватати думаєш?» Ані слова Лазорко, тільки слухає, що далі буде. «Як не думаєш брати, я за другого піду». Хоч би тобі повернувся. Розсердилась Маруся, і вже із серцем:

«Чого ти мовчиш, нудьго і болість моя? Чи ти жених мені, чи через пень-колоду сусідів стовпець?» — «Еге, стовпець, — нарешті обізвався Лазорко. — Вдягайся — і пішли до Загсу». — «Так зараз же ніч». — «Ну, тоді не пори гарячки — не вмреш до ранку».

Сміються партизани.

— Добре бреше. І язик не заболить, — виймає люльку із рота Лазорко і знову спокійно починає смоктати чорний пожмакований чубук.

— Лазорко, Лазорко, скоро ти Марії автомата дістанеш? Бо так їй, маленькій, тяжко з рушницею, — уже з співчуттям питається Слюсар.

Загрубіле обличчя Іванця стає по-дитячи зворушливим:

— Стараюся, брате. Англійського «Скотта» дістав їй, а на автомаг не фортунить.

— І чого воно, братці, англійський «Скотт» опиняється у німецько-фашистського скота? Другий фронт? — серйозно питається Пантелій Жолудь.

— Другий фронт! — відповідають партизани, одні з серцем, інші з їдкою насмішкою.

— Чого ви кривитесь? — утішає їх Жолудь. — Уже другий фронт був би як миленький, але містер Черчілль ну ніяк не може діждатися комбінованої погоди.

— Що воно за штука?

— А звідки ж я, братці, знаю, коли сама природа не додумалася до тієї погоди, якої забажалося містеру Черчіллю. Але мені одно ясно: коли над Ламаншем ясно, тоді містер Черчілль боїться пускати кораблі — запримітять їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, містер Черчілль спасається пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кілометрів перепливати, усі прибори на кораблях можуть попсуватися.

— Може б їм наш компас підкинути?

— О, коли б вони мали наш компас! — несподівано багатозначно підводить руку вгору мовчун Іванець.

— Що б тоді містер Черчілль робив?

— Тоді б містеру Черчіллю нічого не залишилось би робити, — твердо вирішує Лазорко, і сміх кружляє навколо багаття.

Созінов підходить до воїнів, і всі встають, вітаючи його. Саме став топитися тол. Партизани залізними невеличкими кочергами почали вибирати його в дерев'яні скриньки.

Неквапні розмови, бурхливі жарти і гострі дотепи потроху втихомирювали, приглушували болючий сердечний щем. Легше стало поміж цими обвітреними завзятими бійцями, що вміли найбільші болі заховати від людського ока, нелюдську вагу підняти натрудженим вірним плечем і, як діти, веселитися після вдалого нападу на ворога.

На вогонь поклали нові авіабомби, закурили.

— Кирило, проспівай-но пісню свою, — звернувся Олекса Слюсар до Дуденка.

— Та нема нічого нового, — і зітхнув.

— Нема? Цілу торбу носить.

— Так хай хтось за гармонією збігає, — поліз Дуденко в свою ремінну сумку, де лежали гранати, тютюн і великий, розпухлий од негоди й часу зошит із віршами.

Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвів міхи, легко кинув пальцями по запітнілому перламутру, наче сам до себе промовив: «Партизанські ночі».

У вечірній тиші душевно забринів його міцний, трохи застуджений голос:

Від підривників Созінов попрямував до обозників. Сюди попадали або старі люди, або ті партизани, що чимсь провинилися. Найбільш хоробрі з них недовго засиджувалися в обозі: після якогось одчайдушного вчинку їм знову повертали відібрану зброю і посилали на важкі, але милі серцю завдання.

Зараз біля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в минулому ретельний і до справ і до випивки секретар сільського виконкому. Він лише вчора попав до обозу, і його нові товариші весь час приставали: розкажи і розкажи, як дійшов до такого життя. Василь відкручувався жартами і примовками, нападався на найбільш в'їдливих, але нарешті почав признаватися у своїх гріхах:

— Порядок, братці, погубив мене, на кілька днів розлучив із кулеметом.

— Може на більше?

— Як на більше?! — обурився Мель і напався на худого чорного обозника. — Тіпун тобі на язик. Я ж не такий, як ти: комахи із кулею не переплутаю.

— А він переплутав?

— Аякже! — рішуче ствердив Мель. — Сам розповідав мені: стою раз на варті, зиркає навколо — ніде нікого. Аж чую — летить, посвистує і гуде розривна куля. Я сюди — гуде. Я туди — гуде. Я назад — вона за мною. Падаю в кущ — вона мені в чуб. Я рукою хап — аж це хрущ!

— Якове, було таке? — регочуть партизани.

— Придумає ж чортів Василь, — і собі сміється Яків. — Ну, розповідай уже, як тебе порядок до обозу привів.

— Після однієї розвідки поколошкав я, братці, в Медведівці поліцейську погань. Ну, думаю, після роботи і погрітися не завадило б. Зайшов до старости, положив на стіл гранату — і зразу ж на столі з'явилося і печене, і варене, і у пляшці каламутне. Словом, чудесна у мене граната. Випив чарку, випив другу, і як мене розібрало — досі не розумію. Вирішив я трохи прикурнути. А щоб усе було в порядку, як у мене колись у сільраді, заставив старосгу писати розписку. От і написав він на моє лихо документ:

«Дана ця розписка партизанові Василю Марковичу Мелю в тому, що я, староста села Медведівки Петро Іванович Веремій, в суворій тайні буду зберігати місце перебування партизана Меля, відповідаючи за його сохранність своїм життям. В чому і розписуюся власноручно».

Склав я цей папірець учетверо, поклав у бумажник і поліз на лежанку. В узголів'ї поклав полуавтомат, гранату і спокійно заснув, знаючи, що все в порядку: лежить же розписка в кишені. А староста тимчасом одягнувся, кинувся до стайні, запріг коні, виніс мене з жінкою на санчата, притрусив сіном і помчав… у наш загін до Дмитра Тимофійовича. На щастя, правильний староста попався, наш, тільки жаль, що не здогадався на заставі скинути свого пасажира, а привіз до командира. Ну, й чехвостив же мене Дмитро Тимофійович. Піт з мене, братці, наче квасоля, сипався. Отак до вас у гості попадаєш.

— Ненадовго, кажеш?

— Ненадовго. Щось за ці дні видумаємо партизанське… Ну, Іване, читай Горького, — підняв руку, щоб втихомирити сміх.

Созінов, який добре знав, чому насправді попав кулеметник в обоз, вийшов з-за дерева і насварився пальцем на зніяковілого оповідача.

V

Ці дні Микола Остапець дубів у напівобваленому забутому окопі, з якого покаліченими жмутками стирчало промерзле коріння. В окопі Микола розташувався так, начеб мав тут зимувати. В земляних закапелках і на розлапистій хвої акуратно лежали гранати, торбинка з набоями, промерзлий хліб і «гаряча суміш» — баклага з самогонкою; нею рятувався партизан од холоду.