Завоювання Плассана, стр. 34

Марта й далі мовчки плакала.

— А як же ти хочеш? Одне з двох: або сидіти дома, або цілий день десь бігати. Ти вибрала останнє, твої діти для тебе тепер ніщо, це логічно… До того ж тепер треба звільнити місце для тієї шушвалі, що живе у нас в домі, адже так? Наш будинок не такий уже великий. Добре ще буде, якщо нас самих не виженуть на вулицю.

Він підвів голову і глянув на вікна третього поверху. Потім повів далі, притишивши голос:

— Та не плач-бо, як дурна: на тебе дивляться. Бачиш пару очей між червоними завісками? Це очі абатової сестри, я їх добре знаю. Хоч коли глянеш туди, вони завжди звідти визирають… Сам абат, може, й порядна людина, але ці Труші! Я почуваю, як вони причаїлися за своїми завісками, наче вовки, готові кинутись на здобич. Ручуся, що, коли б не абат, вони через вікна лазили б у садок красти в мене груші… Витри ж сльози, моя люба; будь певна, що вони тішаться з наших суперечок. Не слід показувати їм, як ми засмучені від’їздом хлопця, який через них мусив поїхати з дому.

Голос його тремтів від зворушення, він сам мало не плакав. Пригнічена горем, розчулена до глибини душі його останніми словами, Марта готова була кинутись в його обійми. Але її стримував страх, що їх побачать, — і вони розійшлися. А між двома червоними завісками і далі злісно поблискували очі Олімпії.

Одного ранку прийшов дуже засмучений абат Бурет. Побачивши на ганку Марту, він підійшов до неї, потиснув їй руку і пробелькотів:

— Наш сердешний Компан… Усе скінчено… Він помирає… Я піднімуся до абата Фожа, мені треба негайно побачити його.

Коли Марта показала йому на священика, який своїм звичаєм прогулювався в саду, читаючи требник, Бурет побіг до нього, перевалюючись на своїх коротеньких ніжках. Він хотів заговорити, сповістити сумну новину, але ридання стисли йому горло, і він кинувся, плачучи, на шию абата Фожа.

— Ну, що там таке, що трапилося з тими абатами? — спитав Муре, швидко виходячи з їдальні.

— Здається, кюре церкви святого Сатюрнена помирає, — відповіла дуже схвильована Марта.

Здивований Муре зробив гримасу і повернувся до їдальні, бурмочучи:

— Чи ти ба! Абат Бурет завтра ж заспокоїться, коли його призначать кюре замість Компана. Бурет давно вже розраховує на цю посаду, він сам мені казав.

Тим часом абат Фожа звільнився з обіймів старого священика. Він сприйняв сумну новину спокійно і згорнув требник.

— Компан хоче вас бачити, — бурмотів абат Бурет, — він не доживе до вечора. Ах, це був такий щирий друг. Ми разом училися… Він хоче попрощатися з вами; всю ніч він повторював мені, що ви єдина в єпархії мужня людина. Вже більше року він хворіє, і ніхто з плассанських священиків не наважився прийти до нього. А ви, що майже не знали його, відвідували його щотижня і подовгу сиділи з ним. Він плакав, коли говорив про вас… Треба поспішати, мій друже.

Абат Фожа пішов на хвилинку до себе нагору; тим часом прибитий горем абат Бурет нетерпляче тупцював у передпокої. Нарешті через чверть години вони пішли. Старий священик, витираючи чоло, зашкандибав по тротуару, у нього вихоплювалися безладні фрази:

— Він міг умерти без молитви, як собака, якби його сестра не прийшла до мене учора ввечері об одинадцятій годині. Вона добре зробила, ця люба панна… Він боявся пошкодити комусь із нас і міг померти без причастя… Так, так, мій друже, він ладен був померти в кутку, як собака, самотній, всіма покинутий, — він, що мав такий ясний розум і жив тільки для блага інших.

Бурет замовк; потім заговорив зовсім іншим тоном:

— Як ви думаєте, чи простить це мені Феніль? Ні, ніколи, правда?.. Коли Компан побачив, що я прийшов із святими дарами, він не схотів причащатися, закричав, щоб я йшов геть. Але тепер уже нічого не вдієш! Видно, я ніколи вже не буду кюре. Та я не шкодую. Я не міг допустити, щоб Компан помер, як собака. Тридцять років він воював з Фенілем. Коли він зліг, то сказав мені: «Феніль переміг, тепер, коли я впав, він мене доконає…» Ах, бідолашний Компан! Я пам’ятаю його таким енергійним, таким гордим у ту пору, коли він був кюре у церкві святого Сатюрнена! Маленький Езеб, хлопчик з хору, якого я взяв з собою, щоб він дзвонив у дзвіночок передо мною, коли я ніс святі дари, аж злякався, побачивши, куди ми йдемо; він оглядався весь час, наче боявся, що Феніль його почує.

Абат Фожа йшов швидко, опустивши голову, з занепокоєним виглядом, і не озивався до нього жодним словом; здавалось, він не слухав свого супутника.

— Чи сповістили монсеньйора? — раптом спитав він.

Але тепер уже абат Бурет поринув у свої роздуми. Він не відповів нічого; коли вони вже підходили до дверей абата Компана, він прошепотів:

— Скажіть йому, що ми тільки-но зустріли Феніля, і він уклонився нам. Це буде йому приємно… Він думатиме, що я все-таки одержу посаду кюре.

Мовчки вони зійшли на ганок. Їм відчинила сестра Компана. Побачивши двох священиків, вона заридала і мовила крізь сльози:

— Все скінчено. Він щойно помер на моїх руках… Я була сама. Він подивився навколо й промовив: «Я мов той зачумлений, всі мене покинули…» Ах, панове, він помер з очима, повними сліз.

Вони ввійшли в маленьку кімнату, де кюре Компан, голова якого лежала на подушці, здавалося, спав. Очі його були відкриті, і по щоках його блідого страдницького обличчя ще текли сльози. Абат Бурет, ридаючи, впав навколішки і почав молитись, припавши головою до ковдри, що звисала з ліжка. Абат Фожа стояв і дивився на померлого, потім, уклякнувши на хвилинку, тихенько вийшов. Абат Бурет, який поринув у своє горе, не почув навіть, як за ним зачинилися двері.

Абат Фожа пішов прямо в єпіскопський будинок. У приймальні монсеньйора Руссело він зустрів абата Сюрена, який ніс паку паперів.

— Ви хочете поговорити з монсеньйором? — спитав секретар, як завжди, усміхаючись. — Вам не пощастило. Монсеньйор дуже зайнятий і звелів нікого до нього не пускати.

— Я прийшов у нагальній справі, — спокійно відказав абат Фожа. — Чи не могли б ви все-таки сповістити його, що я тут? Я почекаю, коли треба.

— Боюсь, що нічого не вийде. У монсеньйора вже сидить кілька чоловік. Приходьте завтра, так буде краще.

Але абат уже сідав на стілець; в цю мить епіскоп відчинив двері свого кабінету. Він був незадоволений, побачивши відвідувача, і вдав, ніби не зразу впізнав його.

— Дитино моя, — сказав він Сюренові, — коли ви розберете ці папери, зараз же повертайтесь: мені треба продиктувати вам одного листа.

Потім, повернувшись до священика, який шанобливо стояв, він промовив:

— А, це ви, пане Фожа? Я дуже радий вас бачити… Може, ви хочете мені щось сказати? Прошу, зайдіть до мене в кабінет, для вас у мене завжди знайдеться час.

У просторому, трохи темнуватому кабінеті монсеньйора Руссело і влітку і взимку завжди горів вогонь у каміні. Килим і важкі завіси ще збільшували задуху. Здавалося, що входиш у теплу ванну. Тут, мов та невтішна вдова, що відійшла від світу, епіскоп проводив цілі дні, мерзлякувато зіщулившись у м’якому кріслі, ховаючись від шуму, доручивши всі єпархіальні справи абатові Фенілю. Монсеньйор захоплювався античною літературою. Казали, що він нишком перекладає Горація; він був у захваті навіть від коротеньких віршиків з грецької антології, і іноді у нього вихоплювалися фривольні цитати, якими він тішився з наївністю ерудита, байдужого до сором’язливої юрби.

— Як бачите, у мене нікого немає, — сказав він, вмощуючись у кріслі коло вогню. — Але я трохи нездужаю і звелів нікого сюди не пускати. Кажіть, з чим ви до мене прийшли, я до ваших послуг.

У його звичайній люб’язності почувався неспокій і ніби якась смиренна покірність долі. Коли абат Фожа повідомив його про смерть кюре Компана, він підвівся, розгублений і розгніваний.

— Як! — вигукнув він. — Наш добрий Компан помер, і я навіть не попрощався з ним!.. Ніхто мене не попередив!.. Ах, знаєте, мій друже, ви мали рацію, коли натякали мені, що я вже не господар тут, що всі зловживають моєю добрістю.