Сага про Форсайтів, стр. 17

Як і годиться кожній поважній родині, Форсайти влаштували свій ринок, де обмінювалися родинними таємницями й оцінювали родинні акції. На форсайтівській біржі було відомо, що Айріні, вийшовши заміж за Сомса, тепер кається. Її каяття засуджували. Треба було наперед думати: статечна жінка не зробить подібної помилки.

Джеймс похмуро міркував, що в них гарний будинок (трохи замалий) у чудовому місці, дітей немає і з грішми гаразд. Сомс не любив розповідати про свої справи, але капітал у нього, мабуть, уже чималий. Зі своєї контори він має добрий прибуток — Сомс, як і батько, був одним із власників відомої адвокатської контори «Форсайт, Бастард і Форсайт»— і вів свої справи дуже обачно. Якось дісталося йому кілька іпотек — їм прострочили виплату, і він провів із ними вельми вигідну операцію. Нічого не скажеш, йому дуже поталанило.

І чому б то Айріні не бути щасливій? А проте кажуть, що вона вимагає окремої спальні. Він знає, до чого воно йдеться. Якби Сомс хоч пив, а то ж ні.

Джеймс подивився на свою невістку. Той потаємний його погляд був холодний і підозріливий. В ньому злилися благання, й страх, і почуття особистої образи. За які це гріхи йому таке лихо? Цілком можливо, що все це пусті балачки, та й годі: хіба тих жінок збагнеш? Вони все перебільшують, тож не знаєш, чому вірити; а до того ж ніхто йому нічого не розказує — він мусить сам усе вивідувати. Джеймс знову глянув крадькома на Айріні, а тоді на Сомса. Той, слухаючи тітоньку Джулі, поглядав спідлоба на Босіні.

«Він любить її, я це знаю, — подумав Джеймс. — Адже він так часто робить їй подарунки».

І вся її незбагненна нерозважлива неприязнь до чоловіка вразила його з подвійною силою. А шкода! Така мила жіночка, і він, Джеймс, міг би подружитися з нею, якби вона захотіла. Останнім часом вона заприязнилася з Джун; з того їй немає користі, немає аніякісінької користі. В неї з'явилися власні погляди. Він не розуміє, навіщо їй воно здалося. Вона має гарний дім і все, чого душа забажає. Ні, приятелів хтось повинен їй вибирати. А то чекай біди.

Маючи звичай боронити скривджених долею, Джун і справді витягла з Айріні признання і у відповідь підбивала боротися з гнітом, а то й узяти розлучення. Та, слухаючи ці розмови, Айріні замислено мовчала, наче їй було страшно навіть подумати про свідомо обмірковану боротьбу. Він ніколи її не відпустить, сказала вона Джун.

— Ну то й що? — вигукнула Джун. — Хай собі як хоче, а ви стійте на своєму!

І вона дещо вибовкала у Тімоті; коли Джеймс почув про те, він, природно, злякався і обурився.

Що, коли Айріні вирішить — він ледве зважився подумати таке, — вирішить покинути Сомса? Думка та здалася йому такою невимовно страшною, що він одразу її відігнав; вона викликала темні видіння, він уже чув, як усі родичі плещуть язиками, і жахнувся, збагнувши, яка близька для нього і для його сина загроза публічного скандалу! На щастя, Айріні не має грошей: п'ятдесят фунтів на рік — це ж мізерія! І він презирливо згадав покійного Герона, що не залишив їй ніякого спадку. Він так глибоко поринув у свої невеселі роздуми, сидячи над келихом вина і схрестивши під столом свої довгі ноги, що навіть не встав, коли дами виходили з їдальні. Треба поговорити з Сомсом, треба його попередити, застерегти; тепер, коли він довідався про цю загрозу, їм необхідно вжити якихось заходів. І він несхвально відзначив, що келих Джун, як був, так і лишився повний.

«Все це накоїло дівчисько, — міркував він. — Айріні ніколи б сама до такого не додумалась». Джеймс мав багату уяву.

Його роздуми порушив голос Свізіна.

— Я дав за неї чотириста фунтів, — казав він. — Певна річ, це справжній витвір мистецтва.

— Чотириста фунтів! Гм! Гроші чималі! — озвався Ніколас.

Вони розмовляли про громіздку скульптурну групу з італійського мармуру, що стояла на високому постаменті (теж мармуровому); ця група поширювала в їдальні культурну атмосферу. Менші фігури — їх було шість, — вигадливо вирізьблені голі жінки, показували на центральну фігуру, теж голу й жіночу, яка показувала на себе; все це створювало у глядача вельми приємне відчуття її надзвичайної цінності. Тітонька Джулі, яка сиділа навпроти тієї групи, цілий вечір докладала всіх зусиль, щоб не дивитися на неї.

Заговорив старий Джоліон; саме він і розпочав суперечку.

— Чотириста фунтів! Невже ти дав чотириста фунтів за оце?

Свізін повернув голову, і вдруге того вечора ріжки комірця боляче кольнули йому шию.

— Чотири сотні фунтів англійських грошей, ані фартинга менше. І не жалкую. Це не якась там англійська штука, — справжня сучасна італійська!

Сомс посміхнувся кутиками уст і поглянув на Босіні. Архітектор ховав посмішку, пускаючи хмари тютюнового диму. Тепер він і справді трохи скидався на пірата.

— На неї пішло чимало праці, — швидко докинув Джеймс, якого вразив розмір скульптури. — У Джобсона за неї дали б добрі гроші.

— Бідолаха італієць, що вирізьбив її, — провадив Свізін, — заправив з мене п'ятсот фунтів — я дав йому чотириста. Вона ж варта вісімсот. Вигляд у сердеги був такий, наче він пропадає з голоду.

— Еге! — озвався раптом Ніколас. — Які ж вони обшарпані, оті бідолашні митці. Не розумію, як вони живуть. Ось, наприклад, молодий Фладжолетті, що його Фенні й дівчата часто запрошують грати на скрипці: коли він заробляє сотню за рік, то й добре!

Джеймс похитав головою.

— Еге! — мовив він. — Я не можу збагнути, як вони живуть.

Старий Джоліон устав і, тримаючи в роті сигару, підійшов до групи, щоб роздивитися її зблизька.

— Я не дав би за неї й двох сотень! — оголосив він нарешті.

Сомс побачив, що батько й Ніколас занепокоєно перезирнулись; Босіні, який сидів за Свізіном, оповивав себе димом.

«Цікаво, яка його думка?»— подумав Сомс, чудово знаючи, що група ця безнадійно vieux jeu [3]: вона запізнилася на ціле покоління. Таких речей у Джобсона вже не приймають.

Нарешті Свізін відповів:

— У статуях ти не тямиш анічогісінько. Тішся собі своїми картинами, та й годі!

Старий Джоліон вернувся на місце, пахкаючи сигарою. Ні, він не збирається заводити суперечку з цим затятим телепнем Свізіном, адже він упертий, мов осел, якому все одно — що статуя, що солом'яний бриль.

— Гіпс! — єдине, що він сказав.

На добру хвилину Свізінові просто відібрало мову; зрештою він грюкнув кулаком по столу.

— Гіпс! Та тобі й не снилося мати в домі таку річ!

І в цих словах, здавалося, знову загримотіла лють первісних поколінь.

Становище врятував Джеймс:

— А що ви, містере Босіні, скажете? Адже ви архітектор, то маєте розумітися на статуях та інших мистецьких творах!

Очі всіх звернулися на Босіні; всі дивилися на нього холодним, підозріливим поглядом, чекаючи відповіді. Сомс уперше озвався й собі; він запитав:

— Так, Босіні, що скажете ви?

Босіні спокійно відповів:

— Скульптура незвичайна.

Звертаючись до Свізіна, він лукаво всміхався очима Джоліонові; один тільки Сомс лишився невдоволений.

— Незвичайна чим?

— Своєю наївністю.

Запала промовиста мовчанка; лише Свізін не був певен, як йому розуміти ці слова: комплімент це чи ні.

IV. ПРОЕКТ БУДИНКУ

Через три дні після обіду в Свізіна Сомс Форсайт вийшов із своїх парадних дверей, пофарбованих у зелене, перетнув сквер і, озирнувшись, дійшов остаточного висновку, що будинок пора фарбувати.

Він залишив дружину у вітальні: вона сиділа на канапі, згорнувши на колінах руки, і відверто чекала, щоб він пішов із дому. То була річ досить звичайна. Власне кажучи, так бувало щодня.

Він не міг збагнути, чим саме їй не догодив. Якби він пив, а то ж ні! Може, він загруз у боргах, чи грає в карти, чи лається, чи б'ється; може, він завів непевних друзів; може, не ночує вдома? Де там! Навпаки!