Будденброки, стр. 33
— Так, Мортене, — сказала вона щасливо й неуважно, не зводячи погляду з його очей, з його вуст і рук, що тримали її руку.
Він підтягнув її руку ще ближче до своїх грудей і глухо, благально спитав:
— Чи не дозволите після того, що ви сказали… можна мені… закріпити…
Тоні не відповіла, навіть не глянула вже на Мортена, тільки ледь схилилась до нього, і він повільно, урочисто поцілував її в уста. Тоді обоє, страшенно засоромившись, опустили очі й відвернулися.
Розділ десятий
«Найдорожча мадемуазель Будденброк!
Скільки часу минуло відтоді, як нижчепідписаного позбавлено можливості бачити найчарівніше дівоче обличчя? Хай цих кілька рядків скажуть Вам, що обличчя те завжди стояло перед його духовним зором і що протягом цих моторошних, тоскних днів він ненастанно вертався думкою до того чудового надвечір’я в салоні вашого батьківського дому, коли з Ваших уст вихопилась обітниця, хоч ще й не остаточна, несмілива, а проте невимовно втішна. Спливло вже кілька довгих тижнів, відколи Ви сховалися від світу, щоб зосередитись і краще пізнати свої почуття, тож я насмілююсь сподіватися, що час проби минув. Нижчепідписаний зважується, найдорожча мадемуазель, уклінно послати Вам разом з листом цього персня як запоруку його неминущих почуттів. Складає найпокірніші вітання і палко цілує Вашу руку, найвідданіший слуга Вашої милості
Грюнліх»
«Любий тату!
Господи, яка я була сердита! Доданого листа й персня я щойно отримала від Гр., з хвилювання в мене аж голова заболіла, і я не могла придумати нічого ліпшого, як переслати все це Вам. Гр. не хоче мене зрозуміти, а того, що він так поетично зве «обітницею», просто ніколи не було, і я Вас дуже прошу негайно розтлумачити йому, що тепер я ще в тисячу разів менше, ніж півтора місяця тому, схильна зв’язати себе з ним навіки, і хай він нарешті дасть мені спокій, не виставляє себе на посміховисько. Вам, найкращому з батьків, я можу признатися, що, крім того, дала слово іншому. Він мене любить, а я його люблю так, що годі й сказати. О тату! Я могла б списати про це не одну сторінку. Я маю на увазі пана Мортена Шварцкопфа, що вчиться на лікаря і, як тільки здобуде докторський ступінь, проситиме у Вас моєї руки. Я знаю, що звичай велить мені одружитися з купцем, але Мортен належить до іншої групи шанованих людей — до вчених. Він не багатий, а Ви з мамою надаєте цьому дуже великої ваги. Проте, любий тату, хоч яка я молода, а скажу Вам на це ось що: життя не одного навчило, що саме багатство не завжди робить людину щасливою. Цілую тисячу разів,
Ваша покірна дочка Антонія
Р. S. Бачу, що перстень із золота низької проби й дуже тонкий».
«Люба моя Тоні!
Листа твого отримав. Зважаючи на його зміст, сповіщаю тобі, що я взяв за свій обов’язок довести у відповідній формі до відома панові Грюнліху про твій погляд на речі, і наслідки нашої розмови просто вразили мене. Ти доросла дівчина й опинилась у вельми складному становищі, тож я мав би гріх на душі, коли б не сказав тобі, до чого може призвести твій нерозважний крок. А саме: від моїх слів пан Гр. впав у розпуку й заявив, що коли ти й далі стоятимеш на своєму, то він накладе на себе руки, бо так тебе любить, що не може без тебе жити. Оскільки мене не переконує те, що ти пишеш про свою схильність до іншого, то прошу тебе погамувати своє обурення з приводу надісланого тобі персня і ще раз зважити все як слід. Як добрий християнин я переконаний, люба доню, що кожна людина повинна шанувати почуття інших, і хто зна, чи не доведеться тобі відповідати перед Всевишнім суддею за те, що чоловік, чиї почуття ти вперто й жорстоко зневажаєш, учинить гріх самовбивства. А ще хотів би нагадати тобі те, що не раз уже казав усно, а тепер маю нагоду повторити й письмово, чому вельми радий, бо хоч усна мова й діє на людину живіше і безпосередніше, зате писане слово має ту перевагу, що його без поспіху вибираєш і без поспіху ставиш на папір, що воно вже ніде не дінеться, добре зважене і в належній формі та в належному місці вжите, його можна знову й знову перечитати, і тому воно діє певніше. Ми, люба моя доню, народжені не для того, що нам, короткозорим, видається нашим власним, невеличким особистим щастям, бо ми не поодинокі незалежні істоти, які живуть тільки для самих себе, а ніби ланки в єдиному ланцюзі, немислимі без довгого ряду тих, що передували нам, показуючи шлях, і в свою чергу, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, твердо наслідували випробувану, гідну пошани традицію. Твій шлях, здається мені, ось уже два місяці чітко, ясно визначений, і ти не була б моєю дочкою, не була б онукою твого святої пам’яті діда і взагалі гідним членом нашої родини, якби справді надумала вперто і легковажно простувати своєю власною, хибною дорогою. Оце я прошу тебе, люба моя Антонів, зважити в своєму серці.
Твоя мати, Томас, Христіан, Клара і Клотільда (вона кілька тижнів прогостювала в свого батька у «Непривітному»), а також мамзель Юнгман палко тебе вітають. Ми всі тішимося, що невдовзі зможемо тебе пригорнути до свого серця.
Із щирою любов’ю твій батько»
Розділ одинадцятий
Дощ хлющив як з відра. Небо, земля, і вода злилися в одне, рвучкий вітер підхоплював краплі дощу, періщив ними у вікна, і по шибках спливали патьоки, застуючи світ. У димарях лунали жалібні, розпачливі голоси…
Коли Мортен Шварцкопф зразу по обіді вийшов на веранду з люлькою в зубах поглянути, що робиться на небі, то побачив перед собою добродія в довгому, вузькому осінньому пальті в жовту кратку і в сірому капелюсі. Перед будинком стояла наймана карета з блискучим від дощу верхом і заляпаними гряззю колесами. Мортен розгублено втупився в рожеве обличчя незнайомого. Баки в нього мали такий вигляд, наче їх притрушено тим порошком, що ним золотять горіхи на різдво.
Добродій у пальті глянув на Мортена, як дивляться на служника: ледь примружившись, ніби не добачаючи його, і спитав оксамитовим голосом:
— Можу я поговорити з паном старшим лоцманом?
— Звичайно, — промурмотів хлопець, — батько, здається…
Почувши ці слова, добродій глянув на Мортена пильніше; очі в нього були водяво-блакитні, наче в гусака.
— Ви пан Мортен Шварцкопф? — запитав він.
— Так, — відповів Мортен, силкуючись надати своєму обличчю суворого виразу.
— Он як! Справді… — почав був добродій у пальті, але не докінчив і натомість сказав: — Будьте такі ласкаві, юначе, доповісти про мене своєму батькові. Моє прізвище Грюнліх.
Мортен провів пана Грюнліха верандою в коридор, відчинив йому праворуч двері до контори, а сам пішов до вітальні сказати батькові про відвідувача. Пан Шварцкопф вийшов, а Мортен сів до круглого столу, сперся на нього ліктями і, не підводячи очей на матір, що церувала панчохи біля притемненого дощем вікна, нібито заглибився в «нікчемну газетку», де могло бути хіба що повідомлення про срібне весілля консула такого-то. Тоні спочивала нагорі в своїй кімнаті.
Старший лоцман, заходячи до контори, мав вираз людини, дуже задоволеної щойно з’їденим обідом. Кітель його був розстебнутий, з-під нього виглядав білий жилет, туго напнутий на чималому череві. Сива моряцька борідка відстовбурчувалась на червоному обличчі. Він задоволено водив язиком по зубах, і від того його простацький рот набирав найхимерніших обрисів. Він швидко, рвучко вклонився, з таким виглядом, наче хотів сказати: «Ось як треба кланятись!»
— Добридень, — привітався він. — Я до ваших послуг.
Пан Грюнліх і собі церемонно вклонився, і кутики рота в нього ледь опустилися. Потім він тихо мовив:
— Ге-ем!
За контору правила невеличка кімната, понад підлогою на кілька футів обшальоваиа деревом, а далі просто побілена. Вікно, в яке без упину тарабанив дощ, було завішене жовтими від тютюнового диму завісками. Праворуч від дверей стояв довгий, сяк-так збитий стіл, захаращений паперами, а на стіні над ним приколота була велика карта Європи і менша — Балтійського моря. Посеред кімнати зі стелі звисала гарно зроблена модель судна з напнутими вітрилами.