Сьомий хрест, стр. 71

Фаренберг знову загорнувся з головою в ковдру. «А що, як він уже за кордоном! Може, його тому й не знаходять, що вже не можна знайти? А що, як він саме в цю хвилину переходить кордон? Але ж кордони охороняються, як під час війни».

Раптом він підхопився. Була п’ята година. Знадвору доносився невиразний шум. Ось воно, нарешті! Від шосе, від воріт табору долинув гуркіт моторів, різкі звуки команди. Потім почувся глухий, нерівномірно наростаючий шум, але в ньому ще не було того особливого, характерного тону, гірко-солодкуватого присмаку: кров іще не пролилась.

Фаренберг увімкнув кілька лампочок. Але світло, здавалося, притуплювало його слух, і він знову вимкнув їх.

Підійшовши до дверей, він зупинився на мить і прислухався до згуків, що долинали від воріт табору, пройнятий жагучою надією.

За останні секунди шум, який завжди супроводив доставку в’язнів, посилився. Здавалося, його здійняли не окремі люди, навіть не орда, що підкоряється якійсь вищій, хоч і сумнівній, владі, — ні, то вирвалася на волю ціла зграя скажених псів. Уже почулися й ті особливі згуки, ось уже і вони вщухли, і ця мить минула. Кров уже пролилася, і псів розчарував її смак. Гавкіт зграї стає хриплий: Фаренберг зробив звичайний людський жест. Він притулив руку до серця. Його нижня щелепа відвисла.

Обличчя скривилося від досади. Для його слуху цей шум був цілком послідовною і зрозумілою зміною згуків.

Надворі знову пролунала команда. Фаренберг опанував себе. Увімкнув лампочки, почав поратиря біля штепселів.

Коли Бунзен кілька хвилин по тому проходив через «танцювальний майданчик», він почув крізь зачинені двері, як Фаренберг кричить, мов навіжений. Цілліх саме доповів комендантові: вісім нових в’язнів. Усі — робітники заводу Опеля, вони були чимось невдоволені. Їм прописано короткий курс лікування, яке допоможе їм примиритися з новими нормами і розцінками.

Цілліх витримав цей новий шквал лайки із нерухомим, похмурим обличчям. Буря, в якій його начальник шукав розради, не збила Цілліха з ніг. Але на цей раз серед зливи лайки не було жодного слова, жодного, навіть найменшого натяку на колишні часи, на їхню відданість один одному. І він стояв у цілковитому відчаї, похиливши велику голову на груди. Цілліх, який пильно стежив за своїм начальником — він поставив перед собою завдання стежити за кожним рухом начальника, — розумів, що протягом останнього тижня ставлення Фаренберга до нього різко змінилося. В понеділок, після втечі, їх іще поєднувало спільне нещастя. Але згодом Фаренберг, мабуть, вирішив порвати з ним. Невже Фаренберг зовсім забуде його?

Назавше? Коли правда, що Фаренберга мають перевести, то що ж буде з ним, Цілліхом? Чи візьме його Фаренберг туди, куди його пошлють? Чи він залишиться сам у Вестгофені?

Близько поставлені Фаренбергові очі, які зовсім не викликали страху і були призначені природою не для того, щоб зазирати в безодні; а в засмічені каналізаційні труби, дивилися на Цілліха холодно, навіть з ненавистю.

Фаренберг і справді зараз думав, що в усьому винен саме цей йолоп. Протягом останнього тижня це вже не один раз спадало йому на думку, тепер він був у цьому переконаний.

Цілліх використав паузу, щоб промацати грунт, вияснити, наскільки начальник ще довіряє йому.

— Пане коменданте, я прошу дозволу замінити деяких людей в охороні штрафної команди…

Бунзен почув, як Фаренберг удруге почав лютувати.

Скоро вже не буде таких розваг. Правда, комісія, що перевіряла, за яких обставин сталася втеча і яких заходів було вжито, ще не оголосила своїх висновків. Проте есесівці подейкували, що старий і тижня тут не продержиться.

Знову пауза. Увійшов Бунзен, усміхаючись самими очима. Комендант відпустив Цілліха. Цілліх був схожий на бика, якому відтяли роги. Фаренберг сказав тоном начальника, влада якого безмежна і непорушна:

— На новоприбулих поширюються всі каральні заходи, яким підлягають після втечі всі в’язні.

І таким самим тоном він перелічив ці суворі заходи. «Багато з тих, хто й так зовсім знесилів, загине від цих заходів, — подумав Бунзен. — Фаренберг покаже себе на прощання».

Цілліх пішов до їдальні. Там розносили каву. Цілліх машинально сів на своє постійне місце. З тієї хвилини, коли Фаренберг проричав, що відповідальність за штрафну команду лежить тепер не на ньому, а на Уленгауті.

Цілліхові наче туман заслав очі. В їдальні сиділи молоді, дужі хлопці, що з апетитом уминали грубу здорову їжу: селянський хліб із сливовим повидлом. Все потрібне закуповували в навколишніх селах. До того ж останнього тижня табірна охорона була особливо добре забезпечена, бо зменшили, на покарання, раціон в’язнів. З одного краю стола на другий передавали великі бляшані кухлі з кавою й молоком. Вєстгофенські штурмовики частували гостей — конвоїрів, що доставили нову партію в’язнів. Хлопці їли й сміялись.

— Був серед них такий тип, — розповідав один з конвоїрів, — на диво горластий; ну, його зразу потягли в підвал, відчинили двері. А він і каже: «Яке чудове робоче місце».

Цілліх дивився просто перед себе і набивав рот хлібом.

Туман майже розвіявся, лише де-не-де між яблунями Марнетів і Мангольдів ще висіли невеликі клапті. Франців велосипед знову підстрибнув на двох вибоїнах, але сьогодні ці стрибки зовсім його не тішили, вони боляче віддавались у важкій від безсоння голові. Як він проїжджав крізь смугу туману, прохолодний вітер обвівав його втомлене обличчя.

Коли Франц Їхав повз садибу Мангольдів, на мить виглянуло сонце. Але тепер нічого вже не виблискує на опустілих яблунях. За садибою Мангольдів поля спадали вниз, мов безкрая пустеля. Забуваєш, що там, у тумані, — заводи Гехста, що поблизу найбільші міста країни, що зараз на дорогу виїдуть цілі рої велосипедистів. Тут пустеля. Тут одвічна тиша — за триста метрів від міської брами. А там, де пройде Ернст із своїми вівцями, земля буде ще голішою. Цю пустелю ще. ніхто не підкорив. Кожен тільки проходить по ній, кожному хочеться якнайшвидше її поминути. Коли б сьогодні ввечері вдома вже затопили грубку! Франц не дуже любить Ернста, але сьогодні Францові бракує його, наче без чабана та вівців саме життя перейшло в інше місце.

За садибою Мангольдів земля хвилями пливе у золотаво-сіру туманну далину; на цій землі так тихо, наче тут ніхто не живе. Можна подумати, що люди ще ніколи не піднімалися сюди. Тут ніколи не стояли табором легіони з їх прапорами й богами. Ніколи тут не було жодної битви.

Ніколи чернець на ослику, закований у панцер віри, не діставався сюди, щоб розвідати глушину. Ніколи тут не проїздили на вибори і свята, на війни й хрестові походи сильні світу на чолі свого почту. Невже цей оповитий золотаво-сірим туманом простір — те місце, де люди колись зважувалися на все, усе втрачали і знову йшли на штурм? Уже, мабуть, ціла вічність минула відтоді, як тут щось відбувалось, — а може, ще нічого й не починалося?

Франц думає: «От аби я міг отак їхати й їхати, аби ця дорога ніколи не приводила в Гехст!» Але він уже чує навколо себе дзвінки, а біля кіоска із зельтерською водою стоїть Антон Грайнер. «Чи доживу я до того дня, — подумав Франц, — коли цей хлопець проїде повз кіоск і нічого не купить?» На Францовому обличчі, що хвилину тому було таке спокійне й байдуже, з’являється вираз дріб’язкової досади. Потім цей вираз зникає. Обличчя його стає сумне. Подумавши про Антонову наречену, він згадав Еллі.

З вікна кіоска війнуло теплом. Продавщиця запалила в грубці. В неї ще одне нововведення — плитка, щоб варити каву для робітників з далеких сіл.

— Як ти можеш знову пити каву? — спитав Франц Антона. — Ти ж їдеш просто з дому?

— А тобі що, шкода моїх грошей? — спитав Антон.

Вони їхали униз поруч, обидва в поганому настрої.

Вони наздогнали решту велосипедистів. Раптом пролунав сигнал — один, другий, третій. Юрба велосипедистів розкололася навпіл, і дорогою промчав на мотоциклі есесівець, брат у перших Антона Грайнера.