Лялька, стр. 103

Але Стах досить скоро позатикав їм роти, одразу взявшись до роботи. Десь через тиждень після весілля він прийшов о восьмій годині ранку в магазин, зайняв місце покійного Мінцеля за конторкою і почав обслуговувати покупців, наче був не хазяїном, а найманим продавцем.

А вже через рік він зав’язав стосунки з московськими купцями, і це дуже корисно позначилось на торгівлі. Сміливо можна сказати, що під його керівництвом наш оборот потроївся.

Я полегшено зітхнув, побачивши, що Вокульський не думає задарма їсти хліб. Та й продавці перестали глузувати, упевнившись, що Стах не тільки більше за них працює в магазині, а ще й виконує нелегкі обов’язки вдома.

Ми принаймні в свята відпочивали, а йому, бідоласі, доводилось брати жінку під руку і шпацирувати — до обіду в костьол, після обіду в гості, а ввечері в театр.

При молодому чоловікові Малгожата просто переродилась. Вона купила піаніно й почала вчитися грати, найнявши якогось учителя-старика, «щоб. (як вона казала) Стасик не ревнував». Вільний від навчання час вона проводила в нарадах з шевцями, модистками, перукарями та зубними лікарями і з їхньою допомогою день у день ставала кращою.

А яка вона була ніжна з чоловіком!.. Частенько просиджувала в магазині по кілька годин, не зводячи очей з свого Стасюлика. Спостерігши, що серед купувальниць трапляються гарненькі, вона запроторила Стаха за шафи, а до того ще сказала зробити для нього будку, де він і сидів над торговельними книгами, як дикий звір в клітці.

Одного разу в будці щось страшно загрюкотіло. Я кинувся туди, за мною продавці… Боже мій, що ми побачили! Пані Малгожата лежить на підлозі, привалена столом і облита чорнилом, стілець зламаний, Стах злий і збентежений… Ми підвели хазяйку, що хлипала від болю, і з її натяків догадались, що то вона сама наробила такого рейваху, сівши зненацька чоловікові на коліна. Благенький стілець не витримав подвійного тягаря, а хазяйка, падаючи, вхопилась за стіл і звалила його на себе з усім лихом.

Стах надзвичайно спокійно сприймав галасливі прояви подружньої чулості, втішаючись підрахунками та торговельною кореспонденцією. А хазяйка не охолодала, навпаки — розпалювалась щодалі більше, і коли її чоловіченько, знудившись сидіти або в якійсь справі, виходив на вулицю, вона бігла за ним назирці й підглядала… чи не пішов він на побачення!..

Інколи, головним чином взимку, Стах виривався з дому й їхав до знайомого лісника, де цілий тиждень полював та тинявся по лісі. В таких випадках хазяйка вже на третій день виїжджала в погоню за своїм коханим втікачем, ходила за ним по лісовій гущавині й кінець кінцем привозила бідолаху додому.

Перші два роки Вокульський мовчки терпів цей суворий режим. А на третій щовечора почав заходити в мою кімнатку побалакати про політику. Часом, коли ми згадували про минуле, він, урвавши розмову й оглянувшись на всі боки, починав щось нове: «Слухай, Ігнаце…» Але в цю мить, немов по команді, згори прибігала служниця і кричала:

— Пані вас просить!.. Пані хвора!..

І він, бідолашний, тільки махав рукою й ішов до своєї жіночки, так і не сказавши того, що мав казати.

Через три роки такого життя (на яке, власне, не можна було скаржитись) я побачив, що цей сталевий чоловік починає згинатись в шовкових обіймах своєї жіночки. Він поблід, зігнувся, облишив свої вчені книжки, а взявся читати газети і кожну вільну хвилину говорив зі мною про політику. Інколи Стах передчасно виходив з магазину і йшов зі своєю дружиною в театр або в гості, нарешті і в себе запровадив вечірні прийоми, на які сходились старі, як смертний гріх, дами та пенсіонери-чоловіки, що любили грати в віст.

Стах не грав з ними, він тільки ходив коло столиків та придивлявся.

— Стережись, Стаху, — не раз казав я йому, — тобі сорок три роки. В твої літа Бісмарк тільки починав кар’єру.

Такі або подібні зауваження на хвилину будили його. Тоді він сідав у крісло й, підперши голову руками, думав.

Але до нього негайно підбігала пані Малгожата і кричала:

— Стасюлику! Ти знов задумався, це дуже погано… А там гостям нічого випити…

Стах підводився, діставав з буфета нову пляшку, наливав вино в вісім келихів і обходив столи, придивляючись, як гості грають у віст.

Таким способом лев поволі перетворювався на вола.

Коли я бачив його в турецькому халаті, в вишиваних бісером пантофлях і шапочці з шовковою китицею, я не міг повірити, що це той самий Вокульський, який чотирнадцять років тому в підвалі Махальського крикнув:

— Я!

Коли Кохановський писав:

— він, безумовно, мав на увазі жінку… Вони-бо приборкувачі й покорителі чоловічого роду!

Тим часом на п’ятому році свого другого заміжжя пані Малгожата почала підмальовуватись. Спочатку потроху, а далі все більше, енергійніше та все новими засобами.

Отож, почувши про якийсь еліксир, що повертав літнім дамам свіжість та чарівність юності, вона так старанно натерлась ним увечері з голови до п’ят, що тієї самої ночі лікарі вже не могли її врятувати. Бідолаха померла через два дні від зараження крові, зберігши притомність лише настільки, щоб викликати нотаріуса та заповісти все своє майно своєму Стасюликові.

Стах і після цього нещастя мовчав, але спохмурнів ще більше. Маючи кілька тисяч карбованців доходу, він перестав займатися торгівлею, порвав з усіма знайомими і поринув у наукові книжки.

Я не раз казав йому: вийди між люди, розважся, ти ж ще молодий, можеш оженитися…

Але все це було ні до чого.

Одного разу (десь через півроку після смерті Малгожати), бачачи, що чоловік на очах сохне, я порадив йому:

— Пішов би ти, Стаху, в театр! Сьогодні йде якраз «Віолета», адже на цій виставі ви були з покійною останній раз.

Він схопився з канапи, на якій читав книжку, і сказав:

— А знаєш… я так і зроблю! Подивлюся, як її тепер грають.

Він пішов у театр, а на другий день я не міг його впізнати: в знеможеному чоловікові прокинувся мій Стах Вокульський. Він випростався, очі набрали блиску, голос сили…

З того часу він ходив на всі вистави, концерти й лекції.

Незабаром він поїхав у Болгарію, де заробив величезні гроші, а через кілька місяців після повернення одна стара пльоткарка (пані Мелітон) сказала мені, що Стах закоханий.

Я посміявся з тієї дурної балачки, бо чого б закоханому виїжджати на війну! Аж тепер — на жаль! — починаю припускати, що стара мала рацію.

Хоча од цього відродженого Стаха Вокульського всього можна сподіватись. А що, коли справді?.. Ото б я посміявся з доктора Шумана, який так сміється з політики!

Розділ двадцять перший

ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Політичне становище таке непевне, що я зовсім не здивувався б, якби до грудня почалась війна.

Людям завжди здається, що війна може початися тільки весною, мабуть, вони вже забули, що прусська і французька війни почалися влітку. Не розумію, відкіля це упередження проти зимових кампаній?.. Зимою комори повні хліба, а дороги, як мур; тим часом навесні у хлібороба переднівок, Дороги, як тісто, а де пройшла батарея — можна купатись.

З другого ж боку, безконечні зимові ночі, потреба теплої одежі та житла для війська, тиф… Правду кажу, я не раз дякував богові за те, що він не створив мене полководцем Мольтке; ото йому, неборакові, є про що надумати!..

Австрійці, а швидше угорці, вже далеко пройшли в глиб Боснії і Герцеговіни, де їх не дуже гостинно приймають.

Знайшовся навіть якийсь Газі Лоя, нібито уславлений партизан, який завдає їм багато клопоту. Шкода мені угорської піхоти, хоч, правда, теперішні угорці ні к чорту не годяться. Коли їх у сорок дев’ятому році душили чорно-жовті [93], вони кричали: кожен народ має право боронити свою незалежність!.. А тепер що? Самі лізуть у Боснію, куди їх ніхто не кликав, а босняків, котрі від них бороняться, називають злодіями і розбійниками. Їй-богу, я що далі, то менше розумію політику! І хто його знає, чи не має рації Стах Вокульський, що перестав нею цікавитись (якщо перестав?).