Вибрані твори, стр. 126

— Хоч дідькові в зуби.

— Тільки там робити доведеться. Сокирою махати.

— Сокирою махати? — спохмурнів Крамовий. — Така праця не по моїй комплекції — жир розтечеться… Мені що не робити, аби не робити.

Крупяк засміявся:

— Зате й грошей гребнеш! Є там одна хитра артіль.

— Це в лісництві? В Шкаварлиги?

— В нього ж. Ти звідки знаєш?

— Доводилось чувати.

— Це погано, — занепокоївся Крупяк.

— Не бійся: від вірних людей чув. До Шкаварлиги мені йти не з руки.

— Ну, доведеться знайти місце в торговельній сітці… Недалеко звідси є затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всі кошти розтринькав на непередбачені видатки.

— У мене знайдеться дещиця. Тільки обладнай діло скоріше, — глухо промовив Крамовий і кинув на стіл кілька позеленілих червінців.

— У землі лежали. Аж тхнуть вільгістю… Це часом не з міністерських фондів? — примружився Крупяк. Але Крамовий тільки засопів невдоволено, не можучи простити собі, що всі паперові гроші вгатив на купівлю нової садиби.

Світанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового затишного кутка. Тільки дійшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка рука.

— Пане Крамовий, не туди прямуєте!

Підійшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидіння колишній служака петлюрівського міністерства. Він не чув, як бігла машина уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад і безнадійно обривались у в'язкому минулому…

XXX

Біля івчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, відштовхнувся веслом, і дубок тривожно заклекотів на густій смолистій хвилі. Василенко невдало гребнув важкою опачиною — і обшивка обізвалася глухим вибухом, що надовго повис над водою.

— Тихше, ти… нетелепо, — засичав Карпо, обережно ворушачи веслом напівсонне плесо.

Попереду переливалися пурпуром вогні електростанції. Обминаючи ясні стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зіщулившись, занепокоєно прислухався до кожного звуку.

— Лі-лі-лі, хлі-лов, — співала вода перед дубком і з шипінням розсипалася на вузькій каймі димчасто-сизого піску.

Притишений величний берег так міцно віяв пахощами, як віє тільки перед дощем. З темряви урочисто випливали великі стоги, весела розсип копиць і, кружляючи, відпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною рухливою рікою.

З напругою протиснулись через косу і обережно причалили до трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарілці, височів стіжок. Карпо зразу ж люто підскочив до нього і вилами зірвав йому гордовиту гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зітхнув стіжок, хлюпнув розпареною хвилею.

— Сіно ж яке. Чай!

Легко метнув вилами; прохромлений верх копиці розстелився на дні дубка.

Неначе шуліка, з розгону налітав Карпо на стіжок, немилосердно шматував і розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима. Розгарячився. До спітнілого тіла прилипала труха, мурашками поколювало насіння трав — мов живе, ворушилось і стікало до поясниці. Але не було часу обтруситися.

Над самим обрієм заколивався тривожний сполох: далека блискавиця не прорвалася крізь хмари, тільки вихватила їх із пітьми, освітила покручені лінії окрайців. Спросоння щось пробурмотів грім, скотився на землю і знову задрімав. Якийсь нетерплячий шматок хмари, мов пригорщею зерна, недбало сійнув тяжкими краплинами, і обманена риба почала частіше розколювати чорне плесо.

— Хоча б дощ не сипонув! — занепокоєно промовив Карпо, коли в хмарі, наче в міцній овчині, зав'язла більша половина блискавиці.

— Не піде, — впевнено відповів Василенко. — Безпечно продамо. На середину кинь трохи, — затанцював, уминаючи сіно.

Чим вище піднімався дубок, тим менше Василенка непокоїв острах, і він так уже порядкував, ніби крадіжка не була крадіжкою. Характерне злодійське почуття, що найстрашніше — це початок злочину, підсвідомо жило в кожній його клітині.

Іще один удар — і вила міцно вп'ялися в підіпрілу землю. Карпо з силою рвонув на себе кусень стіжка, але він розвалився. Яскравий одсвіт заколивав синім полотном неба, затрепетав на тризубці вил. Розтоплений метал блискавиці, вириваючи з далини масиви лісу, пролився в ріку. Осліплений Карпо одвернувся вбік і зразу ж здивовано, з острахом оступився назад, закліпав очима: перед ним, важко дихаючи, стояв Полікарп Сергієнко. Його обличчя тремтіло від обурення і ненависті.

— Полікарпе Явдокимовичу… Це ви?.. Драстуйте, — низько вклонився, до болю стискаючи вила в руках. А за плечі кігтями вчепився страх. І вже пітне тіло, холонучи, зовсім не чуло пощипування перетертих стеблин і колючого насіння. Із темряви суворо глянули невблаганні очі нового прокурора.

— Що? Увесь у батька вдався! І на висилці хочеш замінити старого? Його там місце ще не прохололо, — так промовив, наче кожне слово було каменем.

Василенко, як щур, зарився у сіно, а Карпо підступив ближче до Сергієнка, покірно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сіна.

— Усі злодійські курси пройшов? — злісно відкусував Полікарп.

— Правильно, Полікарпе Явдокимовичу, — зітхнув. — Навчив мене красти батько, будь він не ладен зі своєю наукою. З дитинства навчив. А зараз нічого не можу вдіяти з собою. Що вже не робив…

— Ну, то ми тобі зробимо, — пообіцяв Сергієнко.

— Тепер моє життя у ваших руках, — важко промовив Карпо, надіючись на одно: розжалобити Полікарпа. Шукаючи порятунку, коловоротом завирували думки; просіваючись, вони переливалися в покірну розслаблену мову, тремтіли безвільним полохливим листом.

Полікарп насторожився. З подивом слухав Варчука, а потім різко обірвав:

— Не прикидайся дурником і овечкою. Твої ікла аж смердять здохлятиною. Мов лисяче кубло смердять.

— Полікарпе Явдокимовичу… Що хочете зроблю. Всю душу віддам…

— А вона, ця душа, в тебе є? — повеселішав Сергієнко. — Інтересно б було хоч здалеку подивитись. Вона в тебе певне схожа на клубок зарази.

— Яка вже не є… Заплачу вам…

— Багато?

— Багато, багато! — зрадів Карпо, і мова його стала жвавішою. — Стільки ви не скоро заробите в колгоспі…

— Ох, і сукин же ти син! — отверезив його Сергієнко. — Ти людську совість хочеш злодійським карбованцем вирвати! Як печінки у нас колись виривав?

— Полікарпе Явдокимовичу…

— Замовч, стерво погане. В міліції поговориш…

Карпо аж затрусився: зрозумів — Полікарпа нічим не обломиш. До дрижання напружилось міцне тіло. Люто відхилився назад, скошеним оком зміряв віддаль до річки і кинувся з вилами на Сергієнка. Той спритно відскочив убік, метнувся до другого стіжка. Карпо круто обернувся назад, щоб зустріти Полікарпа з протилежної сторони: хотілося вбити чоловіка з одного вдару — тоді не буде слідів крові. Але Сергієнко, очевидно зрозумівши намір Карпа, щось крикнув і побіг до Бугу.

«Оце гаразд. Сам до ріки побіг», — зловтішне рвонувся вперед.

— Їж, зараза, і хай тебе раки їдять! — перекривився в злобі, наздоганяючи Полікарпа.

І в цей час хтось, як обухом, вдарив його по голові. Карпо, випустивши вила, широко закружляв по лузі, але втримався на ногах.

«Дмитро Горицвіт», — з жахом різнула догадка.

Але коли мигнула блискавка, він побачив, що біля Полікарпа стояв його син Леонід.

«Тепер кінець», — похололо всередині, і він м'якими котячими стрибками кинувся шукати порятунку до Крупяка.

Скошений луг шершнями опікав йому ноги; у пітне тіло кліщами в'їдалось насіння, моторошними людськими голосами обзивалась ріка, а попереду грізно схрещувались блискавиці.

І все, усе йому здавалося чужим і ворожим на цій грозовій землі.

Глухові лісові дороги і бездоріжжя надовго замели Карпові сліди. В похмурого лісника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбійницьким виразом обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок і нову роботу. Коли він уперше побачив насторожену високу постать лісника, то зразу ж з опаскою покосився на нього: «З таким не доведи господи стрінутися в тісному закутові… Це — фрукт!»