Сьомий хрест, стр. 8

Невже то справді школярі чули гуркіт битви під Верденом, коли за Цальбахом прикладали вухо до землі, чи то лише двигтіла земля під залізничними ешелонами і важкими солдатськими чобітьми? Багато хто з тих хлопчаків згодом опинився на лаві підсудних. Дехто за те, що побратався з солдатами окупаційної армії, інші за те, що підкладали їм під рейки вибухові патрони. А на будинку суду майоріли прапори міжсоюзницької комісії.

Не минуло й десяти років, як ці прапори зняли і натомість повісили чорно-червоно-золоті, що тоді ще були кольорами імперії. Навіть діти пам'ятали, як 144-й піхотний полк знову переходив міст під грім оркестру. А який фейєрверк був увечері! Ернст бачив його звідси. Місто за річкою сяяло вогнями й галасувало. Тисячі маленьких свастик відбивались у мерехтливій воді. І як тільки палахкотіли бісівські вогники! А вранці, коли річка за залізничним мостом текла геть від міста, її сиза блакить була спокійна, як завжди. Скільки вона вже занесла бойових знамен, скільки прапорів! Ернст свиснув собачці, і вона притягла йому в зубах шарф.

Тепер ми тут. Те, що відбувається тепер, — це наше життя.

II

Там, де польова дорога вливається у Вісбаденське шосе, стояв кіоск із зельтерською водою. Родичі Франца Марнета кожного літнього вечора жалкували, чому вони своєчасно не заорендували цього кіоска на людному місці, що став справжнім золотим дном.

Франц рано виїхав з дому; він не любив потрапляти в густий рій велосипедистів, які щоранку їхали з сіл Таунусу на хімічні заводи Гехста. Тому його взяла досада, коли він побачив, що коло кіоска із зельтерською водою на нього чекає знайомий, Антон Грайнер з Буцбаха. Вираз простої й щирої радості одразу ж зник з Францового обличчя. Воно враз стало якимсь холодним і чужим. Франца, який не вагаючись пішов би на смерть, дратувало те, що Антон Грайнер завжди купував що-небудь у цьому кіоску: в Гехсті жила його кохана, якій він дарував то плитку шоколаду, то мішечок льодяників. Грайнер стояв боком, щоб бачити польову дорогу. «Що це з ним сьогодні?» — подумав Франц, який з роками навчився добре розуміти людей по виразу обличчя. Тепер він помітив, що Грайнер, мабуть, недарма чекає на нього так нетерпляче. Грайнер скочив на велосипед і поїхав поруч з Францом. Вони поспішали, щоб не потрапити в рій велосипедистів, який щораз густішав, коли вони спускалися донизу.

Грайнер впав у розмову:

— Слухай, Марнете, сьогодні вранці щось скоїлося…

— Де? Що? — спитав Франц. Завше, коли можна було сподіватися, що він здивується, його обличчя набирало виразу сонливої байдужості.

— Марнете, — повторив Грайнер, — сьогодні вранці щось скоїлося.

— А що саме?

— Цього я не знаю, — сказав Грайнер, — але напевне щось скоїлось.

Франц відказав:

— Не вигадуй казна-чого. І що могло скоїтися так рано?

— Ще не знаю. Та коли я тобі кажу, можеш не сумніватися. Мабуть, знову якесь божевілля. Як 30 червня [1].

— А, ти вигадуєш…

Франц дивився просто себе. Який ще густий туман там, унизу! їм назустріч швидко бігла рівнина з заводами й шляхами. Довкола лунала лайка, дзеленчали дзвоники велосипедистів. Раптом юрбу розкололи навпіл есесівці на мотоциклах, Генріх і Фрідріх Мессери з Буцбаха, кузени Грайнера; вони теж їхали на зміну.

— А чому вони не беруть тебе з собою? — спитав Франц так, наче він більше не цікавився Антоновою розповіддю.

— Їм не можна, після зміни вони їдуть на чергування.

Отже, ти думаєш, що я брешу…

— Але звідки ж це ти взяв новину?

— Вигадав. Так от. Моїй матері сьогодні треба було поїхати у Франкфурт, до адвоката, з приводу спадщини.

Тому вона віднесла молоко до Кобішів — боялася, що не встигне сама його здати. А молодий Кобіш був учора в Майнці, він сам возить своє вино до пивної. Вони там пиячили аж до ночі, і він тільки сьогодні рано вибрався додому, а біля Густавсбурга його не пропустили.

— Ах, Антоне!

— Що ах?

— Та біля Густавсбурга дорогу вже давно закрито.

— Франце, цей Кобіш не який-небудь йолоп. Він сказав, що там посилений контроль і вартові з обох кінців мосту, а до того ж туман. «Іще, чого доброго, затримають мене, — подумав Кобіш, — і зроблять аналіз крові, а я п’яний, — ну й загули мої шоферські права. Краще вже я поверну назад, засяду в «Золотому ягняті» у Вайзену і вип’ю ще кухоль пива».

Марнет розсміявся.

— Смійся, смійся, Франце. Ти думаєш, його пропустили у Вайзенау? Де там! Рух на мосту зовсім припинили.

Повір мені, Франце, щось таки носиться в повітрі.

Вони з’їхали вниз. Справа і зліва простягалась гола рівнина, тільки де-не-де зеленіли поля, засаджені ріпою. Що ж може носитися в повітрі? Нічого, крім золотого сонячного пилу, який над будинками Гехста сіріє й обертається в попіл. Але Франц раптом відчув, що Антон Грайнер має рацію. У повітрі таки щось носиться.

Безперервно дзеленькаючи, вони поволі просувалися вузькими людними вулицями. Дівчата верещали й лаялися. На перехрестях і біля заводських брам світилися карбідні ліхтарі; сьогодні, мабуть, через туман, їх уперше засвітили на пробу. В їхньому різкому, білому світлі обличчя здавалися гіпсовими. Франц зачепив якусь дівчину, вона люто вилаялась і повернула до нього голову. На ліве спотворене нещасним випадком око вона опустила пасмо волосся і, либонь, дуже хапалася, бо пасмо, наче прапорець, ціхувало шрам, а не прикривало його. Її здорове каре око на якусь мить уп’ялося в Францове обличчя; йому здалося, ніби вона цим поглядом зазирнула йому в саму душу, аж у тайник, який він ховав навіть від себе самого.

Сигнали пожежних машин на березі Майну, холодне біле світло карбідних ліхтарів, лайка людей, яких вантажна машина притисла до стіни, — невже він і досі не звик до цього? Чи, може, сьогодні все це не таке, як завжди?

Він силкувався вловити хоч би одне слово чи погляд, які могли б йому щось пояснити. Він зліз з велосипеда і повів його. У тисняві Франц уже давно загубив обох — і Грайнера, і дівчину.

Грайнер знову пробився до нього.

— Там, біля Оппенгайма… — швидко сказав він через плече; говорячи це, він так низько нахилився до Франца, що мало не впав з велосипеда.

Вони входили на завод у різні ворота. Проминувши перший контроль, розлучилися на кілька довгих годин.

Марнет напружено прислухався і придивлявся, але ні в роздягальні, ні на подвір’ї, ні на сходах не помітив нічого незвичайного: гамір і метушня бувають майже щодня між другим та третім гудками, сьогодні, може, трохи більші, ніж звичайно, але ж по понеділках завжди так.

Сам Франц, уперто шукаючи хоч би натяку на прихований неспокій у словах чи навіть в очах товаришів, так само як і вони лаявся, так само розпитував, хто як збув неділю, жартував, сердито обсмикував на собі робочу куртку. Якби хтось стежив за Францом так само уважно, як він стежив за іншими, то цей спостережник був би так само розчарований. Франц навіть відчув ненависть до всіх цих людей, які зовсім не помічали або ж не хотіли помічати, що в повітрі щось носиться. А чи взагалі щось сталося? Усі Грайнерові новини майже завжди тільки пусті балачки. А може, це кузен Грайнера доручив йому дізнатися, що за людина Франц? Та хіба він міг щось помітити? І що він узагалі розповів? Дурниці, й більш нічого! Що Кобіш насмоктався, продаючи вино. Останній гудок перервав його думки. Франц недавно працював на заводі, і тому перед початком роботи його ще поймала якась тривога, мало не страх. Коли зашурхотів приводний пас, Франц весь затремтів. Та ось пас задзижчав дзвінко й рівномірно. Франц уже давно натиснув на важіль і перший, і другий, і п’ятдесятий раз; його сорочка змокла від поту. Він зітхнув з полегшенням. Між думками знову встановився зв’язок, хоч і слабкий, бо Франц штампував з великою точністю. Він не міг би працювати інакше, навіть якби його роботодавцем був сам диявол.