Сага про Форсайтів, стр. 145

«Задовольнити суд!» — думав він, сидячи за круглим мармуровим столиком, на якому поставили каву. Цей нікчема Джоліон! Він налив собі кави, поклав цукру й випив. Він зганьбить його перед рідними дітьми! І, підвівшися, розпалений щойно прийнятим рішенням, він уперше відчув, що не завжди зручно бути власним повіреним. Його конторі не можна вести цю скандальну справу. Він примушений довірити свої найінтимніші таємниці чужій людині, іншому фахівцеві з родинного безчестя. До кого звернутися? Може, до Лінкмена й Лейвера на Бадж-роу — вони люди надійні, не дуже відомі, й знайомство у нього з ними далеке, тільки вітаються при зустрічі. Але перш ніж іти до них, треба ще раз поговорити з Полтідом. Проте від цієї думки Сомса на мить спаралізувала малодушність. Відкрити свою таємницю? Які знайти слова? Виставити себе на посміх? Однак цей пройда, мабуть, вже й сам знає — атож, напевно, знає! І, відчуваючи, що треба довершити цю справу зараз, він узяв кеб і поїхав у Вест-Енд.

Цього спекотливого дня вікно в кімнаті містера Полтіда було відверто розчинене, і за єдиний засіб остороги правила металева сітка, що перепиняла шлях мухам. Дві чи три спробували пролізти крізь неї, але застряли, і здавалося, ніби вони встромилися туди, щоб віддати себе на негайну з'їжу. Містер Полтід, простеживши за поглядом свого клієнта, встав і, вибачившися, зачинив вікно.

«Пихатий дурень», — подумав Сомс. Як і всі, хто твердо вірить у себе, він зразу озброївся необхідною для подібних випадків рішучістю і, всміхаючися своєю кривою посмішкою, сказав:

— Я отримав вашого листа. Маю намір діяти. Ви, напевне, знаєте, хто та жінка, за якою ви стежили.

Вираз обличчя містера Полтіда цієї хвилини був просто-таки незрівнянний. Цей вираз промовисто говорив: «А як ви гадаєте? Але це тільки професійна обізнаність, запевняю вас і прошу мені пробачити». Він злегка махнув рукою, наче кажучи: «Таке становище… кожен може опинитися в такому становищі!»

— Ну що ж, гаразд, — мовив Сомс, проводячи язиком по губах. — Я бачу, розмовляти про це більше немає потреби. Я доручаю цю справу Лінкмену та Лейверу з Бадж-роу. Можете не ознайомлювати мене з вашими відомостями, але подайте, прошу, ваш звіт їм о п'ятій годині й тримайте далі справу в цілковитій таємниці.

Містер Полтід напівзаплющив очі, ніби запевняючи, що все буде зроблено.

— Мій любий сер, — сказав він.

— Чи ви впевнені, — запитав Сомс із раптовою енергією, — що ми маємо досить доказів?

Містер Полтід ледь помітно здвигнув плечима.

— Гадаю, можна ризикнути, — стиха мовив він. — Маючи те, що ми маємо, і враховуючи людську природу, гадаю, можна ризикнути.

Сомс підвівся.

— Зверніться до містера Лінкмена. Дякую, не вставайте.

Він не хотів, щоб містер Полтід, як звичайно, прослизнув між ним і дверима. Вийшовши на осяяну сонцем Пікаділлі, він витер лоба. Найнеприємніше вже позаду — з незнайомими буде легше. І він повернувся до Сіті докінчити те, що іще чекало на нього.

А ввечері на Парк-лейн, коли він сидів за столом і дивився, як обідає батько, його раптом охопило могутнє давнє бажання мати сина — сина, що буде дивитися, як він їстиме на старості літ, що його він саджатиме на коліно, як у свій час саджав його Джеймс; сина, народженого від нього, який зможе зрозуміти його, бо він буде плоть від його плоті й кров від його крові, зможе зрозуміти й дати йому розраду і стане багатший і освіченіший за нього, бо він матиме від початку більші можливості. Постаріти — як цей кощавий, немічний, сивий дід, що сидить навпроти нього, й лишитися одному як палець з усім своїм багатством, що дедалі зростатиме; втратити інтерес до свого добра, бо воно не має майбутнього й перейде до чужих рук і ротів, стане тішити очі тим, до кого йому зовсім байдуже! Ні! Він вирветься з цього павутиння, він стане вільний, зможе одружитися, матиме сина, якого він встигне виховати, перш ніж стане таким, як оце його батько, що занепокоєно поглядає то на тушковане м'ясо, то на сина.

В такому настрої він пішов до своєї кімнати. Проте, лежачи в теплій постелі між простирал із тонкого полотна, припасених Емілі, він почав гризтися тяжкими спогадами. Уяву його полонила Айріні, з'явилося майже живе відчуття її тіла. Яку він зробив дурницю, побачивши її знову, а тепер його затопила ця хвиля, і йому нестерпно боляче думати про те, що вона з цим нікчемою, із цим підступним крадієм!

VI. ЛІТНІЙ ДЕНЬ

Після першої прогулянки з Айріні в Річмонд-парку Джоліон майже безнастанно думав про свого сина. Від нього не було ніяких звісток; у військовому міністерстві не пощастило нічого з'ясувати; а від Джун і Голлі принаймні тижнів зо три нема чого сподіватися листів. У ці дні він відчув, які недостатні його спогади про Джоллі і який із нього був поганий батько — не батько, а просто аматор. Він не пригадував жодного випадку, щоб хтось із них розсердився; між ними не було жодного примирення, бо не було ні одної сварки; ні одної відвертої щирої розмови, навіть тоді, коли померла мати Джоллі. Нічого, крім напівіронічної приязні. Він страшенно боявся попасти в полон якого-небудь почуття, втратити свою свободу й обмежити синову.

Тільки присутність Айріні давала йому розраду, проте затьмарену дедалі гострішим відчуттям того, як розривається він між нею та сином. Із Джоллі його пов'язувало почуття безперервності традицій і громадські переконання, які глибоко надихали його і в юності, й тоді, коли син учився в школі та університеті, — віра в те, що сподівання, які син та батько покладали один на одного, ніколи не будуть зраджені. З Айріні його пов'язував потяг до краси та природи. І йому здавалося, що він дедалі менше розуміє, який із цих зв'язків сильніший. З такого заціпеніння почуттів його грубо пробудив одного дня якийсь молодик, котрий перестрів Джоліона саме тоді, коли він зібрався йти до Річмонда. Цей молодик, дивно знайомий з лиця, вів велосипед і, підійшовши до Джоліона, ледь усміхнувся:

— Містер Джоліон Форсайт? Дякую!

Тицьнувши Джоліонові в руку конверта, він сів на велосипед і поїхав. Спантеличений Джоліон розпечатав його.

«Палата заповітів і розлучень. Форсайт проти Форсайт і Форсайта». Слідом за відчуттям сорому й огиди виникла негайна реакція: «Ось саме те, чого ти бажаєш, а тобі ще й не до вподоби!» Мабуть, вона теж одержала такого листа, тож треба зараз же побачитися з нею. Простуючи до Річмонда, він обмірковував становище. Чудернацька все-таки справа. Хай там що говориться в святому письмі про серце, одначе, щоб удовольнити закон, самого жадання замало. На суді вони б могли легко спростувати звинувачення або принаймні спробували б це зробити з чистим сумлінням. Але сама думка про це обурила Джоліона. Якщо він і не був її коханцем насправді, то був ним у мріях і знав, що вона згодна належати йому. Це сказало її обличчя. Ні, він не перебільшував її почуття. Вона вже пережила своє велике кохання, і, пам'ятаючи про свій вік, він не сподівався, що в неї спалахне таке почуття до нього. Але вона довіряє йому, прихильна до нього й, певна річ, відчуває, що він буде їй другом і захисником. Звичайно, вона не схоче, щоб він спростовував звинувачення, знаючи, як він її обожнює! Дяка богові, їй не властива та безглузда англійська моральність, яка відмовляється від щастя заради того, щоб відмовитися! Вона радо скористається нагодою звільнитись — після того, як сімнадцять років була похована живцем! Що ж до пересудів, то їх уже однаково не уникнути! Хоч вони й захищатимуться в суді, все одно про них піде слава. Джоліон міркував так, як має міркувати кожен Форсайт, коли його особисте життя опинилося під загрозою: якщо він має потрапити на шибеницю, то вже хоча б не через дрібницю! Більше того, свідчити під присягою, що вони не зробили жодного руху, не сказали жодного слова, котрі можна витлумачити, як вияв кохання, здавалося йому куди ганебнішим, аніж мовчки визнати себе винними в перелюбстві, — набагато ганебнішим, враховуючи його почуття, і так само тяжким і болісним для його дітей. Думка про те, що йому доведеться виправдовуватися перед суддею і дванадцятьма англійськими обивателями, пояснювати їм, що зустрічі в Парижі й прогулянки в Річмонд-парку були цілком невинні, — завдавала йому невимовного жаху. Брутальність і лицемірство цієї процедури; ймовірність того, що їм не повірять, змальована його уявою картина — вона, яку він вважав втіленням Природи й Краси, стоїть перед цими підозріливими завидющими очима, — все це здавалося йому страшенно гидким. Ні, ні! Спростовувати звинувачення — це тільки розважити лондонську публіку й підвищити тираж газет. У тисячу разів краще прийняти те, що посилає Сомс і боги!