Будденброки, стр. 56

На цьому слові обличчя його гидливо скривилося, він підняв праву руку, судомно скорчивши пальці.

— Assez, Христіане! — мовила мати. — Нас це нітрохи не цікавить.

Але Христіан відсутнім поглядом дивився кудись повз неї. Він, мабуть, і без материної догани перестав би розповідати, бо хоч його маленькі, глибоко посаджені очі й далі ненастанно блукали по кімнаті, сам він, здавалося, впав у глибоку, тривожну задуму про Марію і про втілення розпусти.

Раптом він сказав:

— Дивно… часом я не можу ковтати! Нема чого сміятися, це страшна річ. Мені спадає на думку, що я не ковтну, і тоді я справді не ковтну. Шматок уже пройшов, але тут усе — шия, м’язи — просто відмовляються служити… Не скоряються моїй волі, розумієте? Річ у тім, що я навіть боюся як слід захотіти.

Тоні обурено вигукнула:

— Христіане, що за дурниці! О господи! Боїшся захотіти ковтнути?.. Не виставляй себе на сміх! Ну хіба можна таке верзти?

Томас мовчав, але мати сказала:

— Це все нерви, Христіане. Тобі треба було давно вернутися додому; в тому кліматі ти міг зовсім занапастити себе.

По обіді Христіан сів до невеличкої фісгармонії, що стояла в їдальні, й почав наслідувати музиканта-віртуоза. Він удавав, що відкидає назад чуба, потирав руки й позирав спідлоба по кімнаті, тоді незгучно, не торкаючись педалей, бо він зовсім не вмів грати і взагалі був немузикальний, як більшість Будденброків, низько схилившись над клавіатурою, брався до басів, виконував божевільні пасажі, відхилявся назад, захоплено зводив очі вгору і обома руками міцно, переможно вдаряв по клавішах… Навіть Клара не витримала й засміялася. Гра його була чудовою ілюзією, сповнена запалу, шарлатанства й надзвичайного комізму, що мав характер ексцентричного англо-американського бурлеску і ні на мить не викликав відрази, оскільки сам виконавець почував себе в своїй стихії.

— Я завжди ретельно відвідував концерти, — сказав Христіан, — бо дуже люблю дивитися, як люди ставляться до своїх інструментів!.. Авжеж, справді чудово бути артистом!

І він знову почав «грати». Тоді раптом перестав і зробився на диво поважний, так несподівано, що здавалося, ніби з лиця йому спала маска; він підвівся, пригладив рукою свій рідкий чуб, пересів на інше місце і там уже й лишився, мовчазний, похмурий, з неспокійним поглядом і з такою міною, ніби дослухався до якогось неприємного шурхоту.

— Часом Христіан здається мені трохи дивним, — сказала одного вечора мадам Грюнліх Томасові, коли вони були самі. — Як він говорить? Вдається в такі химерні подробиці, що… як його сказати… Ну, бачить речі не з того боку, що всі, правда ж?

— Так, — погодився Том, — я дуже добре розумію, що ти маєш на думці, Тоні. Христіан не має внутрішньої делікатності… це дуже важко віддати словами. Йому бракує того, що можна б назвати рівновагою, душевною рівновагою. З одного боку, він не здатен спокійно стерпіти нетактовну наївність інших людей… Він ще не доріс до цього, не вміє згладити її, зразу втрачає самовладання. А з другого боку, він часто втрачає самовладання в зовсім інший спосіб: стає прикро балакучий, вивертає перед нами свою душу. Інколи його просто неприємно слухати. Наче хворий у гарячці… Так само не знає стриму, ні на кого не зважає… А все через те, що він забагато уваги приділяє своїй особі, занадто прислухається до своїх переживань. Часом на нього нападає справжня манія витягати на люди, вибовкувати найпотаємніші з тих почуттів… такі, про які розумна людина й не згадує, навіть знати про них не хоче, з тієї простої причини, що про них незручно говорити. В цій його щирості дуже багато безсоромності, Тоні! Бачиш, хтось інший теж міг би признатися, що любить театр, але сказав би це не таким тоном, побіжно, одне слово — скромніше. А Христіан наголошує на цьому, ніби питає: «Правда ж, моя любов до сцени — щось виняткове?» І так добирає слова, ніби має виповісти щось особливо вишукане, потаємне й оригінальне.

— Одне тобі скажу, — повів далі Томас, помовчавши і викинувши недокурок крізь залізні гратки в камін. — Я сам не раз думав про це боязке, марнославне, хтиве длубання у власній душі, бо також мав колись до нього схильність. Але я помітив, що воно розслаблює людину, робить її ледачою, невитриманою… А витримка і рівновага для мене найважливіше. На світі є і будуть люди, що мають право цікавитися самі собою, пильно приглядатися до своїх почувань, — наприклад, поети, які вміють гарно і впевнено відтворити свій внутрішній світ і тим самим збагатити почуття інших людей. Але ми, люба моя, тільки звичайні купці, і наше самоспоглядання нічого не варте. Ми щонайбільше спроможемось заявити, що настроювання інструментів в оркестрі справляє нам дивовижну приємність або що ми часом боїмося захотіти проковтнути шматок їжі… Ох, чи не краще, в біса, нам закасати рукави й сісти до роботи, щоб чогось домогтися в житті, як домагалися наші батьки й діди…

— Авжеж, Томе, я цілком згодна з тобою. Як подумаю, що ті Гагенштреми чимраз вище гнуть кирпу… Ото вже сміття, прости господи! Мама не хоче чути цього слова, але воно їм найдужче личить. Мабуть, вони думають, що, крім них, у місті немає вже порядних родин! Бачили таке? Сміх, та й годі!

Розділ третій

Коли Христіан повернувся додому, шеф фірми «Йоганн Будденброк» зміряв його довгим, прискіпливим поглядом; перші дні він непомітно, між іншим, стежив за братом, а тоді — хоч на його спокійному, незворушному обличчі не можна було вичитати жодного присуду, — певне, вдовольнив свою цікавість і дійшов остаточного висновку. В родинному колі він розмовляв з ним байдужим тоном про байдужі речі і сміявся разом з усіма, коли Христіан давав свої «вистави».

Десь через тиждень він сказав йому:

— Отже, будемо працювати разом, Христіане?.. Наскільки я знаю, ти згоден виконати мамине бажання, правда ж? Ну от, як тобі відомо, Маркус став моїм компаньйоном на пайку, що відповідає внесеному капіталові. Я думаю, що ти, як мій брат, міг би посісти його колишнє місце, стати повірником фірми… принаймні офіційно. Що ж до конкретної праці, то я не знаю, наскільки ти опанував комерцію. Мені здається, що досі ти не вельми переобтяжував себе роботою, га? В кожному разі, англійська кореспонденція тобі найбільше пасуватиме. Одне тільки попрошу тебе, мій любий. Як шефів брат, ти, звичайно, маєш перевагу над рештою службовців… Але, мабуть, не треба тобі казати, правда ж, що ти їм більше сподобаєшся, коли будеш ставитись до них як рівний до рівних і ретельно виконуватимеш свої обов’язки, аніж коли б користався своєю перевагою і уникав праці. Отже, в належні години треба сидіти в конторі і дотримуватись dehors [51], добре?

Потім Томас запропонував платню, на яку Христіан погодився не роздумуючи і не торгуючись; збентежений, неуважний вираз його обличчя свідчив, що він байдужий до своїх заробітків, тільки хоче якнайшвидше скінчити розмову.

Другого дня Томас відрекомендував його в конторі. Так почалася Христіанова діяльність на славу старовинної фірми.

Справи фірми після консулової смерті йшли далі так само солідно і без перебоїв. Та скоро стало помітно, що відколи Томас Будденброк узяв кермо влади в свої руки, на підприємстві запанував свіжий дух сміливості і винахідливості. Часом фірма йшла на деякий ризик, часом розумно і впевнено використовувала кредит, який за попереднього «режиму» був тільки абстрактним поняттям, теорією, предметом розкоші… Добродії на біржі кивали один. одному:

— Будденброк хоче хвацько загрібати гроші.

Але раді були, що Томасові доводилось тягти за собою, наче олов’яну кулю на нозі, поштивого Фрідріха-Вільгельма Маркуса. Вплив пана Маркуса відігравав роль гальма в роботі підприємства. Він двома пальцями старанно пригладжував свої вуса, з педантичною акуратністю розкладав своє письмове приладдя, пересував склянку з водою, що завжди стояла в нього на столі, і з відсутнім виразом обличчя починав з усіх боків вивчати чергову справу до того ж він мав звичку п’ять-шість разів на день виводити надвір і підставляти голову під холодний струмінь води — зганяти з себе втому.