Будденброки, стр. 72
Тоні взяла в Іди холодну хусточку і з полегкістю відіткнула.
— Врешті, це має статися, — знову почала вона, — бо йдеться про основне: що я знову вийду заміж, а не гибітиму тут у становищі розлученої жінки… Ох, Ідо, я все думаю про минуле, про ті дні, коли вперше з’явився Грюнліх, і про сцени, які він мені влаштовував… скандальні сцени, Ідо! А потім Травемюнде, Шварцкопфи… — спроквола мовила вона, і очі її на хвилю мрійливо спинилися на зацерованій Ерічиній панчосі. — Далі заручини, Еймсбютель і наш дім — він був аристократичний, Ідо. Як згадаю свої халати… Таких я в Перманедера не матиму. Розумієш, життя вчить людину скромності. І доктор Класен, і дитина, і банкір Кессельмайєр… а потім кінець… Ти собі не уявляєш, який то був жах! А коли наберешся такого страшного досвіду… Але Перманедер ні в які брудні афери не вплутається, цього я від нього найменше сподіваюся, і з ділового боку ми на нього можемо цілком покластися, бо мені справді здається, що він з Ноппе непогано заробляє на нідерпаурівській броварні. А коли я стану його дружиною, Ідо, то вже зумію розворушити в ньому шанолюбство, ось побачиш! Допильную, щоб він як слід працював, домагався успіхів, додавав слави мені і всім нам, адже це його обов’язок, якщо він бере собі жінку з родини Будденброків!
Тоні заклала руки за голову і втупила очі в стелю.
— Так, ось уже цілих десять років минуло відтоді, як я дала своє слово Грюнліхові!.. Десять років! І тепер усе починається спочатку, мені треба знову казати комусь «так». Знаєш, Ідо, життя страшенно складна річ!.. Але різниця в тому, що тоді з цього робили велику подію, мене силували, мучили, а тепер усі принишкли і вважають, що я неодмінно дам слово. Бо розумієш, Ідо, в моїх заручинах з Алоїзом — я вже називаю його Алоїзом, бо, врешті, це повинне статися, — немає нічого врочистого й радісного, і йдеться зовсім не про моє щастя. Просто своїм другим заміжжям я спокійно й тверезо маю загладити перше, бо це мій обов’язок перед нашою родиною. Так вважає мама, і так вважає Том…
— Що ти, серденько моє! Коли ти не хочеш за нього, коли він не дасть тобі щастя…
— Ідо, я знаю життя, і вже тепер не така дурна, як була раніше, і очі також маю. Мама… що ж, вона, може, й не силувала б мене, бо все непевне в житті вона обминає своїм «assez». Але Том… той хоче цього. Я його наскрізь бачу! Знаєш, що він думає? А ось що: «За будь-кого! Якщо тільки він не останній негідник. Бо йдеться вже не про блискучу партію, а про те, щоб другим заміжжям хоч сяк-так виправити тодішню помилку». Отак він думає. І будь певна: як тільки Перманедер приїхав до нас, Том нишком зібрав про нього всі відомості, а що вони виявилися більш-менш задовільні, то це для нього справа вирішена… Том політик і знає, чого хоче. Хто витурив Христіана?.. Може, це занадто круте слово, Ідо, але так воно сталося. А чому? Тому, що Христіан ганьбив фірму й родину, і в Томових очах, Ідо, я роблю те саме, не словами і вчинками, а вже самим тим, що я розлучена жінка. Він хоче покласти цьому край і має слушність. Їй-богу, я не менше люблю його через це і сподіваюся, що він мені відплачує тим самим. Урешті, я всі ці роки тільки й мріяла знову почати життя, бо в матері мені нудно, — прости мені, господи, коли це гріх! Але мені ще тільки минув тридцятий, і я почуваю себе молодою. Люди не всі однакові, Ідо: ти в тридцять років уже посивіла, у вас це родинне, і твій дядько Праль, той, що помер від гикавки…
Тієї ночі вона ще висловила багато життєвих спостережень, кілька разів проказала: «Врешті, це має статися», — потім заснула і глибоко, солодко проспала п’ять годин.
Розділ шостий
Над містом висів туман, але пан Лонге, каретник з Йоганшсштрасе, на восьму годину сам приїхав на Менгштрасе великою критою каретою без бічних стінок і заявив:
— За годину вигляне сонечко.
На тому всі й заспокоїлись.
Пані Елізабет, Антонія, пан Перманедер, Еріка та Іда Юнгман поснідали разом і тепер, готові в дорогу, одне за одним збиралися внизу у переході, де мали зачекати на Герду й Томаса. Пані Грюнліх у кремовій сукні й атласній краватці, зав’язаній під самим підборіддям, хоч спала вона й не цілу ніч, виглядала чудово. Всі її сумніви й вагання, мабуть, уляглися, бо коли вона розмовляла з гостем, повільно застібаючи гудзики на тоненьких рукавичках, на обличчі в неї був написаний спокій, упевненість, майже врочистість… До неї повернувся настрій, добре відомий з колишніх часів. Почуття власної значущості, важливості вибору, перед яким вона опинилася, свідомість, що знову настав день, який зобов’язує її до великого чину в історії своєї родини, переповнювали її душу і змушували серце схвильовано налататися в грудях. Цієї ночі їй снилося те місце в родинних паперах, де вона думала написати про свої другі заручини, про подію, що мала стерти чорну пляму в тих аркушах, і Тоні нетерпляче й радісно чекала, коли з’явиться Том, щоб велично кивнути йому головою…
Нарешті прийшов консул з дружиною, трохи спізнившись, бо молода пані Будденброк не звикла так рано закінчувати свій туалет. Він був бадьорий і свіжий, у ясно-брунатному костюмі в дрібну кратку, з-під широких вилог якого видніли краї світлої жилетки. Очі його всміхнулися, коли він побачив незрівнянно поважне, сповнене гідності Тонине обличчя. Зате Герда, чия загадкова, трохи хвороблива врода дивно контрастувала із здорового красою зовиці, зовсім не мала святкового настрою. Мабуть, вона не виспалась. Густий фіалковий колір її сукні дуже своєрідно гармоніював з рудавим відтінком буйних кіс і ще дужче підкреслював матову білість шкіри; синюваті тіні в куточках близько посаджених карих очей здавалися сьогодні ще глибшими й темнішими… Вона холодно підставила свекрусі чоло для поцілунку, з ледь іронічним виразом подала руку панові Перманедеру, а коли пані Грюнліх, побачивши її, ляснула в долоні й голосно вигукнула: «О господи, Гердо, яка ти сьогодні гарна!» — відповіла їй тільки байдужою усмішкою.
Вона почувала глибоку відразу до таких заходів, як сьогоднішній, а надто влітку, та ще й у неділю. Гердині покої здебільшого були заслонені, сповнені присмерку, вона рідко виходила на вулицю, боялася сонця, святково одягнених міщан, запаху кави, пива й тютюну і понад усе в світі ненавиділа спеку й гармидер.
— Серце моє, — між іншим сказала вона Томасові, коли вирішено поїхати у Швартау й поснідати в ресторані «Під велетенським кущем», щоб мюнхенський гість познайомився трохи ще й з околицями їхнього старовинного міста, — ти ж бо знаєш, що господь створив мене для спокою і буднів… Такі люди, як я, не пристосовані до руху й перемін. Думаю, ви пробачите мені…
Вона б не вийшла за Тома заміж, якби не була впевнена, що в таких випадках він її зрозуміє і підтримає.
— Боже мій, звичайно, ти маєш слушність, Гердо. Здебільшого люди просто самі себе дурять, коли вважають, що на таких прогулянках можна розважитись… Але ж їдеш на них, бо не хочеш здаватися іншим та й собі самому диваком. Таке марнославство кожному властиве, правда ж? А то ще можуть подумати, що ти самітний і нещасний, і тоді тебе менше поважатимуть. Крім того, ще одне, люба Гердо… Всі ми маємо підставу упадати коло пана Перманедера. Я не сумніваюся, що ти розумієш становище. Є певна надія, і було б шкода, дуже шкода, якби вона не справдилась…
— Я тільки не розумію, серце моє, наскільки моя присутність… а втім, байдуже. Коли ти цього бажаєш, я поїду. Якось переживемо цю неприємність.
— Я буду тобі щиро вдячний…
Товариство вийшло надвір. Сонце й справді вже пробивалося крізь ранковий туман; святково гомоніли дзвони на Марийській церкві, повітря сповнював пташиний щебет. Візник скинув капелюха, і пані Елізабет з патріархальною доброзичливістю, що часом трохи бентежила Томаса, найщирішим тоном сказала йому:
— Доброго ранку, голубе! Ну, сідаймо, любі мої! Тепер годилося б слухати ранкову молитву, та сьогодні ми воздамо хвалу господові в наших серцях на вільному повітрі, правда, пане Перманедере?