Сага про Форсайтів, стр. 135

Коли тітонька Джулі порушила тишу, збентежено вигукнувши: «Уявіть собі, він не схотів чекати карти! Не зважай на нього, Тімоті. Він такий жартівник!», — Тімоті відвів руку від рота.

— Не знаю, до чого воно йдеться, — прорік він. — Чого це вони вирішили, що їм треба туди їхати? Цим ми не переможемо бурів.

Одній тільки Френсі вистачило відваги запитати:

— А чим же їх можна перемогти, дядечку Тімоті?

— Придумали нову моду йти добровольцями; це марнотратство — гроші пливуть за кордон.

Цієї миті тітонька Гестер принесла карту, тримаючи її так обережно, наче то було немовля, в якого саме прорізувалися зуби. З допомогою Юфімії карту розгорнули на роялі — невеликому «колвуді», на якому востаннє грали, здається, влітку того року, коли померла тітонька Енн, тобто тринадцять років тому.

Тімоті підвівся. Він підійшов до рояля і схилився над картою, а тим часом усі з'юрмилися навколо.

— Ось бачите, — мовив він, — оце наша сьогоднішня позиція, і вона дуже невигідна. Гм!

— Атож, — сказала відчайдушно хоробра Френсі, — але як ви, дядечку Тімоті, збираєтеся поліпшити її без підкріплення?

— Підкріплення! — мовив Тімоті. — Нам не потрібне підкріплення — це тільки марнування грошей. Нам потрібен Наполеон; він покінчив би з цим за один місяць.

— Але якщо його немає, дядечку Тімоті?

— Це їхня справа, — відповів Тімоті. — Навіщо ж ми утримуємо армію — щоб вона била байдики в мирний час? Невже їм не сором просити допомоги в країни? Нехай кожен робить своє діло, тоді все буде гаразд.

І, окинувши всіх поглядом, він додав майже сердито:

— Придумали, бач, добровольців! Так розкидатися грішми! Ми повинні бути ощадливі! Зберігати енергію — ось єдиний вихід.

І, чи то засопівши, чи пирхнувши, він наступив Юфімії на ногу й вийшов, залишивши у вітальні приголомшених родичів і слабкий запах ячмінного цукру.

На слухачів завжди справляє великий вплив слово, сказане з переконанням, а надто коли воно вимовлене з великим зусиллям. І восьмеро Форсайтів, що залишились у вітальні — всі жінки, крім молодого Ніколаса, — хвилину стояли мовчки навколо карти. Потім Френсі сказала:

— А знаєте, по-моєму, він правду каже. Зрештою, для чого ж тоді армія? Військові повинні були все передбачити. Ми їм тільки потураємо.

— Серденько моє! — вигукнула тітонька Джулі. — Вони ж такі прогресивні! Подумай, вони відмовилися від своїх червоних мундирів. А вони завжди так ними пишалися. Тепер усі вони стали схожі на в'язнів. Ми з Гестер тільки вчора говорили, що їм, мабуть, дуже прикро. А що сказав би Залізний герцог! [40]

— Новий колір дуже гарний, — сказала Вініфред. — Велові він до лиця.

Тітонька Джулі зітхнула.

— Дуже цікаво, який у Джоліона син. Подумати тільки: ми його ніколи не бачили! Мабуть, батько дуже ним пишається.

— Його батько в Парижі, — сказала Вініфред.

Плече тітоньки Гестер сіпнулося вгору, наче вона хотіла зупинити сестру, перш ніж та зробить іще одне зауваження, бо зморшкуваті щоки Джулі раптом почервоніли.

— Учора до нас завітала наша люба місіс Мак-Ендер, вона щойно приїхала з Парижа. І кого, ви думаєте, вона зустріла там на вулиці? Нізащо не здогадаєтесь!

— Ми навіть не будемо пробувати, тітонько, — сказала Юфімія.

— Айріні! Уявіть собі! Минуло стільки років! Вона йшла з русявою бородою…

— Тітонько! Ви мене замучите! З русявою бородою!..

— Я хотіла сказати, — суворо промовила тітонька Джулі, — з русявобородим джентльменом. І анітрохи не постаріла. Вона завжди була вродлива, — додала вона, ніби вибачаючись.

— Ой, розкажіть нам про неї, тітонько! — вигукнула Імоджен. — Я ледве її пригадую. Вона ніби сімейний привид. Це так цікаво!

Тітонька Гестер сіла. Джулі таки звела розмову на слизьке!

— Вона не дуже-то скидалася на привид, наскільки я пригадую, — пробурчала Юфімія, — в кожному разі, він був досить пишнотілий.

— Серденько! — вигукнула тітонька Джулі. — Яких ти вживаєш виразів! Адже це не дуже пристойно.

— Але яка вона була з себе? — допитувалася Імоджен.

— Я розкажу тобі, дитино, — мовила Френсі. — Щось на зразок сучасної Венери, вишукано вбраної.

Юфімія роздратовано зауважила:

— Венера не носила ніякого вбрання, і очі в неї були сині, наче сапфір.

В цю хвилину Ніколас попрощався і пішов.

— Місіс Нік жінка суворих правил, — мовила, сміючися, Френсі.

— У неї шестеро дітей, — сказала тітонька Джулі, — їй належить такою бути.

— Мабуть, дядечко Сомс дуже її любив? — вперто провадила своєї Імоджен, обводячи всіх поглядом своїх темних променистих очей.

Тітонька Гестер розпачливо розвела руками, а тітонька Джулі відповіла:

— Атож, твій дядечко Сомс був щиро їй відданий.

— Здається, вона з кимось утекла?

— Ні, звичайно, ні; тобто… не зовсім.

— То що ж вона зробила, тітонько?

— Ходімо, Імоджен, — сказала Вініфред, — час уже додому.

Але тітонька Джулі рішуче додала:

— Вона… вона поводилася не так, як слід.

— Господи! — вигукнула Імоджен. — Завжди мені кажуть одне й те ж.

— Щоб ти знала, любонько, — сказала Френсі, — у неї був роман, який скінчився смертю того молодика; потім вона покинула дядечка. Мені вона завжди подобалася.

— Вона приносила мені шоколадні цукерки, — тихо сказала Імоджен, — і від неї приємно пахло.

— Це вже напевно! — зауважила Юфімія.

— Зовсім не напевно! — заперечила Френсі, яка сама вживала дуже дорогу левкоєву есенцію.

— Не розумію, — мовила тітонька Джулі, здіймаючи руки, — не розумію, навіщо ми говоримо про такі речі.

— А вона розлучилася з дядечком? — запитала Імоджен від порога.

— Звичайно, ні! — вигукнула тітонька Джулі. — Тобто… звичайно, ні.

Біля протилежних дверей почулася чиясь хода. До вітальні знову зайшов Тімоті.

— Я прийшов по карту, — сказав він. — Хто з ким розлучився?

— Ніхто, дядечку, — відповіла цілком правдиво Френсі.

Тімоті взяв карту з рояля.

— Стережіться, щоб у нашій родині нічого такого не сталося, — мовив він. — Досить із нас добровольців. Країна стоїть на порозі руїни. Не знаю, до чого ми дійдемо. — Він посварився товстим пальцем на присутніх. — Забагато розвелося у нас жінок, і вони не знають, чого їм треба.

Промовивши це, він міцно схопив обома руками карту й зразу вийшов, ніби побоюючись, що хто-небудь йому відповість.

Семеро жінок, до яких він звертався, загомоніли між собою стиха. Чути було тільки голос Френсі: «Знаєте, всі Форсайти!..»— і тітоньки Джулі: «Треба, щоб він увечері попарив ноги в гарячій воді з гірчицею, Гестер. Ти скажеш Джейн? Боюся, що кров знову вдарила йому в голову…»

Того вечора, коли вони з Гестер сиділи удвох після обіду, тітонька Джулі спустила вічко у плетиві й підвела голову.

— Знаєш, Гестер, я не можу пригадати, де я чула, що наш любий Сомс хоче, щоб Айріні повернулася до нього. Хто це розповів нам, що Джордж намалював на нього карикатуру з підписом: «Щасливий не буде, аж поки не здобуде»?

— Юстас, — відповіла Гестер з-за газети «Таймс». — Вона була у нього в кишені, але він не схотів показати нам.

Тітонька Джулі посиділа мовчки, міркуючи. Цокотів годинник, шелестіла газета, в каміні гуготіло полум'я. Тітонька Джулі спустила ще одне вічко.

— Гестер, — мовила вона, — мені оце набігла в голову жахлива думка.

— То краще не кажи мені, — швидко відповіла тітонька Гестер.

— О ні, я мушу сказати. Ти навіть не уявляєш, яка вона жахлива! — Голос її перейшов у шепіт. — Джоліон… кажуть, у Джоліона тепер… русява борода.

XII. ЯК ІДЕ ПОЛЮВАННЯ

Через два дні по обіді у Джеймса містер Полтід дав Сомсові багату поживу для роздумів.

— Один джентльмен, — сказав він, поглядаючи в ключ до шифру, схований у нього в лівій руці, — котрий значиться у нас як 47, приділяв велику увагу 17 протягом останнього місяця в Парижі. Але ми не маємо ще ніяких певних доказів. Усі зустрічі відбувалися прилюдно, на очах у всіх: в ресторанах, у Гранд Опера, в Опера Комік, у Луврі, в Люксембурзькому саду, у холі готелю тощо. Досі не було помічено, щоб вона заходила в його номер чи то навпаки. Вони їздили в Фонтенбло, але нічого, вартого уваги. Сказати коротко, ситуація подає надії, але вимагає терпіння. — І, раптом підвівши погляд, він додав — Одна досить цікава обставина: 47 має те саме прізвище, що й… е-е… 31!