Сьомий хрест, стр. 83
— Який час? Для чого?
— Щоб піти звідси.
— Хіба ми не вирішили залишитися! Не думайте більше про це.
Проте сам Георг не міг думати ні про що інше. Він підвівся й почав перебирати книжки. Дві-три з них були йому знайомі з часів, коли він жив з Францом. То був найщасливіший час у його житті.
Але ті мирні, тихі дні заступили виразніші спогади про бурхливі наступні роки. «І чого завжди забуваєш найзаповітніше, — думав Георг. — Тому, що воно зростається з душею і нечутно живе в ній».
Георг обернувся до жінки і почав розпитувати її про батьків і дитинство. Вона злегка здригнулася — Кресс ніколи не помічав такого — і одразу ж почала розповідати:
— Мій батько дуже молодим пішов до армії. Особливих здібностей він не мав і тому вийшов у відставку у чині майора, коли йому було сорок чотири роки. Нас було п’ятеро, четверо братів і я, і батько командував нами, поки ми не повиростали.
— А ваша мати?
Георг так і не почув нічого про її матір, бо якась автомашина зупинилася так близько від будинку, що всім трьом перехопило подих. Машина від’їхала, але бажання говорити зникло.
Георг знову подумав про Пауля. У думці він просив у нього пробачення, що перелякався, наче він, як і Кресс, був готовий до всього. І все-таки, коли проїхала ще одна машина, Георг знову затремтів. Тепер вони більше не говорили, а ніч тягнулася нестерпно довго в цій сповненій тютюнового диму кімнаті.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
І
Сонце ще не зійшло, але було видно, що поля й дахи білі від інею. З боку Кронберга до шосе чимчикувала низенька стара жінка з торбою на плечах. Вона йшла, бурмочучи щось собі під ніс, безперестану оглядаючись.
В темряві ця жінка з торбою і з ціпком у руках була трохи схожа на відьму. Правда, коли вона підходила ближче, це враження зникало, бо на спині в старої висів звичайнісінький рюкзак і одягнута вона була в звичайне грубошерсте пальто із заячим коміром і святковий капелюшок, надітий поверх хустки.
Поблизу садиби Мангольдів стара перескочила через придорожню канаву, нахилилася до землі, наче чогось шукала, щось сердито забурмотіла, відтак перескочила назад і побралася по шосе до будинку Мессера. У вікні кухні, нарівні з землею, вже світився перший цього ранку вогник.
Для хороших синів приготували каву й ватрушки. А для поганих? «Для них тим паче, — подумала Ойгені, — щоб вони полагіднішали від солодких пухких ватрушок».
Стара знову перескочила через канаву, та не біля будинку, а трохи далі, напроти поля. Вона нахилилася, а по тому впевнено попростувала в лісок тим самим шляхом, яким учора йшла отара. Бо це була мати Ернста, чабана, замість якого вона в неділю пасла вівці, а з овечого посліду на полі Мессера вона дізналася, що вчора її син був тут з отарою. Вона знала їхній маршрут. Сьогодні отара вже буде у Прокаскі, в громаді Мамольсберг.
Стара через лісочок вийшла на ділянку, яку Мессер навесні продав Прокаскі, коли було видано новий закон про спадкоємство. Праворуч від дороги на Кронберг, біля купки вкритих памороззю ялин, стара побачила низький жовтий будинок готелю. М’яко й плавно спускаються там поля, а по той бік шосе так само м’яко й плавно піднімаються. Погляд не губиться вдалині, його зупиняє поросле буковим лісом пасмо горбів, до якого можна дійти за дві години. Коли зійде сонце, велика кругла долина заграє всіма осінніми барвами. Але зараз, перед світанком, усе тут тьмяне, вкрите памороззю. Місяць такий блідий, що його треба шукати на небі. І мати Ернстова, спускаючись сіро-білим схилом, не кидає від себе тіні.
Раптом вона зупиняється. Галявиною, кроків за двісті від неї, між купкою ялин і лісочком, біжить дівчина.
Ернстова мати на мить забуває, що сьогодні вона йде до сина, а не до його батька: отака дівчина, що біжить додому на світанку, здавна показувала їй дорогу краще, ніж овечий послід. І вона пропищала тоненьким голоском:
— Гей, панночко!
Дівчина зупиняється, вона страшенно перелякалась: озирається на всі боки; довкола сіро й тихо. Ернстова мати спускається з пагорка позаду дівчини:
— Гей, панночко!
Дівчина знову лякається.
— Панночко, ви щось загубили!
— Де? Що?
— Таку тоненьку, біляву волосинку.
Але дівчина вже отямилася; вона міцна, повненька і доволі смілива.
— Ну то покладіть її собі в молитовник!
Стара сміється, чи, може, кашляє. А дівчина показує їй довгого червоного язика і біжить геть.
А місяць на небі, здається, знову оживає, він стає яскравішим, бо небо голубіє. Дівчина починає догадуватися, хто ця стара, і її бере досада. Тепер стара вдарить у всі дзвони. І як вона могла зв’язатися з таким хлопцем! Поки Ернст пас вівці біля їх будинку, вона стримувалась, а коли він пішов у Мамольсберг, вона першої ж ночі побігла до нього! О боже мій! Тепер його мати розпустить про неї плітки! Дарма! Ця стара відьма плеще казна-що про всіх хороших дівчат. Вона набрехала навіть на Маріхен з Боценбаха! Маріхен усього п’ятнадцять років, вона заручена з есесівцем Мессером із Шмідтгайма, а він нізащо не візьме дівчини з ганджем. І коли повненька дівчина виходить з лісочка і наближається до кухонного вікна Ойгені, вона вже сповнена гордощів та образи, немов її незаслужено обмовили. Вона стукає у вікно:
— Хайль Гітлер! Ойгені, коли ти вже печеш, то позич мені, якщо можеш, шматочок ванільної палички.
— Не тільки шматочок, Софі, а й цілу паличку. — У Ойгені в чистій шклянці завжди зберігається запас прянощів. — Ти моя перша гостина, Софі, — каже вона, подаючи їй паличку ванілі й шматочок ще гарячої ватрушки на лопаточці.
У Софі Мангольд липкі губи: ватрушка щедро посипана цукром. Дівчина весело біжить до власної кухні, де мати вже меле каву.
Нарешті ніч минула. Обидва чоловіки щоразу здригалися, коли до Рідервальдського селища в’їжджала машина або коли долинали кроки поліційного патруля; напади страху ставали чимраз лютішими й тривалішими, наче їхні тіла з кожною годиною втрачали здатність чинити йому опір.
Коли пані Кресс відчинила віконниці й знову обернулася до світлої кімнати, їй здалося, що обидва чоловіки схудли й постаріли за цю ніч. По її тілу перебіг легкий дрож. Вона глянула в пласку нікелеву підставку настільної лампи і побачила там своє відображення — її обличчя не змінилося, тільки губи зблідли.
— Ніч минула! промовила вона. — Щодо мене, то я зараз викупаюсь і одягну святкове плаття.
— А я зварю каву, — сказав Кресс. — А ви, Георге?
Георг не відповів. Коли відчинили вікно і до кімнати полинуло свіже ранкове повітря, Георга охопила знемога, він чи то заснув, чи то зовсім знесилився. Кресс підійшов до стільця, на якому сидів Георг, поклавши голову на стіл.
Щоб йому було зручніше, Кресс обережно підняв його голову і повернув її. Десь у найпотаємнішому куточку його серця ворухнулося запитання, чи довго ще доведеться йому переховувати у себе цю людину. Йому стало соромно, і він наказав цьому голосу замовкнути. «Ти помиляєшся, — сказав він собі, — я б переховував у себе навіть його труп».
Георг незабаром підвів голову, — мабуть, десь грюкнули двері. Ще у півсні він, за звичкою, спробував визначити кожний звук у будинку: ось скреготить кав’яний млинок, ось дзюрчить вода у ванній. Він хотів перемогти сон, що знову налягав на нього, болісний, тяжкий сон; Георг іще встиг подумати, що він не піддасться цьому сонному навожденню, і ту ж мить сон здолав його.
Його-таки піймали. Вони штовхнули його в барак номер вісім. З ран цебеніла кров, але страх перед тим, що його чекає попереду, заглушував біль. Він сказав собі: будь мужній, Георге! Але він знав, що в цьому бараці його жде найжахливіше. І ось воно почалося.
За столом, укритим електричними проводами й заставленим телефонними апаратами, що, проте, був схожий на стіл у пивниці — там навіть лежало кілька картонних підставок до пивних кухлів, — сидів сам Фаренберг і дивився на Георга примруженими гострими очима; на губах у нього застигла усмішка. По праву і по ліву руч сиділи Бунзен і Цілліх, повернувши до нього голови. Бунзен теж сміявся, а Цілліх був, як завше, похмурий. Він роздавав карти.