Вибрані твори, стр. 192

— Завили сірошкурі! — чує поруч голос Дмитра. — Так їх! Січіть, хлопці, щоб до неба без пересадки доїхали!

Січуть партизани, і гранати розносять дерево вагонів і фашистів, що не встигли втекти у темінь. Над ешелоном підіймаються язики полум'я. Коли ж ніч по той бік насипу обізвалась першими пострілами, Дмитро і Тур зразу ж виводять партизанів у тил ворогів і несподіваним ударом вганяють їх у перелісок.

Перемога окрилює партизанів. Вони вже не тінями, а гомінким весіллям прямують до лісу, і навіть Тур нічого не каже, коли зачадили велетенські цигарки-самокрутки.

Мокрі, змучені, але веселі повертаються ранком народні месники в табір, їх вже чекає гарячий суп, але ніхто навіть не підійшов до їжі. Почистили зброю (в наказі значилось, що в кого зброя буде не в порядку — відберуть її) і, тільки доторкнулись до застеленого сіном полу, зразу ж заснули.

— Тепер гітлерівці почнуть нас ретельніше шукати, — лягаючи біля Дмитра, промовив Тур.

— Мабуть так. Треба підготуватись до зустрічі.

— Набоїв мало і озброєння неважне, — зітхнув Тур. — За рахунок поліції не дуже поживишся. Коли б автомати на всіх дістати.

— Чому б не так! — задумався Дмитро.

XLІ

Щоночі привозили з спустошеного аеродрому авіабомби, а вдень мінували всі ходи до табору.

Частина партизанів займалась господарськими справами, готуючись до зими. Пекли хліб, сушили сухарі, солили сало і м'ясо, лагодили взуття.

Спочатку мучились без солі, а потім під носом коменданта райцентра розбили продуктовий склад і вивезли кілька мішків поганенької брудносиньої кам'янки. Що не забрали партизани — добрали люди, бо поліція з начальником і комендантом міста після перших партизанських пострілів без пам'яті кинулась утікати. Проте ні в поліції, ні в комендатурі зброї не знайшли, окрім кількох гранат.

Особливо допалися до солі, що за німців стала дорогим і гостро дефіцитним товаром. За кіло поганенької брудної кам'янки треба було принести три кіло ягід або півтора кіло сухого звіробою, чи півкіло масла.

Якось надвечір Олекса Слюсар, що був у дозорі, підбіг до Дмитра:

— Товаришу командире, перепинили трьох хлопців Дуже в партизани просяться.

— А документи перевірив?

— Перевірив. Наче все гаразд. Ось вони.

Дмитро розгорнув першу червоноармійську книжку.

— Зброя є з ними?

— Ні, нема.

— Таких мені вояків не треба, — пішов за Олексою в ліс. На невеликій прогалині, перед спуском у яр, стояло троє парубків. Один із них виділявся і зростом, і допитливим розумним поглядом дивовижних очей — димчастосизих, і каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрів'я.

— Що скажете, люди добрі? — поздоровкався Дмитро.

— У партизани прийміть, — промовив високий хлопець.

— Звідки будете? — помітив, як поміж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловік із в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, підійшов трохи ближче.

Дмитро питаннями почав перевіряти хлопців, потім запитав, що робиться в селах. Помовчав.

— А шо ви будете робити в партизанах?

— Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, — і це гордовито-наївне запевнення високого хлопця ледве не розсмішило Дмитра.

— Фашиста бити — кажеш? А чим ти його будеш бити?

Кулаком? Ти його кулаком, а він тебе автоматом! Так воно входить?

— А ми все 'дно переломимо його, — люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрішав.

— Як тебе звати?

— Пантелій Жолудь.

— Так от, Пантелію, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар також є.

— Значить, не приймаєте?

— Не приймаю.

— А коли зі зброєю прийду?

— Тоді побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.

— Ну, що до душі — я не сумніваюся. Через два дні буду у вас. Рівно через два дні. Ви ще не знаєте мене! — круто повернувся і розгонисте пішов у ліс.

— А ви через скільки днів будете?

— Де ж воно ту зброю взяти?

— Там, де посіяли, коли з війська додому дряпали, — жорстко відповів і відвернувся від парубків.

— Пішли, Миколо. Строгі тут порядки.

— Пішли, квгене. Дуже строгі. Думали, як братів приймуть, а він — у нас є кому сало їсти… Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати.

— Авжеж, треба. Пантелія уже й конем не доженеш. Кінську силу має чоловік.

— А ти знаєш! Ідея! — скрикнув Микола Остапець — єсть зброя. Обійдемось і без Пантелія. Ого, ще побачимо, кого раніше в партизани приймуть! — і його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселішало, підіймаючи вгору товсті чорні брови.

— Де ж вона, зброя? — неймовірно радісними очима подивився на друга білоголовий присадкуватий квген Свириденко.

Коли Остапець і Свириденко зникли за деревами, до Горицвіта підступив невідомий із в'язкою хмизу.

— Дмитре Тимофійовичу, а мене приймете до загону? — усміхнувся, обережно скидаючи ношу на землю.

— А. їй хто будеш? — нахмурився. — «Звідки він знає мене?»

— Робітник друкарні. Тодось Опанасенко.

— Член партії?

— Кандидат.

— Звідки до нас дорогу взнав?

— Тур, ваш комісар, говорив зі мною. По його характеристиці я вас зразу впізнав.

— Ага, — повеселішав Дмитро. — Зброя є?

— Такої, що стріляти нема. Інша є, — покосився на Дмитра.

Опанасенко розв'язав в'язанку і вийняв звідти скручений сувоєм шкурлат. Розгорнув його, і Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щільно зашморгнутими кисетами.

— Тютюн у тебе? — промовив насмішкувато. «Теж зброєю похвалився».

— Від цього тютюну у фашистів і рот і ніс перекорчаться, — почорнілими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дістав звідти кілька залізних паличок, подав Дмитрові.

— Шрифт? Невже шрифт? — зрадів той, обережно розглядаючи літеру С. — «Сталін», — промовила думка перше найрідніше слово.

— Шрифт, — відповів радісно і гордо Опанасенко. — Похідну партизанську типографію сконструювали вам. Ось і валики…

— Олексо! Біжи за Туром! — наказав Дмитро Слюсареві. — Тут таке багатство об'явилося…

— Це ще не все, командире! — Опанасенко розпоров благеньку підкладку піджака і подав Дмитрові бланки зі штампом «Українська народна поліція», перепустки і ордери на вивіз лісу.

— Ці ордери, Дмитре Тимофійовичу, з толком використаєте. Розширюйте зв'язки…

Але Дмитро не дав договорити: міцно обняв і поцілував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах від Дмитрового потиску.

— Спасибі, дорогий товаришу. Ходімо скоріше до нас.

— Так у мене ж зброї нема, — сміється вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя:

«Ох, і притиснув же, наче до заліза».

— Для тебе самі знайдемо. Ти нам тільки листівки друкуватимеш. Ходімо.

— Не можу, Дмитре Тимофійовичу, — промовив зітхнувши. — 3 радістю пішов би, та…

— Чому не можеш?

— Партія поставила на інший пост. Тільки вона може з нього зняти. До вас лише тоді прийдеться приєднатися, коли провалом запахне. Але краще не говорити про це. Ну, мені треба поспішати. Турові передайте цей рядок. Та ось і він їде.

Дмитро бере кілька щільно з'єднаних літер.

Сталін — викарбовано на них.

Уночі Пантелій Жолудь тихенько постукав пальцем у причілкове вікно. З глибини хати обізвався твердий жіночий голос:

— Хто там?

— Це я, мамо. Відчиніть.

— Ой, лихо моє, хоч тебе ніхто не бачив? — зачиняючи сіни, забідкалася мати, висока, ставна молодиця з по-чоловічому великими роботящими руками.

— Ніхто, — відчепив од пояса і повісив над ліжком ремінні сакви.

— З залізниці втік? Чи як?

— Розбив машину з гадами і втік, — повеселішав Пантєлій, ні словом не згадуючи про невдалі мандри до партизанів.

— Як же ти так? — усміхнулася мати, знаючи синову вдачу.

— З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, — уже сміється Пантелій. — Як печериця репнулась машина, тільки крик і сморід пішли яром. Затулив я носа і гайда в ліси. На третій швидкості.