Будденброки, стр. 29
Тоні в свою чергу теж вибачилася.
— Повірте мені, що я не завжди так довго сплю. Мене страх як мучить сумління… А все той учорашній пунш…
Молодий Шварцкопф засміявся. Він стояв коло столу і тримав у руках люльку. Перед ним лежала газета.
— Так, це все через вас! — сказала Тоні. — Доброго ранку! Ви водно зі мною цокалися… Тепер я заробила тільки холодну каву. Мені вже давно треба було поснідати й скупатися…
— Ні, купатися для молодої дами було б надто рано! О сьомій вода ще досить холодна, одинадцять градусів… Після теплої постелі вона просто обшпарює тіло…
— А хто вам сказав, мосьє, що я люблю купатися в теплій воді? — Тоні сіла до столу. — О, ви тримали для мене каву теплою, пані Шварцкопф!.. Але наллю я вже сама… Дуже дякую!
Господиня ще хвильку дивилася, чи смакує гості їжа.
— То ви добре спали першу ніч, мамзель? Боже мій, у нас-бо матраци набиті морською травою… Ми люди прості… А тепер я побажаю вам приємного апетиту і веселої прогулянки… Ви, напевне, зустрінете багато знайомих на березі… Якщо захочете, то мій син проведе вас. Пробачте, що більше не можу сидіти з вами, але мені конче треба йти до кухні. У нас сьогодні смажена ковбаса, то я вже хочу, щоб вона була якнайсмачніша…
— Я за стільниковий мед, — сказала Тоні, коли вони лишилися вдвох. — Тут принаймні відомо, що ти ковтаєш!
Молодий Шварцкопф підвівся й поклав люльку на поруччя веранди.
— Куріть собі! Мені це нітрохи не заважає. Я вдома коли сідаю снідати, то їдальня вже повна диму з татової сигари… Скажіть, будь ласка, — спитала раптом вона, — чи правда, їцо яйце таке саме поживне, як чверть фунта м’яса?
Студент спаленів.
— Ви з мене глузуєте, панно Будденброк? — спитав він, не знаючи, сміятися йому чи сердитись. — Мені вже й так батько вчора ввечері милив голову за моє розумування й величання, як він казав…
— Але ж я спихала цілком щиро! — Тоні так збентежилася, що на мить перестала їсти. — Величання? Як таке можна казати! Я справді хотіла б дещо дізнатися… Господи, я ж нічогісінько не тямлю, запевняю вас! Завжди була серед найледачіших учениць у Зеземі Вайхброт. А ви, по-моєму, так багато всього знаєте…
Про себе ж Тоні подумала: «Величання? Коли людина попадає в незнайоме товариство, вона показує себе з найкращого боку, добирає слова і намагається сподобатись — що ж тут дивного…»
— Ну так, якоюсь мірою вони дорівнюють одне одному, — мовив він, підлещений. — З огляду на певні поживні речовини…
І вони почали балакати — Тоні снідаючи, а молодий Шварцкопф курячи люльку, — про Зеземі Вайхброт, про Тонине життя в пансіоні, про її товаришок: Герду Арнольдсен, що вернулася до Амстердама, і Армгард фон Шіллінг — її білий дім видно було з тутешнього берега, принаймні ясної днини…
Доївши і витерши рота, Тоні спитала, показуючи на газету:
— Є там щось цікаве?
Молодий Шварцкопф засміявся й похитав головою з глузливим співчуттям:
— Де там… Що в «Міських вістях» може бути цікавого? Це ж нікчемна газетка!
— Справді?.. А тато й мама завжди її передплачують…
— Ну звичайно! — сказав він і почервонів. — Я ж, бачите, також її читаю, бо не маю нічого іншого напохваті. Одначе не так уже й страшенно цікаво дізнаватися, що оптовий торговець консул такий-то наміряється справляти срібне весілля… Авжеж! Ви смієтеся… От якби ви почитали колись інші часописи, скажімо, «Кенігсберзьку Гартунгову газету» чи «Рейнську газету», то знайшли б там дещо цікавіше! Хай собі там прусський король хоч що каже…
— А що він каже?
— Та… ні, на жаль, я перед дамою не можу переповісти його слів. — Він знову почервонів. — Король досить неприхильно відгукнувся про ті газети. — На обличчі його з’явилася силувана іронічна усмішка, що на мить неприємно вразила Тоні. — Вони, бачте, не вельми шанують уряд, аристократію, духівництво, юнкерів… І вміють дуже спритно водити за носа цензуру…
— А ви? Також не шануєте аристократії?
— Я? — перепитав він і зніяковів.
Тоні підвелася.
— Ну, про це ми поговоримо іншим разом. Що, як я тепер піду на море? Гляньте, на небі вже немає ні хмаринки. Сьогодні не буде дощу. Ох, як мені хочеться знову пірнути в море! Ви проведете мене?
Розділ сьомий
Тоні надягла великого бриля й розгорнула парасольку, бо хоч повівав легенький морський вітерець, спека стояла немилосердна. Молодий Шварцкопф, у своєму сірому фетровому капелюсі, з книжкою під пахвою, ступав поряд і часом збоку позирав на неї. Вони пройшли Першу лінію і подалися парком. Його наскрізь просвічувало сонце; на посипаних жорствою доріжках, біля грядок з трояндами, — всюди було порожньо. Поміст для оркестру, схований між соснами навпроти кургауза, кондитерської та двох швейцарських будиночків, з’єднаних довгим переходом, також німував. Бралося до дванадцятої, і всі курортники, мабуть, були на пляжі.
Вони перейшли дитячий майданчик з лавками і великою гойдалкою, поминули теплі купальні й повільно пішли лукою. Від розпеченої землі здіймався гарячий, тострий дух конюшини й іншої трави, в повітрі гули сині мухи. Від моря долинав одноманітний, глухий шум. Далеко на водяній гладіні зринали й знову розсипалися білі баранці.
— Що ви читаєте? — спитала Тоні.
Юнак узяв книжку обома руками й швидко погортав її ззаду наперед.
— О, це вас нітрохи не зацікавить, панно Будденброк! Усе про кишки, кров і хвороби… Ось тут, бачите, якраз пишеться про набряк легенів. При цій хворобі легеневі пухирці наповнюються рідиною, подібною до води… Це дуже небезпечне явище, воно буває під час запалення легенів. Коли справа піде на гірше, людині може забракнути повітря, і вона просто помре. І про все це тут дуже спокійно розповідається…
— Пхе!.. Але як хтось хоче бути медиком… Я подбаю, щоб ви стали нашим домашнім лікарем, коли Грабов піде на спочинок. Тож начувайтеся!
— Ха!.. А можна поцікавитися, що ви читаєте, панно Будденброк?
— Ви знаєте Гофмана? — спитала Тоні.
— Того з капельмейстером і золотим горнцем? Знаю, дуже милий автор. Але, бачте, це більше пасує для дам. Чоловіки в наш час повинні читати щось інше.
— Тепер мені треба спитати вас одну річ, — зважилась нарешті Тоні через кілька кроків. — А саме: як, властиво, ваше ім’я? Я його ще жодного разу не розчула… Мене вже це просто нервує! Сушу собі над цим голову…
— Сушите собі над цим голову?
— Авжеж… але не бентежте мене ще дужче! Мабуть, не личить питати про таке, та мені дуже цікаво знати… Хоч, зрештою, навіщо? Я ж ніколи не називатиму вас на ім’я.
— Ну, мене звати Мортен, — сказав він і почервонів дужче, ніж будь-коли досі.
— Мортен? Як гарно!
— Таке! Що ж тут гарного?
— О боже мій… краще ж, аніж Гінц чи Кунц. У вашому імені є щось незвичайне, чужоземне…
— У вас багато романтики, мадемуазель Будденброк. Ви начиталися Гофмана… А все дуже просто: мій дід був напівнорвежець і звався Мортен. Мене охрестили так по ньому. Оце й усе…
Тоні, обережно ступаючи, пробиралася крізь високий, різкий очерет, що ріс уздовж чистого берега. Перед ними тягся ряд гостроверхих дерев’яних павільйонів, а далі, ближче до води, стояли пляжні крісла з дашками. Довкола тих крісел цілими родинами розташувалися пляжники: жінки, в синіх пенсне від сонця, читали бібліотечні книжки, чоловіки в світлому вбранні знічев’я малювали паличками фігури на піску, засмаглі діти у великих брилях вовтузилися, копали кринички, пекли з піску пиріжки в дерев’яних дечках, продовбували тунелі, гасали босоніж по мілкій воді й пускали кораблики… Праворуч виставали в море дерев’яні купальні.
— Ми йдемо просто на меллендорфівський павільйон, — мовила Тоні. — Звернімо краще трохи вбік!
— За. любки… але ж ви все одно, мабуть, підійдете до них… А я сяду он там на камінні.
— Чи підійду?.. Та, певне, треба привітатися. Хоч мені страх не хочеться, щоб ви знали. Не на те я сюди втекла…