Сьомий хрест, стр. 29
Тут було безлюдно. Обабіч вулиці стояли не жилі будинки, а поодинокі фабричні корпуси. Георг подумав, що берег тепер охороняють, і знову подався до міста. «Скільки часу змарновано! Вона ж чекає», — подумав він, поки не збагнув, що це дурниця. Лені не може ждати, бо нічого не знає.
Ніхто не допоможе, ніхто не чекає. Невже й справді немає нікого, хто б ждав, хто б йому допоміг? Рука боліла, він знову упав на неї, чиста пов’язка забруднилася.
На маленькій площі, куди виходив головний ринок, зачинялися рундучки. Перед трактиром стояла довга колона грузовиків.
Георг увійшов, розміняв п’ятдесят пфенігів і взяв собі шклянку пива. Його серце так підстрибувало, наче всередині було багато вільного місця. Але воно щоразу боляче ударялося об щось. «Довго я так не витримаю. Може, кілька годин, але кілька днів — нізащо».
Чоловік, що сидів за сусіднім столиком, пильно подивився на нього. Здається, я вже стрічався сьогодні з цим типом? Тепер знову біжи, кидайся в різні боки, як скажений собака; ніщо вже тобі не допоможе. Ну ж бо, Георге!
У трактирі і біля входу було багато людей — приїжджих, торговців з ринку. Георг уважно оглядав їх. Он молодий хлопець допомагає літній жінці навантажувати машину. Коли хлопець відійшов од машини до кошиків, Георг попростував до нього.
— Послухайте! Як прізвище тієї жінки на машині?
— Отієї, з паперовим мішечком? Пані Біндер.
— Отже, я не помилився, — сказав Георг, — мені треба їй щось переказати.
Він почекав біля кошиків, поки завели мотор, відтак підійшов до машини. Закинувши голову, він спитав жінку:
— Скажіть, ви пані Біндер?
— А що таке? Що таке? — недовірливо й здивовано спитала жінка.
Георг рішуче глянув на неї.
— Пустіть мене на хвилинку в машину, — сказав він. — Я вам все розкажу по дорозі, мені з вами в один бік.
Машина рушила. Георг міцно вчепився за борт. Він почав повільно, нагромаджуючи усякі подробиці, торочити щось про лікарню, про якихось далеких родичів.
Тим часом чоловік, що сидів за сусіднім столиком, підійшов до хлопця, з яким Георг розмовляв.
— Про що він вас запитував?
— Чи справді та жінка пані Біндер, — здивовано відповів хлопець.
VI
Шпалерник Меттенгаймер звичайно ходив обідати додому, коли працював десь поблизу. Але сьогодні він зайшов до кафе, замовив собі свинячої грудинки й пива. Малого учня він почастував гороховою юшкою. Потім і для учня замовив пива і почав розпитувати його поважним тоном, яким розмовляють з підлітками чоловіки, що самі вже виростили кількох синів. Зайшов якийсь чоловік, сів і замовив кухоль світлого пива. Меттенгаймер одразу ж упізнав його по новому фетровому капелюху; вранці вони разом їхали двадцять дев’ятим номером. На мить йому щось стиснуло коло серця. Він ураз замовк, похапцем проковтнув останній шматок і поспішив на роботу, щоб надолужити все, що, на його думку, прогаяв уранці. Дружині Меттенгаймер нічого не сказав про виклик. Тепер він постановив зовсім нічого й не говорити. Взагалі йому хотілось якнайшвидше забути про цей допит, про цей безглуздий виклик.
Він ніяк не міг утямити, навіщо його викликали. Та, мабуть, якоїсь особливої причини й не було. Просто вони час від часу вихоплюють когось із людей. В місті, либонь, багато таких «вихоплених». Тільки ніхто нічого не каже одне одному. Меттенгаймер, стоячи на драбинці, почав лаятися, бо погано наліпили бордюр. Він уже хотів був злізти з драбини, щоб навести лад і на нижньому поверсі.
Але нараз йому стало млосно, і він присів на щаблі.
Сміх штукатурів, що дражнили учня, дзвінкий голос хлопчика, який влучно відбивав кожен жарт, звучали в порожній лункій квартирі набагато гучніше, ніж голоси колишніх і майбутніх її мешканців, бо їх приглушують різні речі — всілякі килими й меблі. Шпалерник погойдувався на драбинці. Нараз хтось гукнув на сходах:
— Кінчай роботу!
Шпалерник крикнув у відповідь:
— Поки що я оголошую кінець роботи!
На зупинці двадцять дев’ятого номера Меттенгаймер знову стрівся з добродієм у фетровому капелюсі, що вранці їхав з ним трамваєм, а потім пив пиво у пивній. «Певно, теж працює десь тут», — подумав Меттенгаймер, коли той стрибнув слідом за ним у вагон.
Меттенгаймер кивнув йому. Раптом він згадав, що знову забув у швейцара пакунок з шерстю для дружини.
Вона вже вчора лаяла його за те. Тому він зійшов з трамвая і пішов назад швидким кроком, щоб встигнути на другий вагон. Меттенгаймер почувався дуже втомленим і з радістю думав про вечерю і взагалі про дім. Раптом його серце тривожно стиснулось, аж мороз пішов поза спиною: добродій у фетровому капелюсі, що залишився в тому вагоні, тепер опинився тут, на передньому майданчику.
Шпалерник не повірив своїм очам і пересів на інше місце. Ні, він не помилився. Він добре пам’ятає цей капелюх, виголену потилицю, короткі руки. Меттенгаймер спершу не думав пересідати в інший трамвай, а доїхати до Цейльштрасе і далі піти пішки. Але тепер вирішив зробити інакше: доїхавши до будинку гауптвахти, він зійшов і пересів у сімнадцятий. Старий зітхнув з полегшенням, нарешті він сам. Та ледве він піднявся на майданчик сімнадцятого номера, як почув за спиною квапливі кроки і сопіння людини, що стрибнула у вагон. Добродій у фетровому капелюсі глянув на нього байдуже й заразом дуже уважно. Потім повернувся до нього плечима, адже Меттенгаймер, виходячи, все одно мусив пройти повз нього.
Тепер старий зрозумів, що цей чоловік зійде разом з ним і що втекти від нього неможливо. Його серце закалатало від страху. Сорочка, що давно вже висохла, знову змокла від поту. «І що йому треба від мене? — думав Меттенгаймер — Що я таке зробив? Що я можу зробити?» Він не втримався і ще раз обернувся. У вечірній юрбі раз по раз миготіли капелюхи, і літні, й осінні, серед них Меттеигаймер побачив і капелюх, якого шукав, його власник ступав неквапливо, немов напевне знав, що шпалерник сьогодні більше не стрибатиме з вагона у вагон. Меттенгаймер перейшов вулицю. Перш ніж увійти у свій під’їзд, він швидко обернувся з тією рішучістю, що раптом опановує людей, які, коли треба, вміють дати відсіч. Обличчя переслідувача виринуло зовсім близько, невиразне миршаве обличчя і рот з гнилими зубами. Одяг на ньому, крім капелюха, був досить поношений. Може, капелюх теж був не новий, тільки не такий витертий. У цьому чоловікові, власне, не було нічого страшного. Меттенгаймера лякала дивна суперечність між настирливістю, з якою він переслідував його, і цілковитою байдужістю.
Коли Меттенгаймер зайшов до будинку, він поклав пакунок на сходи, щоб замкнути на ключ вхідні двері, які вдень брали на защіпку.
— Навіщо ти замикаєш, тату? — спитала його дочка Еллі, яка саме спускалася сходами.
— Тут протяг, — відповів Меттенгаймер.
— А хіба це заважає тобі нагорі в квартирі? — сказала Еллі. — О восьмій так чи так замкнуть двері.
Шпалерник пильно глянув на неї. Усією своєю істотою він відчув, що на другому боці вузької вулиці стоїть той чоловік і стежить за ним і його дочкою.
У глибині душі він любив Еллі більше за інших дітей.
Може, про це знає той чоловік, що стоїть там, навпроти.
Прояв яких таємних почуттів хотів він підгледіти? Яку провину? Здається, є така казка, де батько обіцяє віддати чортові те, що першим вийде з дому йому назустріч? Досі Меттенгаймер приховував від усієї родини, навіть від себе самого, що Еллі його найулюбленіша дитина. Він і сам не знав чому, мабуть, з двох зовсім різних причин. Вона була вродлива і завжди завдавала йому горя. Він радів, коли його навідували діти. Коли ж приходила Еллі, його серце стискалось у тому місці, де воно найдужче відчуває радість і горе. Скільки розкішних квартир опорядив він в думках для цієї дочки, скільки разів пробігала вона по анфіладах кімнат, либонь, не менш граціозно, ніж ті пихаті й вередливі жінки, яким їх чоловіки показують майбутні апартаменти.