Будденброки, стр. 41
Та консул швидко подався до виходу.
Біля самих дверей його догнав Зігізмунд Гош, схопив кістлявою рукою за плече і грізно прошепотів:
— Куди ви, пане консул?
Обличчя його все взялося зморшками, гостре підборіддя, виявляючи відчайдушну рішучість, задерлося майже до носа, сивий чуб понуро спадав на скроні й на лоба, а голову маклер так втягнув у плечі, що справді здавався горбатим. Він вигукнув:
— Знайте ж, я готовий говорити з народом!
— Ні, краще хай я це зроблю, пане Гонгу, — заперечив консул. — У мене серед того люду напевне знайдеться більше знайомих, ніж у вас…
— Хай буде так! — безгучно відповів маклер. — Ви значніша за мене людина. — І, знову піднісши голос, додав: — Але я піду з вами, стоятиму коло вас, консуле Будденброк! Хай лють повсталих рабів упаде й на мене!
— Ох, який день! Який вечір! — захоплено проказував пір, ідучи коридором. Мабуть, він ніколи ще не почував себе таким щасливим. — О, пане консул! Ось він, народ!
Вони відчинили двері й зупинились на першій з трьох вузьких сходинок, що вели на тротуар. Вулиця мала незвичайний вигляд. Вона ніби вимерла, а з відчинених, уже освітлених вікон навколишніх будинків повисували голови цікаві й стежили за темною юрбою бунтівників, що товпилися біля дому, де засідала громадська рада. Кількісно та юрба не набагато перевищувала збори в залі і складалася з молодих вантажників з порту, робітників з комор, носіїв, учнів народної школи, кількох матросів з торговельних суден та інших мешканців міських закапелків, усіх отих «суточок», «завулків», «кутків» і «задвірків». Серед них були також дві чи три жінки, що, мабуть; сподівалися від цієї події тих самих наслідків, що й Будденброкова кухарка. Декотрі бунтарі, втомившись стояти, посідали просто на тротуар, позвішували ноги в риштак і їли бутерброди.
Доходила шоста година; хоч було вже поночі, ліхтарів, що висіли на ланцюгах уздовж вулиці, й досі ніхто не позасвічував. Таке неподобство, таке явне й нечуване порушення ладу найдужче розсердило консула, тому він озвався до натовпу гострим, роздратованим тоном:
— Люди, що це за дурну комедію ви влаштували?
Ті, що підвечіркували, посхоплювались на ноги. Задні звелися навшпиньки. Кілька вантажників, що працювали в консула, поскидали шапки. Всі насторожилися, почали підштовхувати один одного в бік, приглушено загомоніли:
— Це консул Будденброк! Консул Будденброк хоче говорити! Стули пельку, Кришане, це такий чоловік, що його краще не дражни! А он маклер Гощ, глянь! Мавпа, та й годі! В нього, видко, не всі дома, ге ж?
— Корле Смольте! — знову почав консул, втупивши свої маленькі, глибоко посаджені очі в робітника з комори, клишоногого парубка років двадцяти двох, що стояв біля самих східців з повним ротом, тримаючи в руках шапку — Кажи ти, Корле Смольте! Пора вже. Ви тут півдня горлаєте…
— Атож, пане консул, — мовив Корл Смольт, дожовуючи хліб. — Воно, звичайно, правда… але… До того дійшлося… Ми робимо революцію.
— Що ти за дурниці плетеш Смольте!
— Атож, пане консул, ви добре кажете, але як до того дійшлося… Ми не вдоволені з того, що є… Вимагаємо іншого ладу, бо такий, як тепер, нікуди не годиться…
— Слухай, Смольте, та й ви, люди! Хто не втратив глузду, розходьтесь додому, не морочте собі голови ніякою революцією і не порушуйте ладу…
— Священного ладу! — прошипів пан Гош, перебиваючи мову консулові.
— Не порушуйте ладу, кажу, — докінчив консул Будденброк. — Навіть ліхтарів не позасвічувано… Он до чого дійшли з своєю революцією!
Та Корл Смольт уже проковтнув хліб і, відчуваючи за плечима юрбу, широко розставив ноги й почав викладати свої претензії.
— Атож, пане консул, ви добре кажете! Ми тільки з приводу того… як його… загального принципу виборчого права…
— Тю на твою голову, бевзю! — обурено вигукнув консул. — Ти таке верзеш, що купи не тримається…
— Атож, пане консул, — мовив Корл Смольт, трохи збентежений, — що є, те є. Але революція повинна бути, це вже напевне. Скрізь тепер революція — і в Берліні, і в Парижі…
— Чого ж ви хочете, Смольте? Скажи ж нарешті!
— А що ж, пане консул, таки скажу: хочемо республіки, щоб ви знали…
— Тьху на тебе! Та ви ж її маєте вже!
— Атож, пане консул, та ми хочемо ще одної.
Декотрі з присутніх, що краще розумілися на політиці, щиро, добродушно засміялися. І хоч мало хто вчув, що відповів Корл Смольт, веселість швидко поширювалась далі, аж поки охопила весь натовп республіканців. У вікнах зали засідань показалися зацікавлені члени ради з кухлями пива в руках. Тільки Зігізмунд Гош був розчарований і прикро вражений таким поворотом справи..
— Ну, люди, — сказав нарешті консул Будденброк, — мені здається, що тепер найкраще буде, як ви всі розійдетесь додому!
Корл Смольт, зовсім спантеличений враженням від своєї суперечки, відповів:
— Атож, пане консул, хай уже так і буде, облишмо цю справу, і я дуже радий, що ви не маєте на мене зла… Бувайте здорові, пане консул…
Юрба в якнайкращому гуморі почала розходитись.
— Зачекай-но хвилинку, Смольте, — гукнув консул. — Ти часом не бачив карети Крегера, що живе коло міської брами?
— Аякже, бачив, пане консул! Вона була тут, а тепер чекає на вашому подвір’ї.
— Добре, Смольте, тоді скоч і скажи Йохенові, хай їде сюди. Його пан хоче додому.
— Слухаю, пане консул!
Корл Смольт, насунувши шапку так, що шкіряний дашок майже затуляв йому очі, сягнистою ходою, перевалюючись на своїх кривих ногах, подався до господи Будденброків.
Розділ четвертий
Коли Йоганн Будденброк із Зігізмундом Гошем вернулися до зали засідань, там уже настрій був куди кращий, ніж чверть години тому. На столі голови горіли дві велиш парафінові лампи, і в їхньому жовтавому світлі члени ради, хто сидячи, а хто стоячи, наливали пиво в блискучі кухлі, цокалися й голосно, весело розмовляли. За цей час там побувала господиня пані Зуеркрінгель; вона щиро поспівчувала своїм зачиненим гостям, а що облога могла ще тривати довго, переконливими словами вмовила їх трохи підживитися. Так вона скористалась цією тривожною порою, щоб продати чималу кількість свого світлого, досить міцного пива. Коли парламентери заходили до зали, служник із закасаними рукавами, приязно всміхаючись, саме приніс нову партію пляшок, і хоч настав вечір і було вже надто пізно переглядати конституцію, ніхто не мав бажання покидати товариство і йти додому. Вечірня кава сьогодні так чи інак пропала…
Потиснувши руку всім, хто підійшов привітати його з успіхом, консул поспішив до свого тестя. Мабуть, Лебрехт Крегер був єдиний, у кого не поліпшився настрій. Високий, холодний, неприступний, він сидів на своєму місці і на звістку, що карета зараз під’їде, глузливо відповів:
— Чернь зласкавилась дати мені дозвіл їхати додому?
Голос його тремтів більше з гіркої образи, аніж з старечої кволості.
Дерев’яним порухом, що нітрохи не нагадував його звичайну елегантність, він підставив плечі під хутро і з неуважним «merci» взяв консула під руку, коли той запропонував йому свою допомогу.
Розкішна карета з двома ліхтарями на передку стояла вже на вулиці, де, на превелике консулове вдоволення, нарешті починали засвічувати світло. Вони сіли в неї, і карета покотилася вулицею. Лебрехт Крегер сидів праворуч від консула, не відхиляючись на спинку, рівний, мовчазний, з примруженими очима. Коліна його були вкриті хутром. Зневажливо опущені кутики вуст під короткими сивими вусами переходили в дві глибокі прямовисні зморшки, що закінчувалися аж на підборідді. Серце старому й далі ятрив гнів за пережите недавно приниження. Очі його, тьмяні й холодні, втуплені були, в протилежне порожнє сидіння.
На вулицях було більше людей, ніж навіть у неділю ввечері. Панував явно святковий настрій. Народ ходив по місту, захоплений щасливим перебігом революції. Інколи чути було навіть спів. Подекуди хлопці, вгледівши карету, гукали «ура» й підкидали вгору шапки.