Сага про Форсайтів, стр. 75
Жодного від Айріні.
Він пішов до їдальні; в каміні палав вогонь, біля каміна вже стояло його крісло, поряд лежали капці, на столі — погрібець і різьблена скринька з сигаретами; проте Сомс, подивившись на все це хвилини зо дві, вимкнув світло й піднявся нагору. В його кімнаті теж горів камін, але в спальні Айріні було темно й холодно. Саме сюди він і зайшов.
Він освітив кімнату свічками й довго ходив туди й сюди між ліжком і дверима, Йому важко було призвичаїтися до думки, що вона й справді його покинула, і, наче дошукуючись якогось пояснення, якоїсь причини, якоїсь дрібнички, що допомогла б йому збагнути фатальну таємницю його подружнього життя, Сомс почав відчиняти всі дверцята й копатися у всіх шухлядах.
Ось її сукні; він завжди любив, навіть наполягав, щоб його дружина гарно вдягалася; вона майже нічого не взяла: дві чи три сукні, не більше, а в шухлядах, які він висував одну за одною, все лежало на місці, — і білизна, і шовкові речі.
Може, зрештою, це тільки примха; може, вона просто собі поїхала на кілька днів до моря. Якби це було так, якби вона повернулася, він би вже ніколи не дозволив собі того, що сталося в фатальну позаминулу ніч, ніколи б не зважився на такий вчинок, — хоча це її обов'язок, її подружній обов'язок, хоча вона належить йому, — він би ніколи не зважився на такий вчинок. Певна річ, їй просто затьмарило розум.
Він нахилився над шухлядою, де вона зберігала свої коштовності; шухляда була незамкнена, і він висунув її; в скриньці стирчав ключ. Це здивувало його, але потім він здогадався, що скринька, певно, порожня. Він зазирнув усередину.
Скринька була аж ніяк не порожня. В зелених оксамитових гніздечках лежали всі подаровані ним коштовності, навіть годинник, а у відділенні з годинником стриміла трикутна записка від Айріні:
«Сомсові Форсайту.
Здається, я не взяла нічого з речей, що їх подарували мені Ви і Ваші родичі».
І більше ані слова.
Сомс поглянув на брошки й браслети, оздоблені перлами й діамантами, на плаский золотий годинник, прикрашений великим діамантом і сапфірами, на ланцюжки й персні, що спочивали кожен у своєму гнізді, і раптом з очей його потекли сльози й закапали в скриньку.
Жоден її вчинок у майбутньому, жоден із її минулих вчинків не міг би показати йому ясніше, чому вона покинула його. На одну-єдину хвилину він, мабуть, збагнув усе, що мусив збагнути, — збагнув, що вона ненавидить його, що ненавиділа його всі ці роки, що вона далека від нього, безмежно далека, наче людина, яка живе на зовсім іншому світі, що в нього нема — і ніколи не було ані крихти надії; збагнув навіть, що їй довелося багато вистраждати, що її треба пожаліти.
В ту хвилину Сомс зрадив у собі Форсайта — забув про себе, про свої інтереси, про свою власність, був здатний на будь-який безкорисливий вчинок; він піднісся у чисті високості самопожертви й непрактичності.
Такі хвилини минають швидко.
Сльози наче очистили Сомсову душу від негідної слабкості. Він підвівся, замкнув скриньку і повільно, тремтячими руками поніс її до своєї кімнати.
VII. ПЕРЕМОГА ДЖУН
Джун чекала своєї нагоди: вранці і ввечері вона ретельно проглядала нудні газетні шпальти, що спочатку дуже дивувало старого Джоліона. Коли ж ця нагода прийшла, вона негайно взялася до діла, виявивши наполегливість, властиву її рішучій вдачі.
Вона довіку пам'ятатиме той ранок, коли в газеті «Таймс», у списку призначених для сьогоднішнього розгляду судових справ під заголовком «Суд VIII дільниці» повідомлялося: «Суддя Бентем; позов Форсайта проти Босіні».
Наче гравець, що ставить на карту свій останній гріш, Джун вирішила ризикнути всім задля успіху цієї спроби; не такої вона була вдачі, щоб думати про можливу поразку. Важко сказати, як вона змогла передбачити, що рішення суду буде не на користь Босіні, мабуть, їй на поміч прийшла інтуїція, властива закоханій жінці; в кожному разі, всі свої плани вона складала, бувши твердо в цьому впевнена.
О пів на одинадцяту дівчина вже сиділа на галереї судової зали, звідки не виходила аж до кінця розгляду справи «Форсайт проти Босіні». Відсутність Босіні її не тривожила: у неї й раніше було передчуття, що він не схоче себе боронити. Як тільки суддя оголосив вирок, вона швидко вийшла на вулицю, взяла кеб і поїхала до Босіні.
Надвірні двері були відчинені, вона зайшла в будинок і проминула контори, що містилися на нижніх трьох поверхах, не привернувши нічиєї уваги; труднощі почалися лише на горішньому поверсі.
На її дзвінок ніхто не відповів; доведеться або зійти вниз і попросити воротарку, щоб та впустила її в контору Босіні, або терпляче стояти під дверима, сподіваючись, що її ніхто там не побачить. Вона вибрала останнє.
Постоявши із чверть години на сходах і добре змерзнувши, Джун пригадала, що Босіні залишав ключа під килимком. І справді, вона знайшла його на звичайному місці. Якусь хвильку вона вагалася — відмикати двері чи ні; нарешті зайшла і залишила двері відчиненими, щоб усім було очевидно, що вона прийшла сюди в справах.
Це була вже не та Джун, яка, тремтячи, приходила сюди п'ять місяців тому; їй довелося стільки пережити й перестраждати за цей час, що її вразливість значно притупилася; вона так довго й так детально обмірковувала цей візит, що заздалегідь пережила всі можливі страхи. Цього разу вона не відступиться, бо ніхто їй не допоможе.
Неначе самиця, що стереже своїх малят, Джун не могла всидіти на місці; маленька, жвава, вона безперестану ходила туди й сюди по кімнаті — від стіни до стіни, від вікна до дверей, брала в руки то ту, то ту річ. Скрізь лежала пилюка; очевидно, кімнату не прибирали вже кілька тижнів, і Джун, вишукуючи ознак, які підтвердили б її сподівання, побачила в цьому доказ, що йому задля ощадності довелося відмовитись від служниці.
Вона зазирнула в спальню; ліжко було заслане недбало — напевне, чоловічою рукою. Напружено дослухаючись, Джун швидко зайшла й відчинила шафу. Декілька сорочок і комірців, пара брудних черевиків — у кімнаті навіть не було майже ніякого одягу.
Дівчина тихенько вернулася до вітальні й тільки тепер помітила, що там немає всіх тих речей, які Босіні цінував і беріг. Годинник, що дістався йому від матері; бінокль, який висів колись над канапою; дві дорогі старовинні гравюри з краєвидами Герроу, де вчився його батько; і, нарешті, японська вазочка, яку вона йому сама подарувала. Все це зникло; і хоч в її співчутливій душі закипів гнів від думки, що світ повівся з ним так жорстоко, зникнення улюблених його речей вона сприйняла як добру ознаку, що віщувала успіх її задуму.
Саме в ту хвилину, коли Джун дивилася на порожнє місце, де колись стояла японська вазочка, вона раптом відчула на собі чийсь погляд і, обернувшись, побачила на порозі Айріні.
Якусь мить вони мовчки дивилися одна на одну; потім Джун ступила до Айріні й простягла їй руку. Айріні не взяла її.
Забравши руку, Джун заклала її за спину. В очах дівчини спалахнув гнів; вона чекала, поки Айріні заговорить, і, охоплена лютими ревнощами, підозрою і цікавістю, придивлялася до своєї подруги, до кожної рисочки в її обличчі, до її одягу й постаті.
Айріні була в короткому сірому хутрі; з-під дорожнього капелюшка на чоло спадало пасмо золотавого волосся. Обличчя, облямоване пухнастим хутром, здавалося маленьким, ніби дитячим.
Щоки Джун палали як жар, а в Айріні обличчя було бліде, аж біле, наче від холоду. Під очима залягли темні кола.
В руці вона тримала букетик фіалок.
Вона й собі дивилася на Джун, дивилася без усмішки. І хоч як була дівчина збентежена й розгнівана, але під пильним поглядом цих великих темних очей вона відчула, як у глибині її серця прокидається давня приязнь.
Нарешті Джун обізвалася перша.
— Чого ви сюди прийшли? — мовила вона, проте, збагнувши, що те саме запитання стосується й до неї самої, додала — Ця ганебна судова справа… Я прийшла сказати йому, що він програв її.