Вибрані твори, стр. 158
Як гулко б'ють чоботи вартового, бо вухо притулилось до землі; як дуже шумує в голові; як легко ноги виносять його через вулицю; як міцно пахне терпким настоєм невидиме коноплище! Яке блаженство — припасти грудьми до землі, всю ніч вдихнути в себе, все небо вловити очима, і знову почути над собою повів життя.
Над головою перехитуються кілька головок маку і чути, як сухе зерно шелестить у війчастих головках; нахиливши голову на схід, задумавсь головатий соняшник; земляним міцним духом віють кущі купчаків. Обережно розводячи руками просо, до нього наближається червоноармієць.
— Спасибі, дорогий товаришу.
— Носи на здоров'я — всміхається, стискуючи вогку і шорстку руку, набиту сухою землею.
— Що ж, будемо розходитись?.. Одному зручніше проскочити…
За городом — росяний луг; із туману неясно маячить вершок округлого стога; ліворуч сильніше віє прохолода — очевидно, там річка або ставок. Созінов знаходить стежку і нею йде назад, щоб вийти на іншу, заплутати сліди, які легко можна знайти на прим'ятій городині, росяній траві…
Ліс неначе сам іде назустріч, розчиняє синьозелену браму, вітає співом ранньої пташини.
І тільки тепер Созінов почуває смертельну втому, біль у покалічених чорних пальцях і голод. Та сон сам закриває воїнові натомлені повіки.
Трудно умирав боєць Юрій Навроцький.
Іще в напівзабутті він усім понівеченим тілом чув, що смерть налягає на нього, перехитує лісовими шумами, бризкає живучими росами, які вже не оживлять його.
Страху не відчував.
Була спокійна печаль. Не та мудра печаль, з якою відходять в небуття старі люди, що наробилися за вік діла, дочекалися дітей і внуків і вже не раз чули в своїх стужавілих жилах земляний холод; не та гордовита романтична печаль молодих років, що й розцвісти не встигли — і теплою кров'ю, і теплим вишневим цвітом обсіяли грозову землю.
Це була печаль середніх років, які з клекотливої ріки юності випливли на спокійніше, однак не вужче плесо. Молоді мрії і пориви відтворювалися, переливалися в матеріальному світі в творчий труд, у карбоване зерно, в червонобокі плоди. Уже було в житті щось досягнуто, сказано своє слово, зроблено своє діло, а невтомна широка душа аж завмирала у трепеті перед розкриттям нових обріїв, ясних верховин. Це була спокійна тяжка печаль дослідника, який, уже тримаючи в руках таємницю природи, випускав її на крутому перевалі.
— Жит… — з клекотом вирвалася згустіла кров, залила уста.
Іскристе, трепетливе, несказанної краси небо пливло над ним, а земля і дерева димілися ранішнім паром. Пахнуло вільгістю, жолудями і приємним нагаром вистріляних набоїв, що лежали навкруги, заволожені росами і туманом. М'яко і до болю тривожно шуміло небо, ліс і трава, так, як. в дитинстві шуміли йому в рідній Жданівці. Раптом легкий тупіт уплівся в розгойдані шуми, тінь черкнула його обличчя, і він почув не то оклик, не то схлип. Кугом напруженого ока побачив перелякане обличчя дівчинки.
— Доню, — тихо покликав і хотів поворухнути руками. Тільки здригнулись плечі, а прострочені свинцем руки мертво лежали в холодній скривавленій траві. І знову, ще тихіше, вирвалось єдине слово:
— Доню.
Золотокоса, округла, як соняшник, голівка нахилилась над ним; голубі дитячі очі, переповнені жахом, розбігались, не бачачи ні його, ні ясної днини. Це він чітко зрозумів; тому, напружуючись, усміхнувся, ширше розкрив рота, щоб не так заважала терпка кров.
— Як тебе звати, доню?
— Олеся, — промовила, наче прокидаючись від сну. І її блакитні очі, наповнені сльозами, її ніжне, з пушком чоло, перекотивши тіні, постаршали, потвердішали: це вже було обличчя не дитини, а дорослої дівчини, яку вразило тяжке горе.
— Жит…
«Жити», — подумала дівчина, і материнська скорбота скам'янила її лице.
Навроцький догадався, що вона його не зрозуміла. Зібравши останні сили, підборіддям ударив себе у груди:
— Жито… жито…
Олеся рукою торкнулася грудей воїна; той полегшено усміхнувся і, покриваючись потом, знову знепритомнів.
Зі стогоном дівчина кинулася в ліси…
Яскраве сонце востаннє розбудило солдата. Прийшовши до пам'яті, він побачив біля себе кількох озброєних людей і Олесю. Тільки як змінилася вона. Очі її стали чорними од гніву і печалі, між бровами лягла зморшка…
«А це що?..» — за плечима дівчини висів карабін.
Уже спокійно відходячи у небуття, не знав Навроцький, що це була старша сестра Олесі — партизанка Галина Теслюк.
Вона тонкими пальцями розв'язала на грудях воїна голубу крайку і подала командирові загону невеличкий тугий мішечок. На широку землисту долоню командира потекли великі зерна закривавленого жита; потім упала золота медаль і чорний патрон з адресою солдата.
— Ех, і жито, — зітхнув командир. — Тепер ці зерна ти, Галино, будеш носити, його фашист не уб'є. — Передав мішечок партизанці, лише пучку насінин залишив, щоб посіяти їх в узголов'ї бійця.
«А воно і непогано було б: після смерті кожному на могилі покласти частку його праці…» — поставив біля дерева автомат і взявся за лопату.
XІX
Що робиться з ним? Кудись пливе, кружляючи, земля і темінь навколо. Голова тріщить, розривається з середини. Він навіть чує, де череп дав шпарини — на скронях і на лобі, а біля потилиці починає відвалюватися… А той нестихаючий гул — неначе в мозку буравлять бормашиною. І куди ж його відносить? Він летить у якусь далечінь, а там же ріка — хлюпіт доноситься. Із неї не вийти йому. З гулом падає на нього низька чорнота, придавлює… Холодно було, особливо терпли ноги…
Чорний тягар трохи одлягає від його тіла, тільки голову тисне. Шпарини далі розповзаються і сходяться нерівним кутом вище лоба. Він навіть бачить хвилясті, обпечені кров'ю лінії, чує, що від них тоншими корінцями розходяться інші… Темряву починають пронизувати червоні нитки, так, неначе ткаля недбало кинула гарячого шовку на чорний оксамит, а клубок розмотується, розмотується і все густіше і густіше тче своє кровно…
Потеплішало, і заколивався малиновий цвіт у заплющених очах; тільки ж темінь уже насторожилась за узголов'ям, важка і морозна… От і знову обвалилась. Проте ніби трохи легшою стала.
Григорій хоче вчепитися хоч за якийсь виступ думки, але все розповзається від нього: нема ні думок, ні спогадів. Одна млость, біль і темрява…
І несподівано очі йому ріже незвичайний колір — голубий. Чи то здалося? Ні, так воно і є. Розкинулося над ним недосяжне море, а він лише бачить найвище його кружатко. Щось ворухнулось на ньому і почало спадати розсипчастою золотою дугою, — начеб струмок пшениці сійнувся. І не встигла погаснути крута дуга, як ота остогидлива ковдра накинулася на нього…
Знову посвітлішало, темрява відійшла від узголов'я, і він уже знає: зараз почнуть снуватися над ним червоні нитки, потім потеплішає, — бо це одне нерозривно зв'язане з другим. Тільки отой біль розпирає потріскану голову, і вона не витримає — скільки ж можна їй терпіти! — розлетиться на шматки…
Голубінь, голубінь! А на ній снуються золоті павуки, натягують пряжу аж до самого неба. І нема пряжі — обірвалась. А море перехитується над ним, таке привітне, відрадне… Та це ж небо, зорі.
— Небо, зорі, — шепчуть розтріскані сухі уста, шепче розум, усе тіло.
— Прокинувся, Григорію? А я вже думав — дуба даси. «Що таке?» — не може зрозуміти, і щось знайоме чується йому. Він може б збагнув, що воно таке, але знову чорна куля нависає над ним.
— Це я, — хрипить із неї.
«Ще такого не було», — іде в небуття, але перед цим кріпне надія, що швидко він випливе з нього, скине з себе надокучливу темінь.
Нарешті прокидається од нестерпучого холоду. Здається, все тіло начинене грудками колючого льоду; місцями він розмерзається і стуленими потоками розриває напівмертві жили. Опираючись затерплими неслухняними руками в землю, Григорій хоче підвестись і не може.
— Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старість пригодиться, — чує веселий голос. Над ним схиляється, звужуючи радісні очі, Петро Федоренко.