Сьомий хрест, стр. 48

Альдінгерового зятя тепер і справді шукали, бо він протягом кількох років збирав внески для профспілки і на місцеву робітничу газету. Ніхто з селян, хоч як упереджено вони ставилися до чужинців, не помітив нічого поганого в цьому врівноваженому чоловікові, котрий допомагав Альдінгерові збирати врожай за хліб та ковбасу для своєї родини, що потроху зросла до п’яти душ. А з синами Вурца він посварився у шинку — вони вже тоді водилися з штурмовиками. Тому вони й почали під’юджувати батька.

Вурц навіть злякався, як швидко зреагували на його донос. Альдінгера одразу ж забрали. Вурцові потрібно було тільки, щоб Альдінгера не було тут на той час, поки його самого затвердять на посаді бургомістра. Йому навіть було б приємно побачити, як Альдінгер лютуватиме. Але вийшло не так — з невідомих причин Альдінгер не повернувся. Спершу Вурц потрапив у важке становище.

Унтербухенбахівці обминали його і при кожній нагоді, коли він виконував свої повинності або йшов до церкви, допікали йому, як могли. Але сини і друзі синів утішали його: нові керівники, як сам фюрер, так і Вурц, мусять впевнено робити свою справу, незважаючи на труднощі й підступи ворогів.

Якби хтось поглянув на Бухенбах з літака, то його тільки порадував би вигляд чистенького, добре впорядкованого села, з його церковною дзвіницею, ланками й лісочками. Якби ж хтось проїхав повз село машиною чи кіньми, то воно б справило вже трохи інше враження, звичайно, коли б не забракло бажання й часу пильніше придивитися до нього. Щоправда, дороги всі чисто підметені і шкільний будинок недавно пофарбований. Але чому це плуг має тягти корова, та ще й тільна? Чому так боязко оглядається дитина, що зібрала травички в фартушок?

Ні з літака, ані з автомашини не можна добачити селянина Вурца, що сидить на своєму ослінчику. Не можна побачити й того, що в жодному хліві немає більше чотирьох корів, що в обох об’єднаних селах є лише двоє коней.

Ні з літака, ані з автомашини не можна вгледіти, що один з цих двох коней належить синові Вурца, а другого коня господар придбав собі десь років п’ять тому не дуже чистим шляхом, як одержав страхівку від пожежі. (Нещодавно селянам стало відомо, що в цій справі готується судовий процес). Це тихе, чисте село убоге, дуже вбоге, як і кожне інше село, від якого тхне бідністю.

Землю Гітлер ніколи не зможе змінити, говорили спочатку. Посунути нас ближче до зони винограду він не може. Алоїс Вурц нам свого коня не дасть на оранку. Хіба що нам продадуть у кредит одну молотарку на все село? Так це вже й раніше думали зробити.

Ви кажете, завели свято врожаю? А хіба раніше не привозили в село кожної осені каруселі й кіоски з усячиною? Але хлопці, котрі в понеділок поверталися додому з Вертгайма, думали, що нічого — подібного ще ніколи не було. Хіба бачено колись у житті, щоб зібралося разом три тисячі селян? А такий фейєрверк? І хіба чули колись таку музику? А хто врешті підніс заступникові імперського керівника селян букет квітів? Вже ж не Агата, дочка Алоїса Вурца, а маленька Ганні, донька третього Шульца з Унтербухенбаха, в якого й пфеніга в кишені немає.

Ближче до міста село посунути не випадало, постійного ринку, щоб продавати свої продукти, усе ще не було.

Але місто щотижня приїздить у село, у машині з кіноапаратом. На екрані в приміщенні школи можна побачити фюрера, що виступає в Берліні, побачити весь світ: Китай і Японію, Італію й Іспанію.

Вурц сидів на ослінчику й думав собі: «Цей Альдінгер усе одно програв, і де він тільки стирчав останній час? Про нього вже ніхто й не згадував».

А найбільше людей у Бухенбаху вразила справа з державною землею. Та земля завжди належала державі.

А тепер» на ній влаштували щось подібне до зразкового села, поселили тридцять сімей з усіх сіл округи. То були переважно багатодітні селяни, які зналися ще на ремеслі.

З Берблінгена привезли коваля, з Вайлербаха шевця; з багатьох сіл попривозили по одній родині, а наступного року, казали, ще переселятимуть туди людей. На це сподівалися в кожному селі, як на великий лотерейний виграш. Кожен знав якусь родину, що на неї випав цей виграш, якщо не в своєму, то принаймні в сусідньому селі.

Поступово люди, що через історію з Альдінгером ставилися до Вурца вороже, почали розуміти, що цей Вурц поставив на вірну карту, коли дозволив своїм синам піти в штурмовики. Коли хтось хоче здобути право переселитись у нове село на державній землі, коли хтось плекає хоч найменшу надію на це село, то він щонайменше не повинен виказувати своєї ворожості до Вурца, бо через його руки проходять усі документи людей нового села.

І ще одне, не треба занадто часто показуватись у Альдінгерів; поступово навколо цієї сім’ї створилося тонке кільце порожнечі. Про Альдінгера скоро вже й згадувати перестали. Можливо, він і справді помер. Його жінка ходять у всьому чорному, цурається людей і не пропускає жодної відправи в церкві. Правда, вона й раніше частенько там бувала. А його сини ніколи не заходять у шинок.

І лише вчора вранці, коли по радіо передали про втечу, все знову змінилося. Тепер ніхто б не хотів бути в шкурі Вурца. Альдінгер — дужий чоловік, і якось він уже роздобуде собі рушницю, коли надумає прийти до села. Вурц усе-таки зробив підлість — звів наклеп на свого ближнього. Через нього тепер усе село наче в облозі. Його охороняє загін штурмовиків, серед них і сини Вурца. Та все це даремно. Альдінгер знає місцевість, він може з’явитися щохвилини і всадити у Вурца кулю. Нікого це не здивує.

І ніяка охорона тут не допоможе. Колись та поїде ж він по той бік Майну або по дрова.

Вурц здригнувся. Хтось іде, човгаючи черевиками. По брязканню дійниці він пізнав свою старшу невістку, жінку Алоїза.

— Що ти тут робиш? — спитала вона. — Мати тебе шукає.

Через двері хліва вона дивилася йому вслід; він крався двором, наче сам був утікачем. Вона зневажливо скривила рота. Вурц завше попихав нею, відколи вона прийшла до них у дім; тепер вона раділа з його лиха.

II

Після смерті Беллоні справу його у Вестгофені було припинено, та лишилося ще багато незакінчених справ, що стосувалися його, але проходили по інших інстанціях.

І вони зовсім не припали порохом, ані зотліли. Тліти починав сам Беллоні, а справи його зосталися нетлінними.

Хто допомагав йому? Хто з ним говорив? Хто ці люди?

Виходить, у місті ще є такі? Прислухаючися до розмов у пивницях та ресторанах, де спобігаються артисти, поліція вже вночі проти четверга натрапила на слід пані Мареллі знаної в тамтешніх колах. Ніч ще не минула, бургомістр Бухенбаха Вурц ще сидів у хліві на ослінчику, а до пані Мареллі вже завітала поліція. Вона не спала, а нашивала блискітки на спідничку, що належала одній танцівниці, яка в середу ввечері виступала в театрі Шумана, а в четвер мала виїхати ранковим потягом на гастролі. Коли агенти поліції заявили, що вона зараз же мусить поїхати з ними на допит, пані Мареллі дуже розхвилювалась, але тільки тому, іцо вона обіцяла танцівниці закінчити спідницю до сьомої години. Самий допит зовсім її не турбував, її вже кілька разів допитувано. А форма штурмовика чи есесівця її не лякала, так само, як і блиск гестапівського значка — чи то завдяки тому, що вона належала до тих небагатьох людей, які не відчували за собою ніякої провини, чи тому, що завдяки своїй професії знала справжню ціну всілякій бутафорії.

Вона загорнула мішечок з блискітками, голками й нитками разом з незакінченою спідницею, написала записку і прив’язала пакунок до ручки вхідних дверей. Потім повагом пішла слідом за гестапівцями. Вона ні про що не запитувала, бо думала про спідницю, що висіла на дверях, і здивувалася лише тоді, коли вони опинилися у лікарні.

— Чи знаєте ви цього чоловіка? — спитав один з комісарів.

Він відкинув простирадло. Правильне, приємне обличчя Беллоні майже не змінилося. Комісари чекали вибуху щирого чи лицемірного суму, що його живі вважають за свій обов’язок перед мертвими. Але в жінки вихопилося тільки тихе: «О!», немов вона хотіла сказати: «Яка шкода!»