Лялька, стр. 89

— Шлангбаум купив, — обзивається якийсь голос в залі.

Пан Ленцький обводить зал невидющим поглядом і тільки тепер помічає свого адвоката.

— A-а, пане адвокате, — мовить він тремтячим голосом, — так не годиться!..

— Що не годиться?

— Не годиться… Так не чесно!.. — повторює обурений пай Ленцький.

— Що не годиться?.. — вже трохи роздратовано перепитує адвокат. — Після сплати іпотечного боргу вам залишиться ще тридцять тисяч карбованців…

— Але ж мені цей будинок коштував сто тисяч карбованців, а міг би бути проданий за сто двадцять тисяч, якби було по-тур-бу-ва-ти-ся!

— Еге ж, — підтверджує прислужник, — будинок вартий тисяч сто двадцять.

— О!.. Чуєте, пане адвокате? — каже Ленцький. — Якби було по-тур-бу-ва-ти-ся…

— Ну, я попросив би вас не ображати мене!.. А то ви слухаєте всяких підозрілих порадників, шахраїв з Пав’яка…

— Ну, це вже пробачте… — відповідає ображений прислужник. — Не кожен той, хто сидів у Пав’яку, неодмінно шахрай. А щодо порад…

— Так, будинок вартий був сто двадцять тисяч! — несподівано втручається новий союзник — добродій з фізіономією пройдисвіта.

Пан Ленцький дивиться на нього скляними очима й не може зрозуміти, що воно робиться. Не попрощавшись з адвокатом, він накладає в залі капелюха і виходить, обурюючись:

— Через цих жидів і адвокатів я втратив не менш як тридцять тисяч… Можна було взяти сто двадцять тисяч…

Старий Шлангбаум також виходить; по дорозі його перехоплює пан Цинадер, той чорнявий красень, вродливішого за якого не бачив пан Ігнац.

— Як це ви отаке діло робите, пане Шлангбаум? — каже чорнявий красень. Той будинок можна було купити за сімдесят одну тисячу. Зараз він більше не вартий…

— Для одного не вартий, для другого вартий; я завжди роблю тільки вигідні справи, — відповідає задуманий Шлангбаум.

Нарешті й Жецький залишає зал, в якому вже починаються інші торги і збирається інша публіка. Пан Ігнац повільно йде сходами вниз і думає: «Отже, будинок купив Шлангбаум, і купив за дев’яносто тисяч, як і казав Клейн. Але ж Шлангбаум — не Вокульський! Стах такої дурниці не зробив би… Ні! І з тією панною Ізабеллою все брехня, балачки…»

Розділ дев'ятнадцятий

ПЕРША ПЕРЕСТОРОГА

Була перша година дня, коли засоромлений і занепокоєний пан Ігнац підходив до магазину. Як можна було змарнувати стільки часу саме тоді, коли в магазині буває найбільш покупців? А коли до того ще сталося якесь лихо?

І що воно за приємність швендяти по вулицях в отаку спеку, вдихаючи порох та випари розпеченого асфальту!..

День справді був надзвичайно душний і сонячний. Тротуари й каміння пашіли жаром, до бляшаних вивісок та ліхтарних стовпів не можна було доторкнутись рукою, а від сліпучого світла у пана Ігнаца перед сльозавими очима кружляли якісь чорні метелики. «Якби я був богом, — подумав він, — то половину липневої спеки переніс би на грудень…»

Проходячи повз магазин, він глянув на вітрину й остовпів: вона вже другий тиждень не обновлялася!.. На ній стояли ті самі статуетки, майоліка, віяла, ті самі несесери, рукавички, парасольки та іграшки… Чи бачив хто отаке безладдя?.. «Але ж я й падлюка! — подумав він. — Позавчора впився, сьогодні вештаюсь по місту… Так оцю крамничку й чорти візьмуть, це вже напевне».

Ледве він переступив поріг магазину, не знаючи, що його більше болить, серце чи ноги, як до нього підбіг Мрачевський. Він уже був підстрижений і причесаний по-варшавському й так само, як колись, дуже напахчений; з аматорських мотивів він обслуговував покупців, хоч сам був гостем, та ще з далеких країв. Продавці тільки дивувалися з нього.

— Бійтесь бога, пане Ігнаце! — вигукнув він. — Я вже три години чекаю на вас. Ви тут, видно, всі подуріли…

Він узяв старого під руку й не звертаючи уваги на покупців, що здивовано на них дивились, бігом потяг у кімнату, де стояла каса.

Тут він безцеремонно пхнув посивілого на своєму посту ветерана-продавця на тверде крісло, став перед ним, трагічно заломивши руки, як Жермон [85] перед Віолетою і заговорив:

— Пане Ігнаце… Я знав, що після мого від’їзду торгівля у вас піде шкереберть, але не думав, що так скоро. Коли вас нема в магазині… то це ще байдуже… Але коли хазяїн дурниці клеїть, це вже скандал!..

Від здивування пан Ігнац вирячив очі.

— Пробачте!.. — вигукнув він, підводячись з крісла.

Але Мрачевський посадив його знову.

— Про…

— Тільки, прошу вас, не перебивайте, — сам перебив його запашний молодик. — Ви знаєте, що робиться? Сузін цієї ночі їде в Берлін побачитись з Бісмарком, а потім — у Париж, на виставку. І просить Вокульського, щоб він неодмінно — чуєте? — неодмінно їхав з ним. А той дур…

— Пане Мрачевський!.. Як ви смієте?!.

— Я від природи сміливий, а Вокульський божевільний!.. Аж сьогодні я взнав усю правду. Ви знаєте, скільки міг би хазяїн заробити на тому ділі з Сузіним? На десять, а п’ятдесят тисяч карбованців, гіане Жецький! А той йолоп не тільки не хоче їхати сьогодні, а ще й каже, що не знає, коли поїде. Він не знає, а Сузін може чекати не більш як два-три дні.

— А що ж Сузін? — тихо спитав стурбований пан Ігнац.

— Сузін? Звичайно, сердиться, а ще гірш — ображається. Каже, що Станіслав Петрович уже не той, що був, мовляв, гордує ним. Словом, скандал!.. П’ятдесят тисяч карбованців заробітку і безплатний проїзд. Ну скажіть, пане Жецький, хіба сам святий Станіслав Костка не поїхав би на таких умовах у Париж?..

— Безумовно, поїхав би! — буркнув пан Ігнац. — Де ж Стах… тобто пан Вокульський? — спитав він, підводячись з крісла.

— Сидить у вас на квартирі і складає звіт для Сузіна.

От побачите, скільки ви втратите на його примхах.

Двері кімнати відхилилися, і в них з’явився Клейн з листом в руці.

— Лакей Ленцьких приніс для хазяїна, — сказав він. — Може, ви йому віддасте, бо він, чортяка, сьогодні страшенно сердитий…

Пан Ігнац тримав у руці блідо-голубий конверт з візерунком з незабудок і вагався — йти чи не йти. Тим часом Мрачевський глянув йому через плече на адресу.

— Лист від Бельці! — вигукнув він. — Все зрозуміло!.. — І, сміючись, вибіг з кімнати. «Хай тобі чорт! — буркнув пан Ігнац. — Невже всі ці балачки — правда?.. Отже, задля неї від купує будинок за дев’яносто тисяч карбованців і втрачає на Сузіиі п’ятдесят?.. Разом сто сорок тисяч карбованців втрати! А той екіпаж, а скачки, а пожертви на добродійні цілі? А… той Россі, на якого панна Ізабелла дивиться з такою побожністю, як єврей на свої десять заповідей?.. Ех! Візьму-но я та облишу всі церемонії…»

Він застебнув піджака на всі гудзики, випростався й пішов з листом до себе на квартиру. На ходу він почув, що його чоботи трохи риплять, і це його чомусь підбадьорило.

У квартирі пана Ігнаца сидів Вокульський над купою паперів і щось писав.

— Ага!.. — сказав він, побачивши Жецького. — Ти не сердишся, що я тут розташувався, немов у себе вдома?

— Хазяїнові нема чого розводити церемонії, — криво усміхнувся пан Ігнац. — Ось тобі лист від… тих… від Ленцьких.

Вокульський глянув на адресу, розірвав конверта й почав читати. Прочитав раз, другий, третій… Жецький шпортався в своєму столі; помітивши, що його друг уже скінчив читати і, спершись головою на руку, задумався, він сухо спитав:

— Ти їдеш сьогодні з Сузіним в Париж?

— І не думаю.

— Я чув, що це вигідна справа… П’ятдесят тисяч карбованців…

Вокульський мовчав.

— Отже, поїдеш завтра або післязавтра? Сузін нібито може заждати тебе кілька днів?

— Я не знаю, коли поїду.

— Це погано, Стаху. П’ятдесят тисяч карбованців — це ж ціле майно, втратити його було б шкода… Якщо люди довідаються, що ти випустив з рук таку можливість…

— То скажуть, що я здурів, — перебив його Вокульський.

Він трохи помовчав і заговорив знову: