Будденброки, стр. 59

Невдовзі після залагодження всіх цих формальностей, у червні того ж таки року, молодий консул вирушив у подорож — вірніше, поїхав у справах — до Амстердама, сам ще не знаючи, на який час.

Розділ п’ятий

Смерть близької людини завжди звертав наші думки до високого, неземного, тому ніхто не дивувався, що після чоловікового скону з уст пані Будденброк можна було почути найпобожніші вислови, раніше їй зовсім не властиві.

Та незабаром виявилося, що це не тимчасовий стан, і скоро все місто знало, що пані Елізабет, яка останніми роками, особливо відколи почала старітися, дедалі більше співчувала релігійним уподобанням свого чоловіка, тепер, щоб ушанувати пам’ять небіжчика, цілком перейняла його благочестивий напрям думок.

Вона прагнула вкоренити у своєму великому домі дорогий небіжчикові дух християнської покори і поважності, що зовсім не заперечував веселощів. Ранкові й вечірні молитви тривали тепер іще довше. Родина збиралася у великій їдальні, а слуги — в ротонді, пані Будденброк або Клара читали з грубої родинної біблії, надрукованої величезними літерами, якийсь розділ, потім пані Будденброк сідала до фісгармонії, і всі співали з молитовника кілька хоралів. Часто біблію замінювано збіркою проповідей або душоспасенних повчань — котроюсь із тих книг у чорних палітурках і з золотими берегами, під назвою «Скарбничка», «Псалтир», «Патерик», «Співи поранні»; і «Мандрівець божий», яких тепер надто багато розвелося в домі пані Будденброк: усі вони були сповнені солодкої, аж нудної хвали найкоханішому Ісусові.

Христіан рідко з’являвся на ті молитовні збори. Томас при нагоді обережно, напівжартома також висловився проти них, та його зауваження зустріло делікатну, але гідну відсіч. Щодо мадам Грюнліх, то, на жаль, вона часом велася не зовсім коректно. Якось уранці — в Будденброків тоді саме гостював заїжджий проповідник — усім довелося проспівати на врочистий, благочестивий, зворушливий мотив такі слова:

після чого пані Грюнліх із серцем шпурнула молитовник і вийшла з їдальні.

А втім, до себе самої пані Будденброк ставила ще більші вимоги, ніж до своїх дітей. Наприклад, вона заснувала недільну школу. У неділю вранці до будинку на Менгштрасе одна за одною дзвонили дівчатка, що вчилися в народній школі: Стіна Фос із Підвальної, Міка Штут із Дзвоноливарної, Фіка Снут з-над Трави, чи з Малої Грепельгрубе, чи з Енгельсвіша, всі з біленькими, як льон, кісками, змоченими водою, щоб краще трималися. Вони йшли просторим передпокоєм до світлої кімнати з вікнами в садок, що раніше правила за контору, але давно вже стояла порожня. Тепер там були поставлені лавки, і пані Будденброк, з роду Крегерів, у сукні з важкого чорного атласу, з білим шляхетним обличчям і в ще білішому мереживному чепчику, сідала до столика, на якому стояла склянка підсолодженої води, і годину вчила дівчаток катехізису.

А ще вона влаштовувала Єрусалимські вечорниці, і їх, крім Клари й Клотільди, хоч-не-хоч доводилося відвідувати й Тоні. Раз на тиждень у великій їдальні навколо розсуненого обіднього столу при запалених лампах і свічках розсідалося десь із двадцять дам такого віку, що їм не вадило б уже подбати про гарне місце в раю. Вони пили чай або пунш, їли смачні бутерброди й пудинг, читали вголос псалми та набожні трактати і плели вовняні речі, які наприкінці року розпродували на ярмарку, а виторг пересилали до Єрусалима на місіонерські потреби.

Цей побожний гурток складався переважно з дам того самого кола, що й пані Елізабет: до нього належали пані Ланггальс, пані Меллендорф і пані Кістенмакер; інші старі дами, що більше думали про світські речі і менше про божі, як, наприклад, мадам Кеппен, глузували з своєї приятельки Бетсі. Членами гуртка були також дружини міських проповідників, удова консула Будденброка, в дівоцтві Штювінг, і Зеземі Вайхброт з своєю невченою сестрою. А оскільки перед лицем господа нашого Ісуса нема ні рангів, ні різниці в становищі, то на Єрусалимські вечорниці приходили й особи вбогіші і химерніші, як, наприклад, одна маленька, зморщена істота, уславлена своєю побожністю і взірцями плетива, що жила при шпиталі Святого духа, якась Гіммельсбюргер, остання в роду; «Останця Гіммельсбюргер», — сумно відрекомендовувалась вона й засовувала гачок під чепчик, щоб почухати голову.

Але куди примітніші були двоє інших членів гуртка, дві чудні старі дівки-близнючки, схожі на папуг, з маленькими головами і висохлими личками, що рука в руку ходили по місту в брилях, як у пастухів вісімнадцятого сторіччя, та в старих вилинялих сукнях і чинили добро. Прізвище їхнє було Гергардт, і вони запевняли, що ведуть своє коліно просто від Пауля Гергардта [53]. Подейкували, що сестри були далеко не бідні, але жили вони як старці і все роздавали убогим…

— Любі мої! — казала пані Будденброк, що часом трохи соромилася їх. — Звичайно, бог дивиться в серце, але вбрання ваше надто вже благеньке… Треба стежити за собою…

Та вони тільки цілували в чоло свою елегантну приятельку, що так і не змогла побороти в собі світської дами, з поблажливою, лагідною, жалісливою зверхністю, яку в злидаря викликає багатій, що шукає дороги в царство небесне. Вони були далеко не дурні: на їхніх потворних обличчях світилися жваві, ледь імлисті карі очі, що дивились на світ навдивовижу лагідно й мудро, а серця їхні були сповнені чудесних, таємничих знань… Їм було відомо, що в останню нашу годину всі, кого ми любили і хто вже відійшов до бога, з блаженним співом з’являться, щоб провести нас у царство небесне. Слово «господь» вони вимовляли впевнено й безпосередньо, як перші християни, що з уст самого спасителя чули: «Ще трохи, і ви мене побачите». Вони мали найхимерніші теорії щодо внутрішніх просвітлень, передчуттів, передачі й навіювання думок. Скажімо, одна з них, Лея, була зовсім глуха, а майже завжди знала, про що мовилось.

Тому що Лея Гергардт була глуха, на Єрусалимських вечорницях читати здебільшого доручали їй; крім того, дами вважали, що вона читає гарно і надзвичайно виразно. Вона діставала з своєї торбинки старезну книжку смішної, непропорційної форми — вузьку й довгу, з вигравійованим на міді зображенням свого предка, чоловіка з неприродно роздутими щоками, — брала її в обидві руки і, щоб і самій трохи чути, починала читати страшним голосом, що гув, ніби вітер у димарі:

«Аякже! — думала Тоні Грюнліх. — Який сатана захотів би тебе поглинути!» Але нічого не казала, тільки їла пудинг разом з усіма і міркувала, чи колись і вона буде така бридка, як панни Гергардт.

Тоні не почувала себе щасливою. Вона нудилась і злостилася на пасторів та місіонерів, що після консулової смерті почали, мабуть, ще дужче вчащати до їхнього дому і, на її думку, здобули там надто велику владу й надто дорого коштували. Останнє більше стосувалося Томаса, проте він мовчав; Тоні ж часом щось бурчала про людей, що об’їдають удовиць і провадять довгі молитви.

Вона палко ненавиділа тих добродіїв у чорних сутанах. Як дозріла жінка, що пізнала життя, не якесь там дурне дівчисько, вона не вважала за можливе вірити в їхню непогрішну святість.

— Мамо! — казала вона. — Негарно обмовляти ближніх, я знаю! Але мушу сказати одне: їй-богу, я дивуюся, як вас життя ще не навчило, що не всі, хто ходить у сутані і на кожному кроці згадує господа, насправді такі вже бездоганні!