Вибрані твори, стр. 185

— Чого ви, мамо?

— Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, — тільки тебе бачу. І от прийшов ти, а мені не віриться.

— А може то не я? Якийсь дядько бородатий… — і течуть слова про все, все, такі дорогі, несподівані, як тільки буває при нежданих зустрічах.

Знову хмурніє Дмитро, коли Югина розповіла, як ударив її гарапником Сафрон Варчук, і вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.

Прощання… От воно підводить чоловіка і він, наближаючись до дружини, уже віддаляється від неї.

— Дмитре, рідний, — задихається Югина і прикладає руку до своїх грудей.

«Що, маленька?» — одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.

— Дмитре, коли можна, бери і нас із собою… — швидко шепче вона, боячись, що він зразу ж обірве її. — Хоч хліб пектиму у вас — і то полегшає на душі… Вам все одно без жіночих рук, певно, не обійтись. Правда? Він мовчки вислухує дружину.

— То як, Дмитре? — тремтить її голос і тремтять сльози на віях.

— Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час…

— А коли ж?..

— Дай з силами зберемося… Пиху з фашиста зіб'ємо, так зіб'ємо, щоб він, тхір двоногий, навіть курку боявся зачепити.

— Коли це буде?..

— Незабаром! — пригадує гарячі слова Тура. — Скоро Червона Армія своє слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять наші ліси, уже ломиться розгубленість і страх перед ворогом, першими партизанськими пострілами ломиться. А як підведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого — буде без пам'яті летіти фашист. До своїх кордонів і далі мазатиме п'яти…

— Коли б то скоріше цієї години діждати, — проводить його до дверей.

— Не забувай же, сину, нас. Частіше навідуйсь, — сумовито шелестять слова матері; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрія, а вже ніч огортає Дмитра. І притишені зітхання ще довго йдуть із ним, а рука тугіше стискає потеплілу шершаву ручку пістоля.

Він довго не може перебороти спокуси: піти у криваві гості до Варчука. Навіть прямує з двоє гін, обмірковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости.

Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, повертає його на другу дорогу… Він тепер командир загону, що знає всі ходи і виходи в рідних місцях. Тому не має права рискувати життям своїх людей. І він рішуче повернув до хати Бондаря.

Марійка, хвилюючись, довго не могла відчинити двері.

— Дмитре, синку, — зашепотіла, припадаючи до зятя. — Живий, здоровий? А мій старий так тебе хотів бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобі рукавиці виплела… Нічого, синку, доброго не чути?

— Ви про що?

— Про нашу армію. Дороги ж їй тільки до нас лежать. Правда?

— Правда, мамо.

— Ну, ходім до старого. Почув твій стук — і вже місця не знайде. Нема такої днини, щоб не згадував тебе кілька разів… Ех, діти, наші діти! От уже відживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову під серцем носиш.

— Вона тобі ще й не те скаже, — обізвався з темряви тихий голос Івана Тимофійовича.

— І сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жінка нічого не почула. Вишептуйтеся вже, тільки добре плануйте, — вийшла на кухню, закриваючи за собою двері.

Іван Тимофійович обома руками потягнувся до зятя.

— Яка радість у нас, Дмитре, — зашепотів біля самого вуха командира.

— Невже?.. — одним словом вирвалося те, про що стільки думалося.

— Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по організації підпільної патріотичної групи.

— Тепер нам ширша дорога відкривається, — захвилювався Дмитро, пройшовся по хаті.

— Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.

— Це зробимо. Спасибі, тату, за добру звістку… Аж наче зорі ясніше засвітили, — глянув у вікно.

XXXV

Хоч та болюча радість просочувалась, як вода крізь ніздрюватий лід, коли вітер сколихнеться над рікою, хоч потім ще важче стискалося серце, все ж в її житті блиснули просвітки надії. І вже у словах батька вона вбачала той місток, що єднає їхнє село з партизанським лісом, з Дмитром…

Дмитро був живий!

І при одній думці, що він може прийти до неї, високий і дужий, ласкавий і грізний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих і заплющувала очі. Тому їй тепер, коли залишалася дома, більше хотілося бути на самоті, щоб можна хоч у думці наговоритися з Дмитром.

І як дивно буває в житті. Ненависним і страшним він здався, коли довідалась, що має її сватати. А зараз все частіше бачила його парубком, неначе колишнє почуття хотіла розтопити новою хвилею любові, щоб ніде, ніде, навіть у найдальших спогадах, не залишалося сліду давнішньої відчуженості. І найчастіше згадувалась зустріч літньої ночі на Великому шляху. Крізь імлу далеких років згадки пробивалися так владно і повно, що вона навіть відчувала на своєму обличчі мерехтіння і гру тіней лип, хрускіт піску під ногами Дмитра і сумовитий скрип воза.

«Дмитре, порадо моя», — як музика, дзвеніли пошепки промовлені слова, і туман застилав очі молодиці.

Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? І мимохіть поправляла іноді хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи.

— До кого ти, дочко, причепурюєшся? — раз із докором похитала головою Докія.

— Мамо, хіба ж ви не бачите? — захлинаючись од раптового натиску жіночої жалості, стала посеред хати. — Все його, Дмитра, сподіваюсь. А може прийде. У вікно постукає, — і здригнулась, мовби справді хто стукнув у шибку.

— І я його так жду, так жду, як… — не договорила, підійшла до невістки. І якось, само по собі, обнялися, поцілувались і тихо заплакали, охоплені одними думками, однією жалістю і надіями.

Уклала спати дітей; не в силі стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла біля Докії, торкаючись головою її грудей. І довго Докія розповідала про свого сина, яким він у дитинстві був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять років пішов косити. І всі ті спогади, прості і незначні, були незмірно дорогі і рідні обом жінкам, що по-різному, та однаково сильно любили ту ж саму людину.

Відчуваючи, як влігся нервовий перестук у Югини, Докія подумала, що невістка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пірнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших півнів мріяла і Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула.

Очевидно, якісь чутки про Дмитра дійшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрів її на греблі, високий, нахмурено-зосереджений, у синій старосвітській бекеші і смушковій шапці. Під очима недобре синіли посічені зморшками довгасті підтьоки. Пожмаковані щоки з двома павуками синіх жил великими зморшками нависали над чорними, в брудній сивині вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявіло і було ніздрювате, як почорнілий весінній сніг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявів.

— Здорова, молодице, — владно рукою зупинив коня. — пдеш, наче не бачиш нічого поперед себе.

— Добридень, — стала біля воза. Хоча недобре передчуття і острах, і огида сколихнули нею, одначе зовні була спокійна і господаровито-неквапна в руках.

— Картоплю возиш?

— Наче не бачите.

— А Дмитро де? — гостро, випитуючи, подивився і підійшов до молодиці, не спускаючи з неї важких, округлих як у птиці, очей.

— І я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? — витримала погляд.

— Не знаєш?

— Не знаю.

— Брешеш, суча дочко! Знаєш!

— Може суча дочка і знає. А я — ні.

— Що ти мені очки втираєш! В партизанах! От де він! І до тебе, надійсь, приходив! — скаженіючи, затопав ногами, чорне обличчя нерівне заколивалося всіма складками.

Полегшено зітхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.

— Самі знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловік. За що ж така напасть на мою голову? — сказала з перебільшеною покорою.

— А ти чому так думаєш? — трохи охолов, опускаючи вниз брови.