Сага про Форсайтів, стр. 63

А Роджер відповідав: «Навіщо воно вам здалося? Якась дурничка! Ви тільки попечете собі пальці, вкладаючи свої гроші у вапно та інші речі, в яких ви анічогісінько не тямите! Хто подав вам таку ідею?» І, з'ясувавши, хто її подав, він ішов до міста й, розпитавшися в Сіті, часом вкладав трохи грошей у те підприємство.

Десь посеред обіду, саме тоді, коли Смізер принесла бараняче сідельце, місіс Мак-Ендер, безтурботно озирнувшись довкола, сказала:

— Між іншим, кого, ви думаєте, я сьогодні зустріла в Річмонд-парку? Ніколи не здогадаєтеся — місіс Сомс і… містера Босіні. Вони, мабуть, їздили подивитися на будинок!

Вініфред Дарті кашлянула, ніхто не озвався й словом. Це було свідчення, якого вони всі підсвідомо чекали.

Віддаючи місіс Мак-Ендер належне, зауважимо, що влітку вона їздила до Швейцарії і на італійські озера разом з трьома своїми знайомими, тому нічого не чула про сварку Сомса з архітектором. Отож вона не могла передбачити того глибокого враження, яке справлять її слова.

Випроставшись і ледь зашарівшись, вона озирала всіх присутніх пильними очицями, силкуючись визначити ефект своїх слів. Обабіч неї молоді Геймени мовчки понурили до самих тарілок худі голодні обличчя й старанно жували баранину.

Ці двоє, Джайлс і Джесс, були такі схожі й нерозлучні, що їх усі називали «брати Дроміо» [10]. Вони ніколи не розмовляли й завжди, здавалося, зосереджено били байдики. Всі вважали, що вони готуються до якихось важливих іспитів. Їх часто можна було бачити в парку поряд з їхнім домом: вони годинами гуляли простоволосі з книжками в руках у супроводі фокстер'єра, не озиваючись ані словом і безперестану курячи. Щоранку, на відстані п'ятдесяти ярдів один від одного, вони їхали клусом до Кемден-Гіла на двох худих шкапах, таких самих цибатих, як і вони самі, і щоранку, десь через годину, так само на відстані п'ятдесяти ярдів один від одного, вони чвалом верталися додому. Щовечора, хоч би де вони перед тим обідали, їх можна було бачити о пів на одинадцяту біля театру «Альгамбра»: обидва стояли, спершись на поруччя.

Ніколи їх не бачили окремо один від одного — такий був їхній спосіб життя, і вони, очевидно, були цілком ним задоволені.

Спонукувані джентльменськими почуттями, що глухо озвалися в їхній душі, вони повернулися тієї болісної хвилини до місіс Мак-Ендер і спитали в один голос:

— А ви вже дивилися?..

Вона була така здивована цим звертанням, що поклала виделку, і Смізер, що саме проходила повз неї, зразу ж забрала її тарілку. Проте місіс Мак-Ендер не розгубилася й миттю сказала:

— Мабуть, я візьму ще трошки цієї чудової баранини.

Але згодом у вітальні вона вмостилася поряд із місіс Смолл, вирішивши вивідати всі подробиці цієї справи. І почала:

— Яка чарівна жінка місіс Сомс! У неї таке чутливе серце! Сомсові страшенно поталанило!

Її палила така гостра цікавість, що вона зовсім забула про ту шкаралупу, в яку Форсайти завжди ховаються, Щоб не ділитися своєю бідою з чужими людьми. Місіс Септімус Смолл випросталася із шелестом і рипінням і вся затремтіла, охоплена почуттям власної гідності:

— Люба моя, на цю тему ми ніколи не розмовляємо!

II. НІЧ У ПАРКУ

Хоча непомильний інстинкт місіс Смолл примусив її сказати саме те, що «іще більше заінтригувало» цікаву гостю, мабуть, це була єдина правдива відповідь, яку вона могла дати.

На цю тему Форсайти не розмовляли навіть поміж собою — вживаючи ті слова, якими Сомс визначив своє становище, можна сказати, що все тепер плинуло «підземним річищем».

А проте за тиждень після того, як місіс Мак-Ендер зустріла «тих двох» у Річмонд-парку, всі Форсайти, — окрім Тімоті, від якого це дбайливо приховували, — навіть Джеймс, який робив свої звичні прогулянки з Полтрі на Парк-лейн, навіть шалений Джордж з його щоденними мандрівками від вікна в Геверснейку до більярдної в «Червоному кухлі»— всі знали, що «ті двоє» переступили межу.

Джордж (це з його легкої руки ввійшли в моду ті соковиті слівця, яких і досі вживають у фешенебельних колах) якнайточніше висловив почуття всіх Форсайтів, сказавши своєму братові Юстасу, що Пірат, як видно з усього, «хапає щастя в обидві жмені», а у Сомса вже, мабуть, скоро «печінка лопне».

Усі розуміли, що Сомса допекло до живого, але чим же йому зарадиш? Можливо, йому слід ужити якихось заходів, проте ці заходи, напевно, призведуть до фатальних наслідків.

Вони аж ніяк не хотіли, щоб дійшлося до публічного скандалу, отож нема чого думати про якісь заходи. В такому тяжкому становищі єдина рада — нічого не казати Сомсові й нічого не казати одне одному; поводитись так, ніби нічого не сталося.

Звичайно, можна було б вплинути на Айріні, ставлячись до неї з холодною погордою; але вона тепер рідко бувала на людях, а нав'язувати їй своє товариство тільки для того, щоб виявити холодну погорду — затія досить-таки безглузда й безнадійна. Часом у затишку своєї спальні Джеймс розказував Емілі, які муки він терпить через синову біду.

— Ти навіть не уявляєш, яка мене гризе турбота, — говорив він. — Буде скандал, Сомсові це пошкодить. Я йому нічого не скажу. Може, то все балачки. Як ти гадаєш? Люди вважають, що в неї артистична натура. Що? Ет, ти, я бачу, «справжнісінька Джулі»! Ну, не знаю; я чекаю найгіршого. Отак воно завжди буває, коли нема дітей. Я відразу збагнув, що з цього вийде. Вони мені не казали, що не хочуть дітей, — ніхто мені нічого не розказує!

Ставши навколішки біля ліжка, Джеймс важко дихав у ковдру, а його широко розплющені очі повнилися турботою. В нічній сорочці, витягнувши шию, згорбивши спину, він скидався на цибатого білого птаха.

— Отче наш… — шепотів він, а з думки йому не виходив можливий скандал.

Так само, як і старий Джоліон, Джеймс у глибині душі теж вважав, що в усьому винна рідня, — якби не її втручання, то біди не сталося б. З якої речі ця братія — до «цієї братії» він залічував парость родини, що мешкала на Стенгоуп-гейт, включаючи й молодого Джоліона з дочкою, — з якої речі ця братія ввела в родину таку непевну особу, як Босіні? (Він чув прізвисько Пірат, що його Джордж дав Босіні, але не розумів, до чого воно, — адже, наскільки йому відомо, цей молодик — архітектор).

Йому почало здаватися, що його брат Джоліон, — якого Джеймс завжди шанував і на чию думку завжди звірявся, — трохи його підводить.

Не маючи такої твердої вдачі, як у старшого брата, він більше журився, аніж сердився. Його єдиною відрадою було заїхати до Вініфред і повезти маленьких Дарті у Кенсінгтонський сад; його часто можна було бачити біля Круглого ставу, він ходив понад берегом, стежачи за корабликом малого Публіуса Дарті, якого Джеймс фрахтував за пенні, — стежачи стурбовано, наче був певен, що кораблик ніколи не пристане до берега; а малий Публіус, — котрий, як радісно запевняв Джеймс, був зовсім не схожий на свого батька, — бігав за ним вистрибом і підбивав його закластися ще на один пенні, що кораблик таки не пристане, добре знаючи, що він неодмінно приб'ється до берега. І Джеймс закладався, і раз по раз програвав — за прогулянку йому доводилося виплачувати по три, по чотири пенні, бо гра ця ніколи не набридала малому Публіусові, — і, даючи йому монетку, він щоразу казав:

— Це тобі до твоєї скарбнички. Ще трохи, і ти станеш багачем!

Джеймс невимовно тішився думкою про те, що його внук накопичує свій капітал. Але малий Публіус уже давно протоптав стежку до однієї кондитерської, та й не тільки туди.

І вони верталися додому через парк; високо піднявши плечі й сумно понуривши голову, Джеймс захищав своїм довгим кощавим тілом пухкеньких Імоджен і Публіуса, яким було байдужісінько до того захисту.

Але Джеймс був не єдиний, кого манили до себе затишні куточки Кенсінгтонського саду і Гайд-парку. Форсайти й волоцюги, діти й закохані відпочивали й гуляли там день у день і ніч у ніч, шукаючи жаданого спочинку від праці, від вуличного смороду й гамору.