Лялька, стр. 67

— Заждіть… заждіть, дорогий пане Станіславе, — заспокоював його адвокат, знов садовлячи в крісло. — Отже, ви не відмовляєтесь від купівлі будинку?

— Ні. Цей будинок важить для мене більше, ніж спілка з усіма великими панами всього світу.

— Гаразд, гаразд… А може б, ви на певний час виставили замість себе яку-небудь підставну особу? В крайньому разі, це можна зробити від мого імені, а про гарантію на право власності турбуватись нічого. Найважливіше — не розчарувати людей, які вже з нами. Аристократія, відчувши смак до громадських справ, може до них звикнути, а §а півроку чи за рік ви станете й номінальним власником будинку. Ну що, згода?

— Нехай буде й так, — відповів Вокульський.

— Ну от, — сказав адвокат, — так буде найкраще. — Якби ви самі купили той будинок, то опинилися б у фальшивому становищі навіть перед Ленцькими. Звичайно, ми не любимо тих людей, до яких переходить наше добро — це по-перше. А по-друге, хто може поручитись, що у них не виникли б всілякі припущення. Можуть же вони подумати: він або переплатив або недоплатив нам. Якщо переплатив, то як він смів робити нам таку ласку, а як не доплатив, то — обманив нас…

Останніх слів адвоката Вокульський майже не чув; його обсіли інші думки, а як гість пішов, опанували ще більше. «Звичайно, — думав він, — адвокат має рацію. Люди про мене говорять і навіть осуджують, але я нічого не знаю, бо все це робиться за моєю спиною. Аж тепер я пригадую чимало дрібниць. Вже з тиждень купці, зв’язані зі мною, ходять з кислими фізіономіями, а супротивники тріумфують. В магазині також щось не гаразд… Ігнац смутний, Шлангбаум замислений. Лісецький став оприскливіший, ніж був раніш, наче передчуває, що незабаром втратить посаду. Клейн сердитий (соціаліст! Злоститься за скачки й дуель), а франт Земба вже починає крутитись коло Шлангбаума… Може, вгадує в ньому майбутнього власника магазину?.. Ах ви, люди, люди!..»

Вокульський став на порозі кабінету й кивнув до Жецького. Старий і справді був якийсь сам не свій і не дивився хазяїнові в очі.

Вокульський показав йому на стілець і, пройшовшись кілька разів по тісній кімнаті, сказав:

— Старий! Скажи одверто: що про мене говорять?

Жецький розвів руками.

— Ах, боже мій, що говорять…

— Викладай щиру правду, — підбадьорював його Вокульський.

— Щиру правду?.. Гаразд. Одні кажуть, що ти починаєш божеволіти.

— Браво!

— А другі… другі кажуть, що ти задумав якесь шахрайство…

— Нехай поцілують мене в…

— А всі кажуть, що ти збанкрутуєш, і то якнайшвидше…

— Ще раз в те саме місце, — додав Вокульський. — А що ти сам думаєш, Ігнаце?

— Я думаю, — без вагання відповів Жецький, — що ти вплутався в якусь темну справу, з якої не вийдеш цілим…

Хіба що вчасно від неї одмовишся, на що, сподіваюсь, у тебе вистачить розуму.

Вокульський спалахнув.

— Не відмовлюся! — вигукнув він. — Спрагла людина не втікає від криниці. А якщо має загинути, то загине, досхочу напившись… Чого ви кінець кінцем від мене хочете?

З дитинства я жив, мов птах із зв’язаними крилами: по наймах, по тюрмах, та хоч би й у тому нещасному шлюбі, в який сам запродався… А тепер, коли я розгорнув крила, ви починаєте гелготіти на мене, мов ті свійські гуси на дикого гусака, який зірвався летіти… Нащо мені цей клятий магазин або спілка!.. Я хочу жити, я хочу…

В цей час у двері кабінету хтось постукав, увійшов слуга Ленцького Миколай з листом. Вокульський гарячково ухопив конверт, розірвав його і прочитав:

Вокульський раптом так ослаб, що мусив сісти на стілець. Перечитав листа другий, третій, четвертий раз… Нарешті, опритомнівши, написав панові Ленцькому відповідь, а Миколаєві дав п’ять карбованців.

Пан Ігнац вибіг на кілька хвилин у магазин, а коли Миколай вийшов на вулицю, повернувся до Вокульського і продовжував перервану розмову:

— Все-таки, дорогий Стаху, подумай про все добре, може, ти сам відмовишся…

Тихо посвистуючи, Вокульський надів капелюха і, поклавши руку на плече старому другові, одповів:

— Слухай! Якби у мене під ногами розступилась земля… розумієш?.. За таке щастя я віддам життя…

— За яке щастя? — спитав Ігнац.

Але Вокульський уже виходив через задні двері.

Розділ чотирнадцятий

ДІВОЧІ МРІЇ

Від великодня панна Ізабелла часто думала про Вокульського. І дивна річ: її вражало те, що цей чоловік щоразу поставав в її уяві якимось іншим.

Панна Ізабелла знала багатьох людей і досить влучно характеризувала їх. Кожен з дотеперішніх її знайомих відрізнявся тим, що його можна було охарактеризувати одною фразою або словом. Князь був патріот, його адвокат — проноза, граф Літинський удавав англійця, її тітка була горда, Заславська — добра, Охоцький — дивак, а Кшешовський — картяр. Словом, кожна людина посідала якусь позитивну або негативну ознаку, інколи це була заслуга, а найчастіше — титул чи багатство, що мали голову, руки й ноги і носили більш чи менш модне вбрання.

Аж у Вокульському вона побачила не тільки нову особистість, а й не знане досі явище. Його не можна було охарактеризувати не тільки одною, а навіть сотнями фраз. Він ні на кого не був схожий, а коли взагалі його можна було з чим-небудь порівнювати, то хіба з місцевістю, на якій за цілий день подорожі можна натрапити на рівнини й гори, ліси й луки, води й пустелі, села й міста; де з-за імли на обрії виринають якісь невиразні пейзажі, не схожі на жоден з бачених досі. Її поривало здивування, і вона питала себе: чи це гра схвильованої уяви, чи він справді надприродна істота, в усякому разі — не знана досі в великосвітських салонах?

І панна Ізабелла стала систематизувати свої враження.

Спочатку вона зовсім не помічала Вокульського, лише відчувала наближення якоїсь величезної тіні.

Був якийсь чоловік, що кинув кілька тисяч карбованців на добродійні цілі й на сирітський притулок її тітки; потім хтось грав з її батьком в карти в клубі і щодня програвав; потім хтось викупив батькові векселі (може, то не Вокульський?..), далі купив її сервіз, нарешті, прислав різні речі для оздоби гробу господнього.

Цей хтось був зухвалий скоробагатько, який уже з рік переслідував її невідступним поглядом у театрах і на концертах. Це був брутальний цинік, який розбагатів на підозрілих спекуляціях, щоб купити собі репутацію у людей, а її, панну Ізабеллу Ленцьку, — у батька!..

З того часу в її пам’яті залишилась тільки незграбна постать, червоні руки та погордливе поводження, яке порівняно з чемністю інших купців здавалося нестерпним, а на тлі парасольок, віял, саквояжів та іншої галантереї — просто смішним. Це був промітний і нахабний купчик, який в своєму магазині удавав з себе відставного міністра.

Він був їй гидкий і навіть смертельно ненависиий, оскільки насмілився підкидати їм допомогу в формі купівлі сервізу та програшів батькові в карти.

Ще й сьогодні, думаючи про це, панна Ізабелла бгала на собі сукню, кидалась на канапу і, б’ючи кулаком по сидінню, шептала:

— Негідник!.. Негідник!..

Вже самі злидні, що загрожували її домові, сповнювали її гіркотою, а тут ще якийсь чужинець вдирається за завісу, що прикриває її найбільшу таємницю, якої вона не хотіла б відкрити самому богові. Все вона могла б пробачити, крім цього удару по її гордості.

Але ось сталася зміна декорацій. На сцену вийшов інший чоловік, який цілком недзвозначно заявив їй в вічі, що купив сервіз, аби на ньому заробити. Отже, він відчував, що допомагати панні Ізабеллі не вільно, а коли б навіть зробив це, то не тільки не шукав би розголосу або вдячності, а навіть подумати про це не посмів би.