Будденброки, стр. 65

— Чудово, Гердо! Ми з тобою не осоромились. Такі речі дуже важливі… Я не маю ніякого бажання влаштовувати бали і дивитися, як вистрибує тутешня молодь; та й місця в нас на таке нема. Але треба, щоб солідним людям у нас подобалось. Щоправда, такий обід коштує трохи дорожче… проте виправдує себе.

— Ти маєш слушність, — відповіла вона, поправляючи мереживо, крізь яке просвічували білі, як мармур, груди. — Я також безумовно волію прохані обіди. Вони дуже заспокоюють нерви… Після обіду я трохи грала і почувала себе якось дивно… А тепер моя голова наче мертва, якби навіть у цю кімнату вдарила блискавка, я б і то не здригнулася.

Коли пів на дванадцяту консул сів з матір’ю до столу снідати, вона прочитала йому такого листа: «Мюнхен, 2 квітня 1857 року.

Марийський майдан, 5.

Люба мамо!

Пробачте мені, бо це ганьба, що я вже тут вісім днів, а й досі вам не написала; в мене багато вражень від того, що я тут бачу, — та про це пізніше. Тепер я нарешті спитаю, як вам усім, любі мої, живеться: вам, мамо, Томові й Герді, Еріці, Христіанові, Тільді й Іді, — це найважливіше.

Ох, чого я тільки не набачилась за цих кілька днів! Пінакотеку, і гліптотеку, і двірську броварню, і двірський театр, і церкви, і всяку всячину. Про це розповім, коли вернуся, а то сили не стане все описати. Ми вже їздили в долину Ізара, а на завтра плануємо прогулянку до Вюрмського озера. І так щодня; Єва ставиться до мене дуже добре, і пан Нідерпаур, директор броварні, приємна людина. Ми живемо на дуже гарному майдані в центрі міста, з криницею посередині, як і в нас на ринку; від нашого дому зовсім близько до ратуші. Такої будівлі я ще зроду не бачила! Вся згори донизу розмальована святими Георгіями, що вбивають драконів, і давніми баварськими князями у військовому об ладунку і з гербами. Уявляєте собі?

Так, Мюнхен страшенно мені сподобався. Кажуть, що тутешнє повітря зміцнює нерви; і з шлунком моїм тепер усе гаразд. Я п’ю багато пива, і з великою приємністю, тим паче, що тутешня вода не дуже добра, але до їжі ніяк не звикну. Тут їдять надто мало городини й забагато борошняних страв, наприклад, підлив, якщо, прости господи, те вариво можна назвати підливою. Тут навіть уявлення не мають про добру телячу полядвицю, бо різники рубають м’ясо як трапиться. І дуже мені бракує риби. Або ще таке: з ранку до вечора їдять салат з огірків та картоплі й запивають пивом! Здуріти можна! У мене в животі бурчить від такої мішанини.

Взагалі, до багатьох речей треба звикати, коли попадеш у чужий край, самі розумієте. Зовсім інші, незвичні гроші, важко порозумітися з простими людьми і з слугами, бо Для них я розмовляю надто швидко, а вони для мене казна по-якому — а до всього ще й католицтво; ви знаєте, як я його ненавиджу, чути про нього не можу…»

У цьому місці консул, що сидів на канапі, тримаючи в руці бутерброд з тертим зеленим сиром, голосно засміявся.

— Так, Томе, ти смієшся… — мовила мати й постукала середнім пальцем по столу. — А мені якраз дуже подобається, що вона твердо тримається віри батьків і зневажає всі ті католицькі витребеньки. Я знаю, Томе, що ти у Франції і в Італії перейнявся певною симпатією до папської церкви, але в тебе це не релігійність, а щось інше, і я розумію, що саме. Та хоч ми повинні ставитись толерантно до чужої віри, все ж таки бавитись такими речами — величезний гріх, і я молитиму бога, щоб він з роками зміцнив у вірі тебе й твою Герду, бо я знаю, що вона також не вельми ревна євангелічна. Ти вже пробач матері це зауваження. «Над криницею, — читала вона далі, — яку мені видно з вікна, стоїть статуя пречистої діви Марії. Часто до криниці приносять вінки. То дуже гарне видовище, коли прості люди з трояндовими вінками в руках стають там навколішки й моляться, але ж сказано в святому письмі: «Помолися в храмині». На вулиці тут часто можна зустріти ченців, дуже поважних на вигляд. Та уявіть собі, мамо: вчора на Театінерштрасе повз мене проїздив у кареті якийсь високий духовник, може, навіть архієпіскоп, літній уже чоловік, — і ось цей добродій стрельнув у мене очима, немов тобі гвардійський лейтенант! Ви знаєте, мамо, що я не дуже високої думки про ваших приятелів, місіонерів і пасторів, але Плаксивий Трішке, напевне, ніщо порівняно з тим церковником-suitier…»

— Тьху, — не витримала засмучена пані Елізабет.

— Пізнаю нашу Топі! — зауважив консул.

— Що ти хочеш цим сказати, Томе?

— Я певен, що вона сама його трошки підохотила на це… щоб випробувати!.. Я ж бо знаю Тоні! В кожному разі, те «стріляння очима» її неабияк розвеселило… чого, мабуть, і хотів старий добродій.

Пані Елізабет вирішила краще промовчати і знову взялася до листа: «Позавчора Нідерпуари влаштували прохану вечерю, що вдалася на славу, хоч я не завжди могла стежити за розмовою, та й тон її часом здавався мені досить equivoque [55]. Серед гостей був навіть один співак з двірської опери, — він співав після вечері, — і один молодий маляр, що попросив у мене дозволу намалювати мій портрет, але я не погодилась, бо вважала це за непристойне. Найбільше я бавила час з паном Перманедером — чи хто б міг подумати, що на світі бувають такі прізвища? Він торговець хмелем, приємний, веселий чоловік, уже немолодий, але но одружений. Я сиділа з ним поряд за столом і потім трималася біля нього, бо він єдиний з усього товариства виявився протестантом: хоч він корінний мюнхенець, проте родина його походить з Нюрнберга. Він запевнив мене, що дуже добре знає нашу фірму, і уяви собі, Томе, як мене втішив його сповнений поваги тон, коли він казав це! Він дуже докладно розпитував про всіх нас, скільки в мене братів і сестер тощо. Питав також про Еріку і навіть про Грюнліха. Він часом навідується до Нідерпаурів, а завтра, мабуть, поїде разом з нами на Вюрмське озеро.

Ну, а тепер adieu, мамо, більше не можу писати. Коли бог поможе дочекатися, як ви любите казати, я пробуду тут ще тижнів зо три або й місяць, а тоді вже усно розповім вам про Мюнхен, бо в листі не знаю, з чого й почати. Але можу сказати, що він мені дуже подобається, тільки треба навчити куховарку готувати як слід підливи. Скажу вам одне: я, звичайно, стара жінка, моє життя минулося, і мені вже нема чого сподіватися на цьому світі, але якби, наприклад, колись Еріка, як бог поможе дочекатися, захотіла вийти сюди заміж, то я б не заперечувала…»

В цьому місці консул знову перестав їсти і, відкинувшись на спинку канапи, зареготав:

— Вона неперевершена, мамо! Коли вже починає лицемірити, то ніхто з нею не зрівняється! Мені найдужче подобається в ній, що вона зовсім не вміє прикидатися, хоч ти її вбий…

— Авжеж, Томе, — мовила пані Елізабет, — вона добра дитина і заслуговує найбільшого щастя.

Потім дочитала листа до кінця…

Розділ другий

Наприкінці квітня пані Грюнліх повернулася до батьківського дому, і хоч знову ясна година в її житті минулася і почалося давнє животіння, хоч їй доводилось, як і перше, молитися вранці разом з усіма і слухати читання Леї Гергардт на Єрусалимських вечорницях, вона була вочевидь весела, сповнена радісної надії.

Уже її брат, консул, який зустрів Тоні на вокзалі — вона вернулася через Бюхен, — в’їжджаючи в місто Рольштінською брамою, не втримався і сказав їй комплімент: мовляв, після Клотільди, вона й далі найвродливіша в їхній родині, на що Тоні відповіла:

— О господи, Томе, я тебе просто ненавиджу! Отак глузувати з старої жінки…

Та все-таки він мав слушність: мадам Грюнліх на диво збереглася; глянувши на її густі попелясті коси, від проділу зачесані в буклі над маленькими вухами й сколені ззаду широким черепаховим гребінцем, на її сіро-блакитні очі, і досі чисті й невинні, на гарну верхню губку, тонкий овал обличчя й ніжний колір шкіри, ніхто б не дав їй більше двадцяти трьох років. У вухах вона носила довгі, дуже елегантні золоті сережки, що формою нагадували ще бабусині. Вільний верх сукні з тонкого темного шовку, з атласними вилогами й мереживними вставками, надавав її грудям чарівної зваби…