Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання, стр. 57

— Не кажи так. Ти мене лякаєш. А може, ми й справді їдемо туди.

— Я наче п'яний і нічого не тямлю, — сказав я.

— Покажи мені свої руки.

Я випростав долоні. Вони були обдерті до м'яса.

— Бракує тільки діри між ребрами, — сказав я.

— Не гніви бога.

Я був зовсім зморений, і в голові у мене паморочилось. Усе моє збудження минуло без сліду. Екіпаж їхав вулицею.

— Бідолашні мої руки, — мовила Кетрін.

— Не доторкайся, — сказав я. — Чорт забирай, я не тямлю, де це ми. Гей, візник, куди ми їдемо?

— До готелю «Метрополь». Хіба ви не туди хотіли?

— Туди, — сказав я, — Усе гаразд, Кет.

— Усе гаразд, любий. Не тривожся. Ми добре виспимось, і завтра ти не будеш наче п'яний.

— Я таки зовсім п'яний, — сказав я. — Усе сьогодні достоту, як в опереті. А може, це я такий голодний.

— Ти просто натомився, любий. Усе буде добре. Екіпаж спинився біля готелю. Хтось вийшов узяти наші валізи.

— Мені й так добре, — сказав я. Ми йшли бруківкою до готелю.

— Я знаю, все буде добре. Ти просто натомився. I стільки не спав.

— А все ж таки ми тут.

— Так, ми справді тут.

Слідом за хлопцем, що ніс наші валізи, ми зайшли в готель.

Книга п'ята

Розділ XXXVIII

Тієї осені сніг випав пізно. Ми мешкали в рубленому дерев'яному будинку серед сосон на схилі гори, і вночі брав мороз, так що на ранок вода у двох глечиках на туалетному столику вкривалася тонкою крижаною кірочкою. Рано-вранці до кімнати приходила пані Гуттінген, зачиняла вікна й розпалювала вогонь у високій кахляній грубі. Соснові дрова тріщали й розкидали іскри, а потім вогонь у грубі починав гуготіти, і пані Гуттінген приходила вдруге й приносила оберемок товстих полін до груби та глечик з гарячою водою. А коли в кімнаті ставало тепло, подавала сніданок. Ми снідали, сидячи на ліжку, й бачили за вікном озеро, а за озером, на французькому боці, гори. На вершинах гір білів сніг, а озеро було сталево-сіре, з голубим полиском.

Повз будинок проходила дорога в гори. Колію та валкu подовж неї скувало морозом, і вони були мов залізні, а дорога вперто бралася вище гаєм, а тоді, оперезавши гору, виходила туди, де були луки, і сінники, і хатини на луках край гаю над долиною. Долина була глибока, і низом її текла річечка, що вливалася в озеро, і коли вітер віяв з долини, чути було, як вода дзюрчить між камінням.

Часом ми звертали з дороги і йшли стежкою через сосновий гай. У гаю земля під ногами була пругка, мороз ще не скував її так, як дорогу. Проте й стужавіла дорога нас не лякала, бо наші черевики були підбиті цвяхами, і цвяхи на підборах уганялися в мерзлу землю, отож пройтись у таких черевиках дорогою було приємно, І це підносило дух. Та хороше було йти і гаєм.

Перед будинком, де ми оселилися, гора круто спадала до невеликої низини понад озером, і сонячними днями ми сідали на веранді, й нам видно було звивисту дорогу, що збігала вниз, і тераси виноградників на схилі другої, меншої гори, де лози вже скинули листя на зиму; і поля, переділені кам'яними огорожами, а нижче, за виноградниками, — міські будинки на вузькій рівнині понад берегом озера. На озері був острівець з двома деревами, і ті дерева скидалися на подвійне вітрило рибальського човна. Гори по той бік озера були стрімкі й гостроверхі, і ген за озером, між двома гірськими пасмами, розляглася пласка долина Рони, а ще далі, де її перетинали гори, стояла Дан-дю-Міді. То була висока засніжена вершина, вона здіймалася над усією долиною, але так далеко, що навіть не кидала на неї тіні.

Коли сонце добре пригрівало, ми обідали на веранді, а іншим часом їли нагорі, в невеликій кімнатці з нефарбованими дерев'яними стінами й великою грубою в кутку. Ми накупили в місті книжок та журналів, серед них був і «Гойль» [41], і ми навчилися багатьох картярських ігор для двох осіб. Та невеличка кімната з грубою була нашим денним помешканням. У ній стояло двоє зручних крісел і столик з книжками та журналами, а в карти ми грали на обідньому столі, коли з нього прибирали посуд. Пан і пані Гуттінгени мешкали внизу, і ми часом чули, як вони гомонять вечорами проміж себе: їм теж було хoроше вдвох. Він був колись метрдотелем, а вона працювала покоївкою в тому самому готелі; потім вони призбирали грошей і купили цей будинок. Вони мали сина, що вчився на метрдотеля в Цюріху. Внизу була кімната, де вони продавали вино та пиво, і ввечері ми часом чули, як на дорозі перед будинком спинялися візки і чоловіки йшли східцями до тієї пивнички промочити горло.

У передпокої за дверима, нашої кімнати стояв ящик з дровами, і я брав звідти поліна й підкладав у грубу. Та ми не засиджувались допізна. Ми йшли потемки до нашої великої спальні, і, роздягнувшись, я відчиняв вікна й бачив нічне небо, і холодні зорі, і сосни внизу під вікном, а тоді мерщій лягав у ліжко. Так приємно було лежати в ліжку, і дихати холодним чистим повітрям, і бачити за вікном ніч. Ми спали міцно, а коли я й прокидався вночі, то знав, що причина лиш одна, і тоді тихенько, щоб не збудити Кетрін, зсував з себе перину й знову засинав, угрітий і з відчуттям полегкості під тоншими укривалами. Війна видавалася такою ж далекою, як ото футбольний турнір у чужому коледжі. Одначе з газет я знав, що бої в горах ще точаться, бо й досі не випав сніг.

Інколи ми спускалися схилом гори до Монтре. Вниз вела стежка, але вона була надто крута, отож ми звичайно вирушали дорогою і йшли тією широкою мерзлою колією між полів, а далі поміж кам'яними огорожами виноградників, а ще далі вниз — між будиночками сіл, що лежали при дорозі. Сіл було троє: Шерне, Фонтаніван і ще одне, назву його я забув. Ідучи далі дорогою, ми поминали старовинний замок з нетесаного каменю, що стояв на уступі гори серед засаджених виноградниками терас, де кожна лоза була підв'язана до тички, й усі ті лози стояли сухі та побурілі, і земля чекала снігу, а озеро ген унизу лежало пласке й сіре, мов сталь. Нижче від замку дорога довго йшла положисто, а потім звертала праворуч і, вже забрукована, круто спускалася в Монтре.

Знайомих у Монтре ми не мали. Ми гуляли берегом озера й бачили лебедів і незліченних чайок та морських ластівок, що миттю злітали вгору, тільки-но ти до них наближався, і жалісно квилили, позираючи на воду під собою. Далі від берега плавали зграйки норців, маленьких і темних, що, пливучи, залишали по собі слід на воді. У місті ми ходили головною вулицею і роздивлялися на вітрини крамниць. Там було багато великих готелів, закритих на зиму, але крамниці здебільшого були відчинені, і нас там радо зустрічали. Була на головній вулиці й гарна перукарня, куди Кетрін ходила робити зачіску. Власниця її завжди усміхалась, і то була єдина людина, яку ми знали в Монтре. Кетрін залишалася там, а я йшов до пивного бару, й пив темне мюнхенське пиво, і читав газети. Я читав «Corriere della Sera» й англійські та американські газети, що надходили з Парижа. Всі оголошення були замазані чорним — на думку властей, це позбавляло ворога змоги використовувати їх з метою зв'язку. То було безрадісне читання. Скрізь і всюди велося препогано. Я сидів собі в кутку з важким кухлем темного пива та розкритим паперовим мішечком присолених бубличків, і залюбки жував їх, бо вони добре смакували до пива, і читав про лихоліття. Я думав, що Кетрін зайде по мене, але вона все не йшла, отож я поклав газети на поличку, заплатив за пиво й рушив вулицею їй назустріч. День був по-зимовому холодний і похмурий, навіть камінь будинків здавався холодним. Кетрін і досі була в перукарні. Господиня завивала їй волосся. Я сидів у невеличкій кабіні й дивився. Це видовище збуджувало мене, а Кетрін усміхалася й розмовляла зі мною, і мій голос був трохи захриплий від збудження. Щипці приємно поклацували, і я бачив Кетрін у трьох дзеркалах, і в кабіні було тепло й затишно. Нарешті господиня уклала Кетрін коси, і Кетрін подивилася в дзеркало й трохи змінила зачіску, витягши й заколовши кілька шпильок, а тоді підвелася з крісла.