Сьомий хрест, стр. 60

Вона здригалася від холоду. Туман швидко проникав крізь одяг; усе стало сірим, навіть хустинка на її голові, їй здалося, ніби вона вже чує хлопцеву ходу, ось-ось він увійде в ворота — вона вже простягла руки. Але нікого не було. Вона анітрішечки не стривожилася, тільки ледь здивовано глянула на ворота і продовжувала чекати. Щоб зогрітися, дівчина поплескала себе обапліч руками. Вона вийшла за ворота і глянула вниз, на дорогу. Туман був такий густий, хоч ножем ріж! Підніметься він чи спаде?

Ось на дорозі показалися дві тіні, одна з них, напевне, Фріц. Напевне, але це не він. Тіні зникають у будинку, що сам теж як тінь. Дівчина відвертається. Вперше на її обличчі з’являється вираз розчарування. Ну що ж, тоді він прийде в обід. Вона бере цебра, несе їх у хлів, повертається з порожніми цебрами в дім. У кухні вже тричі гасили світло, але щоразу знову засвічували, бо ні в окулярах, ні без окулярів бабуся не може перебирати сочевицю. Старша кузина перемелює ріпу, молодша вимітає сміття. Мати швидко наповнює обидва цебри, які їй підсовує дочка. З чотирьох жінок жодна не завважила, що Фріц не прийшов. Дівчина думає: «Нічогісінько вони не помічають».

— Обережніше, — каже мати, бо трохи пійла пролилося на підлогу.

Коли дівчина з цебрами вдруге проходить двором, далеко-далеко дзеленчить дзвіночок на дверях крамниці.

Він дзеленчить, тому що садівник Гюльчер зайшов купити собі тютюну. Фріц чекає біля дверей. Вчора він одержав нову повістку. В нього знову хочуть щось спитати про куртку.

— Так, але ж це зовсім не твоя? — здивувалася мати.

Він і їй сказав, що то не його куртка.

Цілу ніч Фріц думав, що в нього можуть знову спитати.

Ранком він увімкнув радіо. Саме описували прикмети втікачів. Їх лишилося тільки двоє — його мов жаром обсипало. Вони вже, можливо, піймали того, кого він називав своїм. Його втікач, може, сказав: так, це та сама куртка.

Чому він раптом відчув себе таким самотнім? Він не міг порадитися ні з батьком, ні з матір’ю, ані з близькими друзями. Він не міг порадитися навіть з своїм шарфюрером Мартіном, якому сліпо вірив. Минулого тижня все було гаразд, на серці — тихо й спокійно, і в усьому світі все йшло, як треба. Якби його шарфюрер Мартін минулого тижня наказав стріляти у втікача, він вистрелив би. Якби шарфюрер наказав йому чатувати в сараї з кинджалом у руці і заколоти втікача, коли той прийде украсти куртку, Фріц заколов би його, не дозволив би йому і пальцем торкнутися куртки!

Фріц побачив на дорозі садівника Гюльчера і побіг до нього. Гюльчер — літній чоловік, він цілий день буркоче і палить люльку. Йому можна багато що сказати.

— Мене знову викликають.

Гюльчер швидко глянув на хлопця. Вони мовчки дійшли до крамниці. Фріц зачекав біля дверей. Гюльчер вийшов, набив люльку, і вони пішли поруч. Фріц зовсім забув про свою кохану, наче її ніколи й не було. Він сказав:

— Чого вони мене знову викликають?

— Якщо це й справді була не твоя куртка…

— Я ж їм пояснив, чим моя куртка не схожа на ту.

А може, вони вже піймали того, що взяв куртку. Вони ж тепер тільки двох шукають!

Гюльчер мовчав. Той, хто нічого не запитує, дістає найвичерпніші відповіді.

— А що, коли він скаже: так, це моя куртка…

Тепер Гюльчер відповів:

— Можливо. Вони могли так на нього натиснути… — Він примружив очі й пильно подивився на хлопця: він уже два дні стежив за ним.

Фріц насупив брови.

— Справді? Ти так думаєш? А як же я?

— Ах, Фріце, на світі є сотні таких курток.

Вони йшли вгору до училища, впевнено ступаючи в тумані. Не одна, а цілий вихор думок промайнув у голові садівниковій. Він не міг би сказати, чим відрізняється цей хлопець, що йде поруч, від своїх товаришів. Він навіть не був певний, що він справді відрізняється. І все-таки щось тут було не так! Садівник так само, як і Оверкамп, думав, що в цій історії з курткою щось не гаразд. Він згадав про своїх синів. Вони належали наполовину йому, наполовину гітлерівській державі. Дома вони належали йому. Дома вони погоджувалися з ним, що і за Гітлера пани лишилися панами, а бідняки — бідняками. Але поза домом вони ходили в формених сорочках і кричали «хайль». Чи старався він пробудити в них протест? І не подумав! Де загрожувало загибеллю родині, каторгою; він мусив би офірувати заради цього своїми синами. Йому довелося б зробити вибір, віддати все, що було йому дороге. І не тільки йому, Гюльчеру, а й багатьом іншим.

Та хіба людина може зважитися на такий вибір, віддати все, що вона має? Та все-таки є люди, які йдуть на це, є і в його країні, а за кордоном ще більше. От хоча б ті, що борються в Іспанії; кажуть, що їх переможено, але, певно, вони — й досі борються. Вони нічого не пожаліли! Сотні тисяч! І всі вони — колишні Гюльчери!

А якби куртку вкрали в одного з його синів, що б він порадив йому? Чи має він право давати поради Фріцові, не його синові? Які питання! Який світ!

Садівник сказав:

— Усі готові куртки дуже схожі одна на одну. Для того, щоб у цьому переконатися, гестапо досить подзвонити на фабрику. Застібки-блискавки всі однаковісінькі, кишені такі ж. Але коли, наприклад, у тебе в підкладці дірка від ключа чи від олівця, то гестапо тут нічого не доведе.

Отаку різницю ти й повинен обстоювати.

III

Тієї ночі у Вестгофені Фюльграбе п’ять разів тягали на допит саме в ті хвилини, коли він засинав від утоми.

Добровільно повернувшись у табір, він ясно довів, що єдиним стимулом усіх його вчинків був страх; тепер уже легко було примусити його коритися, коли він починав упиратися. Нарешті таки пощастило Оверкампові натрапити на Гайслерів слід, після всіх цих сумнівних розповідей свідків і не знати чиїх курток. Правда, коли доходило до зустрічі з Гайслером, Фюльграбе упирався ще й під час п’ятого допиту, хоч про цю зустріч він сам розповів, коли його погрозами примусили пригадати, що він робив після втечі, година за годиною. Фюльграбе тремтів і совався на стільці. Щось раптом наче загальмувало машину допиту, яка досі працювала бездоганно. Здавалось, якась чужорідна речовина долучилася до страху, що змащував усі звивини його мозку. Фішерові досить було зняти телефонну трубку і назвати ім’я Цілліха, як воно вже саме вплинуло на нього, що той сепаратор. Почуття страху враз відокремилося від побічних почуттів. Уявлення про мученицьку смерть відокремилося від уявлення про життя.

Нинішній Фюльграбе, сивий і тремтячий, відокремився від іншого, давно забутого Фюльграбе, який ще знав спалахи мужності, надії. Марні хитрощі відокремилися від протокольної точності.

— …У четвер, під полудень, я зустрівся з Гайслером біля Ешенгаймської башти. Він повів мене до лави у сквері, на першій доріжці ліворуч від великої клумби айстр.

Я умовляв його повернутися в парі зі мною. Та він про це і слухати не хотів. На ньому було жовте пальто, фетровий капелюх, черевики з шнурками, не нові, але й не стоптані.

Я не знаю, чи він мав гроші. Я не знаю, чому він опинився в Ешенгаймському сквері. Я не знаю, чи він чекав на когось. Він лишився сидіти на лаві. Тепер я думаю, що він там на когось чекав, бо він мене повів саме до цієї лави і потім лишився там. Я ще раз обернувся і побачив, що він сидить.

Міська адміністрація вже дістала відповідні вказівки, коли Пауль Редер рано-вранці вийшов з своєї квартири.

Деякі квартальні уповноважені теж дістали такі вказівки, але ще не передали їх двірникам. Адже події, пройшовши крізь репродуктори і телеграфні проводи, знову підпадають під владу людей.

Двірничка страшенно здивувалася, чому Редер так рано пішов на роботу. Вона сказала про це своєму чоловікові, коли він вийшов у під’їзд з цеберкою рідкого мила, щоб підлити їй у таз. Ні вона, ні чоловік не мали нічого проти Редерів; от тільки пожильці іноді скаржилися, що пані Редер співає в недозволений час, а загалом ці Редери були симпатичні, добродушні люди.