Сага про Форсайтів, стр. 155

Тітонька Джулі й Гестер, хоча трохи й вражені тим, що їхні подарунки не були окремо згадані, — вони з року в рік забували, що Джеймс ненавидить подарунки, «марнують на нього гроші», як він казав, — проте були «в захваті», це свідчило, що Джеймс в доброму гуморі, а це так важливо для нього. І вони почали чекати на Вініфред. Вона приїхала о четвертій годині й привезла з собою Імоджен і Мод, яка недавно повернулася із школи і теж стала «така гарненька», і тому їм було надзвичайно важко запитати, чи немає новин про Аннет. Тітонька Джулі все ж таки набралася сміливості й спитала Вініфред, що там чути і чи Сомс хвилюється.

— Дядечко Сомс завжди хвилюється, тітонько, — втрутилася Імоджен. — Він не може бути щасливий тепер, коли здобув своє.

Слова ці здалися знайомими тітоньці Джулі. Ах, так! Той смішний малюнок, який намалював Джордж і якого їм не показали! Але що Імоджен має на увазі? Що її дядечко завжди хоче мати більше, ніж може? Але ж думати так дуже негарно.

Голос Імоджен прозвучав дзвінко й чітко:

— Подумати тільки! Аннет усього на два роки старша за мене. Як це, мабуть, жахливо для неї — вийти заміж за дядечка Сомса!

Тітонька Джулі злякано сплеснула руками.

— Дитино моя, — сказала вона, — ти сама не знаєш, що говориш. Твій дядечко Сомс чудова пара для будь-якої жінки. Він дуже розумний, і гарний на вроду, і багатий, і уважний, і дбайливий, і зовсім не старий, враховуючи всі обставини.

Імоджен перевела погляд своїх ясних, променистих очей з однієї «старенької» на іншу й тільки всміхнулася.

— Я сподіваюся, — суворо сказала тітонька Джулі, — що ти вийдеш заміж за такого ж хорошого чоловіка.

— Я не вийду заміж за хорошого чоловіка, тітонько, — стиха мовила Імоджен, — бо хороші чоловіки нудні.

— Якщо ти й надалі будеш дотримуватися такої думки, — відповіла приголомшена тітонька Джулі, — то ніколи не вийдеш заміж. Краще облишмо цю розмову. — І, повернувшись до Вініфред, вона запитала — Як там Монтегю?

Увечері, коли вони чекали обіду, вона сказала впівголоса:

— Гестер, я звеліла Смізер подати півпляшки солодкого шампанського. Я вважаю, ми повинні випити за здоров'я нашого любого Джеймса і… і за здоров'я Сомсової дружини; тільки зробимо це потаємно. Я лише скажу: «Ти розумієш мене, Гестер!»— і ми з тобою вип'ємо. Бо інакше це розладнає здоров'я Тімоті.

— Швидше це розладнає наше здоров'я, — відповіла тітонька Гестер. — Але, мабуть, таки треба задля такої нагоди.

— Так, — захоплено підтвердила тітонька Джулі, — це справжня нагода! Тільки уяви собі: що, коли в нього народиться маленький хлопчик, спадкоємець, який продовжить рід! Я вважаю, що це дуже важливо тепер, коли Айріні народила сина. Вініфред каже, що Джордж називає Джоліона «трипалубним», бо в нього три сім'ї! Джордж не може без жартів! І диво дивне! Айріні зрештою оселилася в домі, який Сомс збудував для них двох. Отак не пощастило нашому любому Сомсові, а він завжди був такий статечний.

Ввечері у ліжку, схвильована й трохи збуджена келихом вина й другим таємним тостом, вона лежала з розгорнутим молитовником і дивилася на стелю, осяяну жовтим світлом настільної лампи. Малята! Така радість для них усіх! І вона буде така щаслива, коли побачить, що любий Сомс щасливий. Але ж, звичайно, він неодмінно буде тепер щасливий, незважаючи на те, що сказала Імоджен. Він матиме все, чого йому бажалося: багатство, і дружину, і дітей! І він доживе до глибокої старості, як його любий батечко, і зовсім забуде Айріні й цю жахливу історію. От якби їй пощастило продовжити собі віку настільки, щоб купити його дітям першого їхнього коника-гойдалку! Смізер вибере його для неї в крамниці, гарного, в яблуках. Ах, як її колись гойдав Роджер, гойдав, аж поки вона впала! Боже милий, це було так давно! Було! «В домі отця мого багато палат…» До неї долинуло тихеньке шкряботіння. «У нас немає мишей!»— подумала вона машинально. Шкряботіння залунало дужче. Ну ось! Це таки миша! А безсовісна Смізер запевняє, що їх немає. І незчуєшся, як вона прогризе в панелі дірку, і тоді доведеться кликати майстрів. А вони потрощать усе, поламають! І вона лежала, ледь поводячи очима, прислухаючись до того шкряботіння і чекаючи, поки прийде сон і звільнить її від нього.

XII. НАРОДЖЕННЯ ФОРСАЙТА

Сомс вийшов із садової хвіртки, перетнув моріжок, постояв на стежці, що бігла понад берегом, повернувся й пішов назад до садової хвіртки, навіть не усвідомлюючи, що ходить. Лише почувши, як зашурхотіли по жорстві колеса, він збагнув, що минув деякий час і лікар поїхав. Що ж він йому сказав?

— Справа стоїть саме так, містере Форсайт. Я можу поручитися за її життя, якщо зроблю операцію, але дитина народиться мертва. Якщо я не зроблю операції, дитина майже напевно народиться жива, але це великий ризик для матері, великий ризик. У будь-якому випадку, на мою думку, вона вже не зможе мати дітей. В її теперішньому стані вона не здатна вирішувати сама за себе, а чекати матері ми не можемо. Отже, вирішувати повинні ви, а я тим часом приготую все необхідне. Я повернуся за годину.

Вирішувати! Що ж вирішити! Немає часу привезти фахівця! Немає часу ні на що!

Стукіт коліс стих удалині, а Сомс усе ще стояв, прислухаючись, потім, раптом затуливши вуха, знову рушив до річки. Пологи почалися передчасно, і не було ніякої можливості вжити якихось заходів чи навіть викликати матір! Вирішити повинна була б її мати, але вона прибуде з Парижа не раніше як увечері! Якби ж то він міг зрозуміти цей лікарський жаргон, усі ці медичні тонкощі, якби був певен, що зуміє зважити геть усі «за» і «проти»; але ж це для нього китайська грамота, він тямить у цьому не більше, ніж неюрист у юриспруденції. А проте він повинен вирішувати! Торкнувшися чола, він відчув, що рука змокріла, хоч надворі було холодно. Цей стогін, що долинає з її кімнати! Якщо він повернеться туди, йому буде тільки важче. Треба зберегти спокійний, ясний розум. Один вихід: його молода дружина майже напевно залишиться жива, а його дитина напевно помре; і — більше не буде дітей! Другий вихід: дружина, можливо, помре, дитина майже напевно житиме; і — більше не буде дітей! Що ж вибрати?.. Протягом останніх двох тижнів безперестану йшли дощі — води в річці прибуло, і навколо плавучого будиночка, що стояв біля причалу, плавало пожовкле листя — течія принесла його з лісів, де після приморозку почався листопад. Листя опадає, життя людське спливає! Смерть! Вирішувати, кому буде смерть. І нікого, хто міг би допомогти порадою. Життя людського вже не вернеш. Не можна випускати з рук нічого свого, бо коли випустиш, то вже навіки. Ти станеш беззахисним, голим, як оті дерева, коли з них опадає листя; оголятимешся що далі, то більше й більше, а потім ти теж зів'янеш і впадеш додолу. Нараз його уява зробила дивний стрибок: йому здалося, що то не Аннет лежить за тим вікном, яке блищить від сонця, а Айріні — в їхній спальні на Монпельє-сквер, як то могло статися шістнадцять років тому. Чи вагався б він тоді? Жодної хвилини! Операція, операція! Зробити все, щоб вона жила! Не рішення, а крик душі — врятувати, хоча він і тоді вже знав, що вона його не любить! Але тепер!.. Ні, в його почутті до Аннет не було непереборної сили! Він багато міркував над цим протягом останніх місяців, а особливо часто, відколи її охопив страх. Вона норовиста, себелюбна, як усі француженки. Але ж така гарненька! Що б вибрала вона — зважилася б на ризик? «Я знаю, вона хоче мати дитину, — думав він. — Якщо дитина народиться мертва і у неї не буде ніякої надії стати матір'ю, це її страшенно засмутить. Ніякої надії! Все намарне! Жити з нею рік за роком без дитини! І нічого, що могло б прив'язати її! Вона занадто молода. Ніяких сподіванок для неї і для мене! Для мене?» Він ударив себе в груди! Чому він не може міркувати, не думаючи про себе, — забути про себе й вирішити, що йому слід робити? Ця думка шпигнула його, потім утратила свою гостроту, наче зламалася, вдарившись об панцир. Забути про себе? Неможливо! Попасти в простір, де немає ані звуків, ані запахів, ані дотику, ані світла! Сама думка про це була страшна, безглузда! І, дійшовши до підвалин реальності, до основи форсайтівського духу, Сомс заспокоївся на хвилину. Коли ти зникаєш, то все зникає; може, воно й триває, але втрачає весь свій сенс!