Лялька, стр. 71

Обід, вечір і кілька наступних днів панна Ізабелла провела дуже приємно. Дивувало її лише одне: за кілька останніх днів їх відвідало більше людей, аніж колись протягом цілого місяця. Бували години, коли в порожній недавно вітальні лунав сміх та веселі розмови, аж відпочилі меблі дивувалися з такої велелюдності, а в кухні слуги перешіптувались, що, мабуть, пан Ленцький відкілясь одержав великі гроші. Навіть дами, які ще на скачках не впізнавали панни Ізабелли, тепер прийшли до неї з візитами; а молоді люди хоч і не приходили, але впізнавали її на вулиці і шанобливо кланялись.

У пана Томаша теж тепер бували гості. Його відвідав граф Саноцький і наполегливо просив, аби пан Томаш умовив Вокульського перестати бавитися скачками та дуелями і взялись за справи спілки. Був граф Літинський і розказував дива про джентльменство Вокульського. А крім того, приїжджав кілька разів князь і просив пана Томаша, аби Вокульський не зважав на пригоду з бароном, не залишав напризволяще аристократії і пам’ятав про нещасну батьківщину.

— І умовте його, дорогий мій, — закінчив князь, — щоб він облишив дуелі. Це зовсім зайве; воно добре для людей молодих, а не для поважних і заслужених громадян…

Пан Томаш був у захваті, особливо коли згадував, що всі ці прояви визнання відбуваються напередодні продажу його будинку; рік тому така перспектива відстрашила б від нього людей.

— Я починаю посідати належне мені становище, — прошепотів пан Томаш і раптом оглянувся. Йому здалося, що позад нього стоїть Вокульський. Щоб заспокоїтись, він кілька разів повторив:

— Я нагороджу його… нагороджу. Він може бути певний моєї підтримки.

На третій день після дуелі панні Ізабеллі принесли дорогу шкатулку й листа, який схвилював її. Вона впізнала почерк барона.

В коштовній шкатулці справді лежав загорнений у папір зуб.

Трохи подумавши, панна Ізабелла одписала баронові дуже зичливого листа, запевнивши його, що вже не сердиться і шкатулку приймає, а зуба з належною шанобою надсилає власникові.

Тут уже не було ніякого сумніву, що тільки завдяки Вокульському барон помирився з нею і попросив пробачення. Панну Ізабеллу ця перемога майже розчулила, а до Вокульського вона відчула ніби вдячність. Вона замкнулася в своєму кабінеті й почала мріяти.

Мріяла про те, що Вокульський продав свій магазин і купив великий маєток, але залишився керівником торговельної спілки, яка дає величезні прибутки. Вся аристократія приймала його у себе, а вона, панна Ізабелла, зробила його своїм повірником. Він примножив їхні маєтності і довів їх до колишнього стану; він виконував усі її доручення; він ні перед чим не спинявся, якщо це було потрібно. Він, нарешті, знайшов їй чоловіка, гідного дому Ленцьких.

Все це він робив тому, що любив її ідеальною любов’ю, любив більш, ніж своє життя. І почував себе цілком щасливим, коли вона усміхалась до нього, або дарувала ласкавим словом, або за якусь виняткову заслугу сердечно стискала йому руку. Коли ж бог дав їй дітей, він знаходив для них бонн і вчителів, збільшував їхні маєтності, і, нарешті, коли вона вмерла (в цьому місці на прекрасні очі панни Ізабелли набігли сльози), він застрелився на її могилі… Ні, з делікатності, яку вона в ньому розвинула, він застрелився на кілька могил далі…

Прийшов батько і перебив її мрії.

— Здається, до тебе писав Кшешовський? — з цікавістю запитав пан Томаш.

Дочка показала на лист, що лежав на столі, й на шкатулку. Пан Томаш прочитав листа, похитав головою і нарешті сказав:

— Він все-таки божевільний, хоч і непоганий чоловік.

Але… Вокульський справді зробив тобі послугу: ти перемогла смертельного ворога.

— Я гадаю, що цього пана треба було б запросити колись на обід… Хотілося б познайомитися з ним ближче.

— Я вже кілька днів збираюся просити тебе про це!.. — радо відповів пан Томаш. — Не можна так суворо додержувати етикету з такою корисною людиною.

— Звичайно, — відказала панна Ізабелла, — адже навіть з вірними слугами ми поводимось часом ласкавіше, ніж звичайно.

— Схиляюсь перед твоїм розумом і тактом, Бельцю!.. — вигукнув пан Томаш і захоплено поцілував її в руку, а потім у чоло.

Розділ п'ятнадцятий

ЯК ЛЮДСЬКУ ДУШУ МУЧИТЬ ПРИСТРАСТЬ І ЯК — РОЗУМ

Одержавши від пана Ленцького запрошення, Вокульський вибіг з магазину на вулицю. Стіни кімнати давили його, а розмова з Жецьким, який зробив йому кілька докорів та зауважень, здалась надзвичайно дурною. Хіба ж не смішно, щоб старий затятий холостяк, який вірить тільки в магазин та в Бонапартів, дорікав йому шаленством?.. «Що ж у тому поганого, що я закохався?.? — думав Вокульський. — Може, воно трохи й пізно, але ж я ціле життя не дозволяв собі цієї розкоші. Кохаються мільйони людей, кохається в природі все здатне відчувати, то чого ж мені одному це має бути заборонено? Якщо ж правильний цей вихідний пункт, то правильне і все, що я роблю. Хто хоче женитись, повинен здобути маєтність, — і я її здобув. Мусить наблизитись до обраної жінки, — і я наблизився. Мусить піклуватися про її добробут і захищати від ворогів, — я роблю одне й друге. Чи, може, в боротьбі за своє щастя я когось скривдив? Чи нехтував обов’язками перед суспільством і ближніми?.. Ах, оті кохані ближні та оте суспільство, яке ніколи не дбало про мене, тільки чинило мені всілякі перешкоди, а від мене завжди вимагало жертв… Тим часом саме те, що вони називають шаленством, змушує мене виконувати так звані обов’язки. Якби не воно, я й досі сидів би, зарившись у книжки, як міль, а сотні людей заробляли б менше грошей. То чого ж вони від мене хочуть?» — роздратовано питав він сам себе.

Прогулянка на свіжому повітрі заспокоїла Вокульського. Він дійшов до Єрусалимських Алей і повернув до Вісли.

В обличчя йому повіяв свіжий східний вітер і розбудив в душі якісь дивні відчуття, що так виразно нагадали йому дитинство. Здавалося, що воно ось тут, на Новому Світі, і що в ньому ще гарячою хвилею клекоче молода кров.

Він усміхнувся до погонича, який худющою шкапою віз у довгастому ящику пісок, а відьма-жебрачка здалася йому милою бабусею; його веселив гудок, що линув з якоїсь фабрики, і хотілось побалакати з купкою чудесних хлопчаків, кі стояли на пагорку біля дороги й кидали камінням на прохожих євреїв.

Він уперто одганяв від себе думку про сьогоднішній лист і завтрашній візит до Ленцьких, хотів бути тверезим, але пристрасть перемогла. «Нащо вони мене запросили? — питав він сам себе, відчуваючи легкий внутрішній дрож. — Панна Ізабелла хоче зі мною познайомитись… Ну, звичайно, вони дають мені зрозуміти, що я можу свататись!.. Треба бути сліпим або дурним, щоб не помітити, що зі мною діється в її присутності…»

Він затремтів так, що аж зацокотів зубами. Тоді озвався приглушений розум. «Зажди, зажди! Від одного обіду й одного візиту ще дуже далеко до справжнього знайомства. А з тисячі таких знайомств хіба одне приводить до освідчення; з десяти освідчень — не більш як одне буває прийняте; та й з тих прийнятих ледве половина кінчається шлюбом. Треба бути зовсім божевільним, щоб навіть при довшому знайомстві надіятись на одруження, за яке може бути тільки один шанс проти двадцяти тисяч… Ясно чи ні?»