Сага про Форсайтів, стр. 142

Містер Полтід вийняв сигарету, постукав її кінцем об стіл, поглянув на Сомса і знову поклав її у портсигар. Вираз обличчя клієнта свідчив, що той сприйняв новину без особливого ентузіазму.

— Хто цей новий чоловік? — різко запитав Сомс.

— Цього ми не знаємо. Наш агент може засвідчити все бачене під присягою, і вона детально подає його прикмети.

Містер Полтід дістав листа і прочитав:

— «Середнього віку, середнього зросту, вдень у синьому костюмі, ввечері у фраку, блідий, темне волосся, темні вусики, пласкі щоки, випнуте підборіддя, сірі очі, невеликі ноги, винуватий вигляд…»

Сомс підвівся і підійшов до вікна, охоплений люттю на самого себе. Дурень, заплішений дурень, що заплутався у власному павутинні! Сім місяців платив по п'ятнадцять фунтів на тиждень — і домігся того, що його вистежено як коханця власної дружини! «Винуватий вигляд!» Він відчинив вікно.

— Душно, — сказав він і знову сів на своє місце біля столу. Поклавши ногу на ногу, він гордовито поглянув на містера Полтіда.

— Сумніваюсь, чи й справді це свідчення буде цілком переконливе, — сказав він спроквола. — Адже ви не знаєте ані його імені, ані адреси. Гадаю, треба на деякий час облишити жінку й узятися за нашого тутешнього приятеля під номером сорок сім.

Сомс не мав певності, чи Полтід ототожнив його з тим «коханцем», але в його уяві виникла картина, як він регочеться над ним у гурті своїх колег. «Винуватий вигляд!» Прокляття!

Містер Полтід сказав наполегливо, майже благально:

— Запевняю вас, нам щастило домогтися успіху навіть із менш переконливими доказами. Адже це Париж. Гарна жінка живе сама-самісінька. Може, ризикнемо, сер? У нас є добрі шанси.

Сомс раптом зрозумів. Ця людина охоплена професійним завзяттям. «Найбільший мій успіх: домігся розлучення на підставі того, що чоловік зайшов у спальню власної дружини! Буде про що розповісти, коли я піду на спочинок!» І на мить він піддався шаленій думці: «А чому ні?» Зрештою, сотні чоловіків середнього зросту мають невеликі ноги й винуватий вигляд!

— Я не уповноважений ризикувати! — коротко відповів він.

Містер Полтід подивився на нього.

— Шкода, — сказав він, — дуже шкода! Та, інша справа, мабуть, потребує чимало грошей.

Сомс підвівся.

— На це не зважайте. Прошу вас постежити за сорок сьомим, та дивіться, не попадіть пальцем у небо. До побачення.

Почувши слова «пальцем у небо», містер Полтід блимнув очима.

— Гаразд. Ми будемо інформувати вас про хід справи.

І Сомс знову залишився сам. Брудна, смішна, павуча справа! Поклавши руки на стіл, він схилив голову. В цій позі він залишався десять хвилин, аж поки до нього з'явився клерк із проектом нового випуску акцій, що обіцяли великий прибуток. Цього дня Сомс рано пішов з контори й попрямував до ресторану «Бретань». Там була тільки мадам Ламот. Може, мосьє вип'є з нею чаю?

Сомс уклонився.

Коли вони сіли за стіл у маленькій кімнаті — під прямим кутом одне до одного, — він раптом сказав:

— Я хочу поговорити з вами, мадам.

Швидкий погляд її ясних карих очей переконав його, що вона давно чекала від нього цих слів.

— Спочатку я маю дещо вас запитати. Цей молодий лікар — як його звуть? — чи між ним і Аннет є що-небудь?

Вся вона стала раптом наче гагат — слизька, чорна, тверда, блискуча.

— Аннет молода, — сказала вона, — так само, як і monsieur le docteur [44]. Між молодими людьми стосунки розвиваються швидко; але Аннет слухняна донька. Ах, яка в неї виняткова вдача!

На устах Сомса промайнула майже непомітна посмішка.

— То, виходить, нічого певного?

— О ні, анічогісінько. Юнак дуже милий, але — що поробиш? Поки що він не має грошей.

Вона піднесла до уст чашку, розмальовану вербовими гілочками; Сомс зробив те ж саме. Їхні очі зустрілися.

— Я одружений, — сказав він, — але ми з дружиною вже багато років не живемо разом. Я збираюся порушити справу про розлучення.

Мадам Ламот поставила чашку. Он воно що! Як трагічно іноді складається життя. Цілковита відсутність у цієї жінки будь-яких почуттів викликала у Сомса щось схоже на зневагу.

— Я людина заможна, — додав він, чудово розуміючи, що це зауваження не дуже доброго смаку. — Не буду говорити більше, поки що це зайве; проте, гадаю, ви мене розумієте.

Очі мадам, так широко розплющені, що зверху заблищали білки, поглянули на нього прямим, як стріла, поглядом.

— Ah, са! Mais nous avons le temps! [45] —тільки й сказала вона. — Ще одну чашечку?

Сомс відмовився і, попрощавшись, пішов до Вест-Енду.

Цю справу, можна вважати, влагоджено: мадам не дозволить, щоб Аннет скомпрометувала себе з тим веселим жовторотим дурником, аж поки!.. Але чи має він шанси на те, що коли-небудь зможе сказати: «Я вже вільний»? Які шанси? Майбутнє втратило всяку подобу реальності. Він почував себе як муха, що заплуталася в липкому павутинні й тоскно дивиться на волю.

Відчуювачи потребу розім'ятися, він подався до Кенсінгтонського саду і через Квінс-гейт пройшов у Челсі. Можливо, вона повернулася в своє старе помешкання. Принаймні це він може з'ясувати. Діставши вдруге відкоша, який так боляче вразив його гордість, він намагався втішити своє самолюбство думкою, що вона напевно має коханця. Був обідній час, коли він підійшов до невеликого знайомого будинку. Все ясно без розпитів! Якась сивоволоса жінка поливала квіти на підвіконні. Очевидно, там живе хтось інший. І він поволі рушив далі понад Темзою. Вечір був ясний, сповнений тихої краси; скрізь панувала гармонія й спокій — скрізь, окрім його серця.

III. РІЧМОНД-ПАРК

Того дня, коли Сомс вирушив до Франції, Джоліон у Робін-Гілі одержав таку каблограму:

«Ваш син захворів на черевний тиф безпосередньої небезпеки немає телеграфуватимем знову».

Весь дім був і так розтривожений близьким від'їздом Джун — її пароплав відпливав наступного дня. Коли принесли каблограму, вона саме доручала батькові піклуватися про Еріка Коблі та його родину.

Рішення стати сестрою-жалібницею, прийняте під впливом того, що Джоллі записався добровольцем до війська, Джун чесно виконала, хоча частенько вона дратувалася й шкодувала, як то роблять усі Форсайти, відчуваючи, що обмежено їхню свободу. Спочатку захоплена цією «прекрасною» працею, через місяць вона почала схилятися до думки, що сама може навчитися куди краще, аніж її навчать інші. І якби Голлі не взяла з неї прикладу та не пішла й собі на курси, Джун, напевно, не витримала б і відступилася б від свого наміру. Від'їзд Джоллі й Вела, чий полк послали до Африки в квітні, зміцнив її ослаблу рішучість. Але тепер, напередодні від'їзду, думка про те, що вона залишає Еріка Коблі з дружиною та двома дітьми напризволяще серед холодних хвиль житейського моря, так гнітила її, що вона ладна була зректися свого наміру. Каблограма з тривожним повідомленням вирішила справу. Джун уже бачила, як вона доглядає Джоллі — адже їй, звичайно, дозволять доглядати рідного брата! Джоліон, котрий дивився на речі ширше й критичніше, не мав такої надії. Бідолашна Джун! Чи може хто-небудь із Форсайтів її покоління збагнути, яке насправді жорстоке й брутальне життя? Відколи Джоліон довідався, що син прибув до Кейптауна, кожна думка про нього відлунювала болем у його серці. Він не міг змиритися з тим, що Джоллі весь час загрожує небезпека. Принісши сумну звістку, каблограма, проте, дала йому майже полегкість. Тепер його синові принаймні не загрожує ворожа куля. Одначе цей тиф небезпечна хвороба! В «Таймсі» повно повідомлень про смерть від цієї хвороби. Чому не він лежить у тому далекому польовому госпіталі, а його син не дома, в безпеці? Не властива для Форсайтів самопожертва його трьох дітей страшенно дивувала Джоліона. Він би з радістю помінявся місцями з Джоллі, бо любив свого хлопчика, але ж вони керувалися зовсім іншими, не особистими мотивами. І він знаходив лише одне пояснення цього явища: воно знаменує виродження форсайтівського типу.