Будденброки, стр. 96

— Отак і сказав? Просто так і сказав? — захоплено вигукнула пані Перманедер… Вона» миттю забула про свою попередню розмову з братом і вся була під враженням почутого анекдота. — «Я вже давно сиджу!» Чудово!..

— Ну так, і будь певна, що відтоді граф геть змінив своє ставлення до мене: подавав руку, коли я приходив, підсовував мені стільця… Кінець кінцем ми, можна сказати, заприятелювали… Навіщо я тобі це розповів? Та щоб запитати: чи мав би я сумління, право, внутрішню впевненість провчити в такий от спосіб, пана фон Майбома, якби він, домовляючись зі мною про ціну на своє зерно, забув запропонувати мені стільця?..

Пані Перманедер мовчала.

— Ну гаразд, — нарешті мовила вона й підвелася. — Ти маєш слушність, Томе, і я вже сказала, що не хочу тебе силувати. Ти сам знаєш, до чого братися, а від чого відмовлятися, і на цьому станемо. Повір тільки мені, що я прийшла до тебе з добрим наміром… Ну, годі! На добраніч, Томе!.. Або ні, стривай. Я ще забіжу поцілувати твого Ганно й привітатися з нашою милою Ідою… А повертаючись, ще раз зазирну до тебе…

І пані Перманедер вийшла з кімнати.

Розділ третій

Вона піднялася на третій поверх і повз «балкон», широкою галереєю з білим, позолоченим поруччям, зайшла до передпокою, звідки одні двері, відчинені, вели в коридор, а другі, ліворуч, — до сенаторової прибиральні. Пані Антонія обережно натиснула клямку дверей у кінці коридора і вступила до великої кімнати з рясними квітчастими завісами на вікнах.

Стіни кімнати видавалися занадто голими. Крім дуже великої гравюри в чорній рамі над Ідиним ліжком, що зображала Джакомо Мейєрбера в оточенні персонажів з його опер, та кількох англійських кольорових літографій з білявими дітьми в червоних сукенках, пришпилених до ясних шпалер, на них не було нічого. Їда Юнгман сиділа посеред кімнати перед великим розсувним столом і церувала панчішки Ганно. Відданій пруссачці перейшло вже за п’ятдесят, і хоч вона рано почала сивіти, коси в неї і досі не побіліли, тільки стали якісь попелясті, рівна постать лишилась кремезною і дужою, а карі очі були такі самі ясні й жваві, як і двадцять років тому.

— Добрий вечір, Ідо, голубонько, — привіталася пані Перманедер тихо, але радісно, бо братова розповідь вернула їй чудовий настрій. — Як тобі живеться, старе луб’я?

— Е, Тоні, невже таки луб’я, серденько? Так пізно завітала до нас?

— Еге ж, я була в брата… у невідкладній справі. Шкода тільки, що нічого не вийшло… А він спить? — запитала Тоні, кивнувши головою на ліжечко з зеленою завіскою під стіною ліворуч, присунене узголів’ям до високих дверей, що вели до спальні сенатора Будденброка та його дружини.

— Тс-с-с, — прошепотіла Іда, — не збуди його.

Папі Перманедер навшпиньки підійшла до ліжечка, обережно відсунула завіску і, нахилившись, задивилася на личко свого небожа.

Малий Йоганн Будденброк лежав на спині, але голову в темно-русявих кучерях повернув набік, обличчям до кімнати, і тихо сопів у подушку. Одна його ручка лежала на грудях, а друга була простягнена на ватяній ковдрі; зігнуті пальчики ледь видніли з довгих широких рукавів нічної сорочки і час Від часу легенько сіпалися. Трохи розтулені губи також ворушилися, наче пробували щось вимовити. Подеколи обличчям знизу догори перебігала болісна судома: спершу починало тремтіти підборіддя, далі той рух захоплював чутливі ніздрі і завмирав у м’язах вузенького чола… Довгі вії не могли затулити синюватих тіней у куточках очей..

— Йому щось сниться, — зворушено мовила пані Перманедер.

Тоді знову нахилилася, обережно поцілувала дитину в теплу від сну щічку, дбайливо засунула завіску й вернулася до столика, де Іда в жовтому світлі лампи натягла на грибок нову панчоху, оглянула дірку й почала вже зашивати її.

— Ти все церуєш, Ідо. Дивно, я тебе інакше й не уявляю, як не за цією роботою!

— Еге ж, Тоні, еге… Відколи він пішов до школи, на ньому все як горить.

— Справді? Таж він така тиха, тендітна дитина…

— Тиха, а от бачиш…

— Він любить ходити до школи?

— Ой ні, Тоні! Хотів би й далі вчитися в мене. Та й я хотіла б, бо вчителі не знають його змалку, як я знаю, і не вміють до нього підійти… Йому буває важко стежити за уроком, він швидко стомлюється…

— Сердешний! Йому вже перепадало лінійкою від учителів?

— Та де! Муй боже кохани… Чого б вони були такі жорстокі до нього! Досить хлопчикові глянути їм у вічі…

— А що він робив, як його вперше відвели до школи? Плакав?

— Звичайно, плакав. Він швидко плаче… Не голосно, тільки схлипує… Вчепився за сурдут пана сенатора і все просив його не йти додому…

— То його брат відводив?.. Так, це важка хвилина, Ідо, повір мені. Я пам’ятаю свій перший день, ніби це було вчора. Я ревла… далебі, ревла, мов корова! Як мені було тяжко! І чого? Того, що вдома гарно жилося, як і Ганно. Діти з аристократичних домів усі плакали, я це відразу помітила, а решті хоч би що, вони дивилися на нас і щирили зуби… Господи, що з ним, Ідо?..

Її рука, піднята вгору, завмерла в повітрі. Вона злякано обернулась до ліжечка, бо звідти почувся крик, тривожний крик, у якому бриніла дедалі більша мука й жах. Ось він пролунав ще раз, а тоді майже поспіль утретє, вчетверте, вп’яте. «Ой-ой-ой!» — сповнений ляку, обурення і відчаю протест проти якоїсь почвари, що привиділась малому Ганно вві сні… За мить він підвівся на ліжку й замурмотів щось незрозуміле, вдивляючись широко розплющеними золотаво-карими очима в якийсь інший світ і не помічаючи того, що його оточував…

— Нічого, — мовила Їда. — Це pavor [68]. Ох, часом буває куди гірше! — Вона спокійно відсунула роботу, важким, сягнистим кроком підійшла до Ганно і, лагідно втішаючи його, вклала назад у ліжко і вкрила ковдрою.

— Ага, pavor… — проказала пані Перманедер. — Він прокинувся?

Ні, Ганно не прокинувся, хоч його очі й далі були втуплені в щось невидиме, а губи не переставали ворушитися.

— Що? Ну… ну… Не балакаймо вже, спімо… Що ти кажеш? — запитала Іда.

Пані Перманедер теж підійшла до ліжечка, дослухаючись до тривожного мурмотіння дитини.

— Я вийду… в свій… садочок… — казав Ганно, ледь повертаючи язиком, — тюльпани поливати…

— Він читає віршика, — пояснила Іда Юнгман, хитаючи головою. — Ну… ну, досить, спи вже, дитино моя!

— Аж там… горбатий карлик… Їх хоче всі зірвати, — докінчив Ганно і зітхнув.

Раптом вираз обличчя в нього змінився, очі трохи примружились, і він, соваючи по подушці головою, проказав тихим, скорботним голосом:

Після цих слів він схлипнув, з-під він виступили сльози, поволі покотилися по щоках… І збудили його. Він обняв Іду, озирнувся довкола заплаканими очима, вдоволено промурмотів щось про «тітку Тоні», вмостився зручніше і спокійно заснув.

— Дивно! — сказала пані Перманедер, коли Іда знову сіла до столика. — Що то були за віршики, Ідо?

— У нього є така читанка, — відповіла панна Юнгман. — Зветься «Хлопчиків чарівний ріг». Чудні віршики… Цими днями йому треба було вивчити їх напам’ять, і він усе балакав про той з горбатим карликом. Ти не знаєш його? Моторошний вірш. Той горбатий скрізь товчеться, розбиває горщика, з’їдає кисіль, краде дрова, ламає прядку… з усіх глузує… І врешті ще й просить, щоб за нього молилися! На хлопчину це справило таке враження, що він думав про карлика цілими днями. І знаєш, що він казав мені? Кілька разів казав: «Правда ж, Ідо, він робить так не через те, що лихий, не зі злості?.. Просто йому сумно. І як він зробить щось погане, то стає ще сумніший… А коли за нього помолитися, йому вже не треба буде так робити». Ще й сьогодні ввечері, коли мама, збираючись на концерт, прийшла побажати йому на добраніч, він спитав, чи не помолитись йому за горбатого карлика…