Сьомий хрест, стр. 24

— Ви католик?

— Так.

— І тому ви проти розлучення?

— Ні, але шлюб…

— Для вас священний? Так? Для вас шлюб з негідником священний?

— Ніколи не знаєш наперед, чи залишиться людина назавше негідником, — тихо промовив Меттенгаймер.

Молодик якусь мить дивився на нього, потім сказав:

— Ви поклали свій носовичок у ліву кишеню піджака.

Раптом він грюкнув кулаком по столу і загорлав:

— Як же ви виховували свою дочку, коли їй міг сподобатися такий мерзотник?

— Пане комісаре, я виховав п’ятеро дітей. І я пишаюся ними. Чоловік моєї старшої дочки — штурмбанфюрер. Мій старший син…

— Я вас не питаю про ваших інших дітей. Я вас питаю зараз про вашу дочку Ельзу. Ви допустили, щоб ваша дочка одружилася з цим Гайслером. Наприкінці минулого року ви самі їздили з дочкою до Вестгофена.

Тут Меттенгаймер подумав, що на крайній випадок у нього все-таки є його тверда опора. Він відповів зовсім спокійно:

— То важка путь для молодої жінки.

Він подумав: «Цей молодий чоловік і мій менший син — однолітки. Як сміє він говорити зі мною таким тоном? Поганих же він мав батьків, поганих учителів…»

Рука Меттенгаймера, що лежала на лівому коліні, знову почала тремтіти, проте він спокійно додав:

— То був мій батьківський обов’язок.

Якийсь час було тихо. Меттенгаймер, зморщивши лоба, дивився на свою руку, що не переставала тремтіти.

— Навряд, чи ви ще раз матимете нагоду виконати цей обов’язок, пане Меттенгаймере.

Старий скочив з місця й вигукнув:

— Хіба він помер?

Коли допит досяг цього пункту, комісар, мабуть, відчув розчарування. В голосі шпалерника прозвучало щире полегшення. Справді, смерть тою хлопця одразу розв’язала б усе. Вона звільнила б старого і від тих неприємних обов’язків, які він сам брав на себе в рідкі, але вирішальні хвилини свого життя, і від хитромудрих та болісних спроб уникнути їх.

— А чому ви думаєте, пане Меттенгаймере, що він помер?

— Ви спитали… я нічого не думаю, — затинаючись, пробелькотів Меттенгаймер.

Комісар схопився на рівні. Він перехилився через стіл.

Його голос раптом став дуже лагідним:

— Чому, пане Меттенгаймере, ви гадаєте, що ваш зять помер?

Шпалерник стиснув тремтячу ліву руку правою рукою.

Він відказав:

— Я нічого не гадаю.

Від його спокою не лишилося й сліду. Інші думки витіснили з його душі надію позбутися Георга. Він подумав: «Таких упертих хлопців, — коли люди правду кажуть, — жорстоко катують, і Георг, напевне, помирав би дуже тяжкою смертю». Голоси цих людей заглушали різкий, сухий голос комісара — звичайний голос звичайної людини, що удає з себе поважну персону.

— Але ж у вас була якась підстава думати, що цей Георг Гайдлер помер? — Нараз гестапівець заричав — І не морочте мені голови, пане Меттенгаймере!

Шпалерник здригнувся. Він зціпив зуби й мовчки дивився на комісара.

— Адже ваш зять був молодий, здоровий, він ні на що серйозне не хворів. Тож, напевно, у вас були якісь підстави твердити таке?

— Та я ж нічого не твердив. — Шпалерник знову заспокоївся. Він навіть пустир свою ліву руку. А що було б, коли б він затопив цьому молодчикові у пику? Той застрелив би його на місці. А обличчя в комісара стало б червоним, як буряк, з білуватою плямою там, де вдарила його рука. Вперше за багато-багато років в його старечій, втомленій голові виникла відчайдушна, але нездійсненна думка. Він подумав: «Якби в мене не було родини!» Щоб приховати усмішку, він закусив кінчик вуса. Комісар здивовано подивився на нього.

— Тепер слухайте уважно, пане Меттенгаймере, Ми вислухали ваші показання, якими ви підтвердили наші власні спостереження, а в деяких важливих пунктах навіть доповнили, і хочемо вас застерегти. Ми хочемо застерегти вас у ваших же інтересах, пане Меттенгаймере, в інтересах вашої родини, де ви глава. Не кажіть і не робіть нічого такого, що б хоч якоюсь мірою стосувалося колишнього чоловіка вашої дочки Ельзи. І якщо у вас виникне якийсь сумнів або буде потрібна порада, то звертайтеся не до своєї дружини або іншого члена родини і не до священика, а до нашого головного управління, кімната вісімнадцять. Чи ви мене розумієте, пане Меттенгаймере?

— Звичайно, пане комісаре, — сказав Меттенгаймер.

Він не зрозумів ні слова. Проти чого його застерігали? Що підтвердилось? Які сумніви можуть в нього виникнути? Обличчя комісара, в яке йому тільки що хотілося вдарити, раптом закам’яніло — непроникне втілення влади.

— Тепер ви можете йти, пане Меттенгаймере. Ви живете на Ганзаштрасе, одинадцять? Ви працюєте у фірмі Гайльбаха? Хайль Гітлер!

Через хвилину Меттенгаймер уже був на вулиці. Тепле, тонке проміння осіннього сонця заливало місто і звеселяло його, мов навесні. І старого підхопив бурхливий людський потік. «Чого вони хотіли від мене? — думав він. — Нащо мене викликали? Може, все-таки через дитину Еллі? Вони можуть, як це називається, позбавити мене права опікування». Несподівано йому трохи відлягло. Він казав собі, що просто якийсь чиновник його про щось питав в якійсь офіційній справі. Через таку дрібницю нема чого хвилюватись. У нього не було ніякої охоти далі сушити собі цим голову. Йому захотілося, щоб навколо пахло клейстером, захотілося швидше одягнути робочий халат, пірнути у повсякденне життя так глибоко, щоб його ніхто не міг знайти. Підійшов двадцять дев’ятий номер трамвая. Старий проштовхався наперед і стрибнув у вагон. Його в свою чергу підштовхнув чоловік, що стрибнув за ним, — кругленький добродій у новому фетровому капелюсі, який з’їхав йому на потилицю. Добродій був лише трішечки молодший за Меттенгаймера. Вони обоє важко відсапувались.

— Нам з вами вже пізно викидати такі штуки, — сказав Меттенгаймер.

— Атож, — сердито відказав добродій.

Коли Меттенгаймер прийшов на роботу, Зімсеи стрів його такими словами:

— Якби я тільки знав, Меттенгаймер, що ви так скоро прийдете! Я думав, у вас пожежа або жінка в Майні втопилася.

— Просто ходив в одній справі, — сказав Меттенгаймер. — Котра година?

— Пів на одинадцяту.

Меттенгаймер натягнув халат і зразу почав лаятись:

— Знову спершу наліпили бордюр! Ну куди це годиться? Його зовсім не видно. Ви боїтесь, що шпалери замажуться? То будьте обережніші! А це треба обідрати, тільки час згаяли… — Він пробурмотів — Щастя, що я вчасно прийшов! — і застрибав по драбинах, мов білка.

IV

Георгові пощастило. Тільки-но відімкнули собор, як він перетворився на раннього богомольця. Він став там просто одним з небагатьох чоловіків серед численних жінок. Причетник пізнав його. «Ага, — задоволено подумав він, — цього теж було забрало, за три хвилини до кінця».

Георгові не зразу вдалося підвестись. Він ледве доплентався до дверей і вийшов. «Цей і двох днів не проживе, — подумав причетник. — Впаде просто на вулиці». Георгове обличчя зробилося й справді землисто-сіре, наче від смертельної хвороби.

Якби ж то не рука! Подумати тільки, якась дурниця губить усе! Де, коли це скоїлось у мене з рукою? На стіні з битим шклом учора вранці… Люди, що виходили з собору, виштовхнули його в маленьку вуличку. Обабіч вулиці стояли низенькі будинки, в крамницях уже світилося. Вуличка вивела Георга на велику площу, яка здавалася в тумані безмежною.

На площі й вуличці було повно людей. На ринку торговці відчиняли ларки. Ще в дверях собору апетитно запахло кавою і свіжим печивом, бо поруч була кондитерська. Погляди всіх, що виходили після обідні, зверталися до пирогів з яблуками і пухких булочок, виставлених у вітрині.

Коли Георгові в обличчя вдарило прохолодне, вологе повітря, він зовсім знесилів. Ноги йому підломилися, і він сів на брук. З собору вийшли дві сестри — старі діви.

Одна рішуче пхнула йому в руку п’ять пфенігів, друга вилаяла її:

— Ти ж знаєш, що це заборонено.

Молодша закусила губу. Її лаяли вже п’ятдесят років.